17-03-2025

«Ювілей – це презентація життя»: до Дня Народження Ліни Костенко

19 березня виповнюється 95 років від Дня народження знакової української поетеси, публіцистки, громадської діячки Ліни Василівни Костенко (1930).
 
В ці дні поетці буде присвячено багато уваги, будуть сказані заслужені слова про її майстерність, перегорнуті сторінки життєвої біографії, але найважливіше – буде звучати її Поезія, як під час професійних музично-літературних дійств, так і у виконанні учнів, студентів та звичайних українців, які високо цінують її поезію, що вже давно стала афористичною.
 
Ліна Василівна отримала класичну філологічну освіту, а оскільки свідомо «вибрала долю собі сама», то не тільки залишилася на все життя вірною цим словам, а й насамперед була дуже прискіпливою до себе. Точніше – до Слова.
 
Серед дослідників її біографії мало хто згадує, що в її житті були й Чернівці, а саме Чернівецький державний університет. І хоч той період був дуже короткий, тільки перший семестр – але для самої Ліни Костенко він був дуже важливим, адже життя тільки починалося і це далеке від столиці місто прихистило її в найважчий момент. То вже певно така місія в нашого університету – ставати дуже важливим прихистком у складні часи. Згадаймо хоча б Івана Франка, який не мав би закінченої вищої освіти, якби не Чернівецький університет та люди, які там працювали.
 
Ліна Василівна блискуче, із золотою медаллю, закінчила київську школу та одночасно відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», якою опікувався Андрій Малишко. Її перші поезії вийшли друком в літературних часописах, коли юній поетесі було 16 років. Окрім поезії, вона дуже захоплювалася філософією Іммануїла Канта, Жан-Жака Руссо, Дені Дідро, Вольтера.
 
Проте через «неблагонадійність родини» доступ до навчання на філософському факультеті в радянський час для неї був закритим. Тому цілком зрозуміло, що вона вступила на філологічний факультет Київського університету. За правилами того часу як золота медалістка вона мала право вступу без екзаменів. Проте її прізвище не потрапило до списку щасливих першокурсників – її батьки підтримували дружні стосунки з родиною розстріляного в 1937 році «ворога народу» голови Раднаркому УРСР Панаса Любченка і батько був репресований.
 
Батько Ліни Костенко – педагог і поліглот Василь Костенко самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети. У 1936 році його як «ворога народу» засудили на 10 років концтаборів. Не знайшовши свого прізвища серед абітурієнтів, Ліна Костенко пішла в спеціальний відділ при університеті, де представники відповідної служби їй сказали: «Таких, как вы, не принимают».
 
Ось так для неї почалося доросле життя зі всіма своїми викликами. Вже важко зараз сказати, чому вона обрала саме Чернівецький університет, проте юна Ліна в свої 18 років, в далекому повоєнному 1948 році, приїхала в Чернівці та саме тут почала своє навчання на українській філології. Про своє враження від університету вона пізніше ностальгійно згадувала із світлим хвилюванням: «Чернівці мене вразили: в усіх вузах України співали «Партия – наш рулевой», а в Чернівецькому університеті «Gaudefmus igitur». Склепіння цього храму стоїть над моєю душею все життя…». І хоч навчання було на високому рівні, особливо її вразив інтелект викладача-латиніста Івана Василашка, навчалась вона тут недовго – всього один семестр.
 
Оскільки це були повоєнні голодні роки, студенти частенько недоїдали. Одного разу, коли Ліна поверталась з навчання, то втратила свідомість і її відвезли до лікарні. Коли дівчину запитали, чи вона снідала того дня, та заперечливо похитала головою. І з кишені халата медсестра витягнула велике червоне яблуко, яке Ліна пам’ятала все своє життя.
 
Мама була дуже налякана станом здоров’я єдиної донечки і приклала всіх зусиль, аби повернути Ліну додому. Попереду в Ліни Костенко було два столичні університети, вихід перших поетичних збірок, визнання і десятиліття забуття в літературному процесі України.
 
А документ про закінчення Чернівецького університету Ліна Василівна таки отримала. Правда, аж в 2002 році. Тоді в Чернівцях, наприкінці серпня, проходила дуже велична подія – працював П’ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів (МАУ). На зустріч було запрошено понад 700 гостей, відомих українців із 24 країн світу. Серед них була і Ліна Василівна. І саме в ці важливі для української державності і для Чернівців зокрема дні, ректор університету Микола Ткач мав честь вручити мантії та дипломи таким шанованим науковцям – професорові Українського Вільного університету, голові Українського історичного товариства наукової ради при Світовому конгресі вільних українців, голові Українського історичного товариства, українському і американському історику Любомиру Винареві та голові Наглядової ради Міжнародного центру перспективних досліджень, українському, канадському та швейцарському економісту, меценату Богдану Гаврилишину.
 
