10-07-2025

Між рядками і мовами: 75-річний ювілей Петра Рихла

Сьогодні відзначає свій ювілейний День народження науковець, германіст, літературознавець, перекладач, професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури та слов’янського мовознавства Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, член Асоціації українських письменників, Член Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу Петро Васильович Рихло (1950).
 
Він був і залишається одним із вдячних і талановитих студентів Анатолія Добрянського, а фонди нашої книгозбірні містять майже всі переклади та монографії, які неймовірно працьовитий та організований науковець підготував за роки ретельної роботи в галузі української та світової літератури. Спочатку Петро Васильович дарував їх Анатолію Миколайовичу з вдячністю за науку та прихильність до вартісних книг.
 
Про їхню співпрацю ми вже писали на сторінках нашого сайту, які можна переглянути за посиланнями:
 
 
 
 
Пізніше він вирішив продовжувати цю унікальну традицію і частину книг з власної книгозбірні передав у фонди нашої бібліотеки, які сьогодні налічують 700 томів книг німецькою та українською мовами, а також комплекти літературних фахових періодичних видань, книги з історії, мистецтва, українська та світова класика. Сподіваємося, що ця традиція сприятиме збереженню аури Чернівців, міста, «де жили люди та книги».
 
 
Детальніше зі списком книг можна ознайомитись за посиланням: Приватна бібліотека Рихла Петра Васильовича
 
Петро Васильович уникає гучних святкувань і зазвичай відзначає ці дні у праці, щоб через слово чернівчани відчували присутність європейської літератури, а багата література Буковини поверталась в духовну спадщину Європи. Тож представляємо небайдужим читачам видання, які вийшли друком в останні роки його літературно-перекладацької праці:
 
1. Залця Ландманн «Моя Галичина. Край за Карпатами» (2020)
 
2. Ізраель Халфен «Пауль Целан. Біографія юності поета» (2020)
 
3. Рихло Петро «Книга. Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст» (2021)
 
4. Ґеорґ Дроздовський «Тоді в Чернівцях і довкола» (2021)
 
5. Рихло Петро «Урвані струни прегучної ліри…: Німецько-єврейські поети Буковини» (2023)
 
6. Сома Морґенштерн «Син блудного сина» (із трилогії «Іскри в безодні», інші два романи теж вже перекладено)
 
 
За невтомну літературну працю український германіст та перекладач Петро Рихло в 2024 році отримав відзнаку від Німецької академії мови та літератури – «Премію імені Фрідріха Ґундольфа за популяризацію німецької культури за кордоном» в ненімецькомовних країнах.
 
Нещодавно у видавництві «Книги ХХІ» вийшов друком роман, над перекладом якого довго працював Петро Васильович і на який з нетерпінням чекали чернівчани. Це роман Ґреґора фон Реццорі «Горностай у Чорнополі», який ми отримали в подарунок від директора видавництва Василя Дроняка.
 
Реццорі Ґреґор фон. Горностай у Чорнополі : маґрібінський роман / пер. з нім., післямова й ґлосарій Петра Рихла. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2024. –424 с.
 
Цей роман був виданий вперше ще в далекому 1958 році і, за визначенням літературознавців, був відзначений як «перший мультикультурний німецький роман».
 
Правда, щоб ми сьогодні змогли прочитати і зрозуміти маґрібінські історії Ґреґора Реццорі, який має свій специфічний стиль, Петро Васильович, окрім, власне, перекладу, доклав для цього чимало зусиль. У післямові під назвою «Маґрібінський кабінет фігур» він пояснив, що «зашифровані тут фіктивні топографічні поняття Чорнопіль і Тесковина, під якими фігурують такі реальні історичні топоси, як Чернівці та Буковина». Сам Реццорі вже в розділі «До феноменології міста Чорнополя» в звичному для себе іронічному стилі також намагається пояснити своєму читачеві, що ж то за дивовижне місто, в якому живуть його герої. Через назви, деталі, незначні замальовки уважний читач починає розуміти, що мова йде саме про Чернівці. Як зауважує на початку роману автор: «Попри все, це був ландшафт, метрополією якого вважалося місто Чорнопіль, і, можливо, дещо в моїй історії стане для вас чіткішим, коли я бодай кількома словами схарактеризую його». В розділі «Опис Чорнополя» так тонко і детально описані характерні риси нашого міста, що зникають останні сумніви. І як зауважує автор, «…це тільки питання мистецького способу, чому тут надавати перевагу – зображенню одного через друге чи навпаки, щоб отримати враження від його атмосфери, як і від природи й сутності його мешканців».
 