Серед такого поважного чоловічого товариства мантію і Диплом почесного доктора Чернівецького національного університету отримала і Ліна Костенко як «видатна поетеса та громадська діячка, авторка багатьох високохудожніх творів, жінка-подвижниця, яка вірно служить ідеям українства». І хоч зворушена Ліна Василівна сказала, що не заслуговує на таку високу відзнаку, але однозначно їй було приємно її отримати та ще й під рідними склепіннями Резиденції митрополитів.
 
Під час роботи П’ятого Конгресу міжнародної асоціації україністів у Чернівцях Ліна Костенко виголосила свою знамениту доповідь «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф». Пізніше вона виходила з доповненнями в наукових збірниках та окремим виданням. Ті важкі та болісні проблеми й перестороги, які вона тоді озвучила, виявляється були і залишаються актуальними і на сьогодні.
 
«Третє тисячоліття — це вже не час для становлення. Це вже альтернатива: бути чи не бути. Це вже фактично епоха транснаціональна, а дехто вважає, що й постнаціональна. Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед — нова якість мислення, як основний чинник цієї трансформації. Щоб не минуле формувало сучасний тип українця, а щоб сучасний українець був здатен формувати майбутнє.
 
Я сказала речі тяжкі і прикрі, – хай мені пробачать люди, схильні до поміркованого клімату мислення в режимі приколисуючих міркувань. Сьогодні вже не можна себе втішати традиційно-обнадійливим, що якось воно буде. Мовляв, труднощі, звичайно, є, але це тимчасово, час працює на нас.
 
Час працює на тих, хто працює на нього. Тим більше тепер, коли найгірші прогнози справдились, і в біблійних долинах заклекотіла війна, яка ставить перед світом уже остаточні альтернативи».
 
«Берестечко для мене дуже і дуже дорога річ»
 
Без перебільшення, дуже важливим був для Чернівців 1994 рік – саме в березні цього року в наше місто вперше приїхала з авторським виступом Ліна Костенко. Приїхала не одна, а в компанії не менш популярного на той час актора Богдана Ступки. Зустріч ця стала можливою завдяки старанням наполегливого чернівецького імпресаріо Семена Цидельковського. Організувати таку зустріч було зовсім не простою справою, але для Семена Ісаковича це було причиною гордості, або як він сам написав: «Запросити в Чернівці Ліну Костенко з авторським виконанням було моєю завітною мрією». Мотивацією був ще й той факт, що Ліна Василівна навідріз відмовлялася від будь-яких виступів і про її самітництво ходили легенди. Але ж Чернівці місто ґонорове і у всі часи організатори культурних імпрез мали талант запрошувати в наше місто всіх знакових особистостей свого часу, за що і отримало славу «негласної культурної столиці Європи».
 
Про всі позалаштункові зусилля і хвилювання Семен Ісакович і розповів у своїй книзі спогадів «Великие в Черновцах». Він так пишався, що йому вдалося після десятиріч закритого життя, впродовж яких поетеса категорично відмовлялася виходити на публіку, запросити Ліну Василівну приїхати в Чернівці, що саме статтю про неї з дещо пафосною назвою «Поетеса епох» розмістив першою в своїй книзі.
 
Семен Ісакович підходив до проведення цієї мистецької події зі всією серйозністю та відповідальністю. Тому вести таке дійство без тіні сумніву імпресаріо запросив лектора-мистецтвознавця, тонкого знавця поезії, або, як він сам написав, «артистичного золотоуста-інтелектуала, доцента українського філфаку університету Анатолія Миколайовича Добрянського».
 
Семен Ісакович, який добре розумів професіоналізм у мистецтві, дав високу оцінку особистості Добрянського: «Я дозволю собі стверджувати: в українській поетичній оазі, усіяній діамантами талантів, наприклад, заміни рівної співакові Анатолію Солов’яненку немає, як і немає філолога, який поєднує в собі однаково інтелект і блиск магії слова. Назвати таке мистецтво масовим чаклунством не хочеться. Але у природі воно, виявляється, є. І я був тому свідком. І неодноразово. Та хіба що я один. Про Добрянського написано книги, знято документальні фільми.
Адже Мікеланджело теж не приходять у світ, як проліски, кожної весни...»
 
Перемовини тривали щонайменше пів року і були непростими. Щоб дійство відбулось, імпресаріо запросив в компанію до Ліни Василівни легендарного актора Богдана Ступку, який мав читати її твори і вести з нею перемовини в столиці. Поетеса поставилася прихильно до участі Ступок (в компанії був ще син Богдана, Остап Ступка).
 
Ще задовго до самої зустрічі було домовлено, що вона передасть Богдану Ступці нові твори, щоб він встиг їх вивчити, осмислити, зануритись в атмосферу її творчості. Звісно, ніхто не наважувався запитувати поетесу, які то будуть твори. Проте час ішов, а Ліна Василівна не поспішала передати Богдану Сильвестровичу рукописи. Для вирішення такої делікатної справи був залучений навіть чоловік Ліни Василівни – багатолітній директор кіностудії імені Олександра Довженка, кінознавець Василь Цвіркунов, людина чуйна, благородна, добра і надзвичайно терпелива. Та навіть він не зміг тут нічим допомогти і, посміхаючись, відповів: «…коли мова заходить про творчість Ліни Костенко, то на неї має вплив лиш один Господь і вона сама».
 
Та що говорити, коли навіть у вагон вона зайшла, коли поїзд вже рушав з перону. Правда, поетеса таки поклала на стіл листки з творами і Богдан Сильвестрович в благоговійному передчутті сподівався, що він все таки отримає текст і, поки вони доїдуть із столиці до Чернівців, встигне хоча б його прочитати. Проте Ліна Василівна всю дорогу вчитувалась в свої твори, щось виправляла…і Ступці так їх і не віддала. І вже тільки в готельному номері вона взяла в руки всі листки і почала читати вголос…монолог Богдана Хмельницького з роману «Берестечко».
 
Вона писала цей історичний роман у віршах, присвячений одній із трагічних сторінок в історії українського народу (поразки Богдана Хмельницького під Берестечком (1651)), осмисленню причин тієї поразки, її ролі в подальшій історії України та духовному житті нації – тридцять років. Писала довго, часом дописувала.
 
«Казали, що це про поразку, а я Вам скажу, «Берестечко» це не про поразку, воно про перемогу над поразкою. Через що я його й почала писати»
 
Богдан Ступка чекав три місяці, що отримати цей шедевр в руки і мати за честь вперше представити його публіці, а поетеса Ліна Костенко – три десятиліття, щоб народ зміг послухати, а дещо пізніше і прочитати вперше цей твір. Тому-то вона так довго і прискіпливо читала і перечитувала, і поправляла кожне Слово в «Берестечку».
 
Отже, саме в Чернівцях, зі сцени будинку «Юність Буковини» вперше прозвучав цей безсмертний роман і вона винесла його на суд читача.
Місцева преса назвала цю зустріч подією десятиліть – так воно і було без всяких перебільшень.
 
А свідченням того, що ведучий лектор-мистецтвознавець блискуче впорався із своєю благородною місією представити чернівчанам Ліну Костенко та її твори, є автограф на її збірці «Вибране»: «Анатолію Добрянському з доброю згадкою про знайомство у Чернівцях. З подякою за увагу».
 
 
 
Цілком зрозуміло, що Анатолій Миколайович дуже хвилювався вести вечір з двома такими легендарними знаменитостями. І якщо з Богданом Сильвестровичем вони вже зустрічалися в Чернівцях не один раз, адже Ступка полюбив собі це місто для зйомки та показу своїх фільмів, то з Ліною Василівною він так близько спілкувався очевидно вперше. Хоча заради справедливості потрібно сказати, що її творчість він дуже добре знав, про що свідчить його колекція майже всіх збірок Ліни Костенко, які тільки виходили за життя Анатолія Миколайовича. Зараз уже важко сказати, чи він сам їх всіх викупляв, чи йому дарували студенти або друзі, знаючи, що найкращий дарунок для Анатолія Добрянського – вартісна книжка. Він уважно відслідковував і ті книги, які обов’язково мали бути в його домашній книгозбірні. І то починаючи від першої ластівочки, збірки «Проміння землі», яка вийшла друком в 1957 році. Наступну – «Мандрівки серця» він також не пропустив, бо відчув справжнього поета, точніше поетку, був аж надто прискіпливий до Слова, а вже поетичного то тим паче. Десь її думки знаходили відгук в його душі. Про це свідчать й акуратні закладки в цих збірках. Та наступні 16 років її збірки не видавалися – вона була в опалі у владників від літератури. І коли вийшла збірка «Над берегами вічної ріки» в 1977 році, вона одразу ж з’явилася в книгозбірні Добрянського. Як і всі наступні видання. І всі вони читані-перечитані з відмітками, які вважав за потрібне відзначити собі Анатолій Миколайович, аби потім на парах студентам зачитати найвартісніші.
 
 
 
Звісно, що серед видань Ліни Василівни почесне місце займає й історичний легендарний роман «Берестечко», який вперше був надрукований в 1999 році. Цей твір Анатолій Миколайович не просто прочитав – тут кожен рядок, кожне слово, яке його вразило – підкреслене. Це вже дослідження для науковців.
Очевидно, що в книгозбірні Анатолія Добрянського були зібрані майже всі прижиттєві видання Ліни Костенко, чим він дуже пишався. А ми вже намагаємось продовжувати цю добру традицію.
 
А Семен Ісакович за цю зустріч окрім книг з автографами отримав від Ліни Василівни цілком заслужений комплімент: «За те, що я тут, треба завдячувати Семену Ісаковичу. Він у вас тонкий психолог і наполеглива людина».
 
А завершити ці невеликі штрихи про перебування Ліни Костенко в Чернівцях напередодні її славного ювілею хочеться життєствердними рядками поетеси з роману «Берестечко»:
 
Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку
 

Підготувала Леся Щербанюк