 
Безпомильні і точні акценти, характерні тільки для цього міста на пагорбах: «Місто розташоване на річці Володяк…Підйом, що його тут мусив долати двоколійний трамвай, щоби від вокзалу, розташованого неподалік великого мосту через Володяк, потрапити на Ringplatz, цебто Ринкову площу, був, за багаторазовими запевненнями технічно посвячених, найбільшим з тих, які можна було ще подужати без шестерної гарантії».
 
І далі читаємо: «Якщо наближатися до Чорнополя зі сходу, цебто від крутого схилу, то його бляшані дахи окреслювали над ним супроти степового неба доволі монотонний силует, чітко різьблений на найвищому схилі мавританськими зубцями резиденції митрополита, яка, підносячись над кронами акацій, вінчала купол пагорба».
 
 
«…над дахами сусідніх будинків велично стримів у небо купол великої синагоги в орієнтальному дусі зламу століть – ніби храм Соломона в сецесійному стилі»
 
«Посейбіч на перших поверхах розташовані кредитний та обліковий банки, кінотеатр, галантарейні крамниці, три кошерні їдальні,  а також кондитерська «Кохарчук». Перед її дзеркальними вікнами з початком теплої пори року на тротуар виносили столики та стільці. Ця оторочена олеандровими деревцями загорода була місцем зустрічі елегантного світу Чорнополя, вихідним і поворотним пунктом щоденного корсо, яке в ранні полудневі та вечірні години ставило на ноги пів міста, запрошуючи до піших прогулянок»
 
«…в Чорнополі завжди були окремі райони, у яких англійська гувернантка не мала бути чимось надто ексцентричним. Маю на увазі квартал, забудований віллами…у всякому разі там надавали перевагу француженкам…»
 
«...але я залишив вас на Ринковій площі перед кондитерською «Кохарчук» з наміром спокусити вас метушнею фланера й нестримним потоком корсо, який зліва невпинно струмує по колишній Герренґассе…»
 
Аби відчути дивовижну атмосферу цього міста, яку чернівчани згадували через десятки років, навіть перебуваючи на різних континентах, перегорнемо ще декілька сторінок роману: «Якщо ж ви належали золотої молоді міста, то не залишалися надовго самі, а знаходили рівних собі, скажімо, перед готелем «Білий орел» чи перед рестораном канапок «Лукулл», де люди гуртувалися в так звані пачки. Це були доволі ефемерні братства, які…не мали жодної іншої суспільної функції, окрім щоденного спільного фланеру бульваром Янку Топора. До полудня ці групові об’єднання молодих нероб – студентів, які студіювали все й нічого, дітей заможних батьків, дармоїдів, красунчиків і схожих на ляльок лейтенантів гарнізону – вичерпувалися в короткій прогулянці, після якої всі знову розбігалися».
 
Аби читач навіть поза містом Чорнополь зумів правильно і тонко відчути твір, місто та героїв роману, автор дуже детально описує його характерні риси. Дозволимо більш розлогі цитати: «...характерна риса цього міста – його сміх. Він завжди був тут і вважався певним складником подиху й повітря, напругою атмосфери…Розмаїття нюансів і різновидів сміху неможливо описати. І принаймі в цьому сенсі треба сказати про культуру, хоч і вельми специфічну. Адже сміх у Чорнополі піднесений до рівня справжнього мистецтва, щоправда, народного, справжніше від якого годі й уявити: вкорінене в багату традицію і виплекане до найдрібніших тонкощів, до рафінованості, до надзвичайної пікантності. Ніде у світі, окрім Чорнополя, не існувало цього безпомильного відчуття стилю, з яким сміх вибухав у великих компаніях, у групах, квартетом, тріо чи дуетом, у перегуку голосів і хорів, який у своїй архітектурній досконалості й завершеності був витонченішим від григоріанського церковного співу. Ми сміялися витончено…»
 
Після такої оцінки Вам захочеться відчути  стиль чернівчанина, який любив своє місто в усіх його напівтонах, розумів його справжнім, намагався це передати своїм читачам і «…яке ще інше місто можна вважати прихильнішим до порядку, ніж наше? Чорнопіль управляється за моделлю найстрогішої бюрократії, яка – позаяк успадкувала закостенілий бюрократизм світової історії австрійського взірця…».
 
Звісно, що й знаменита, а подекуди й міфологізована чернівецька багатонаціональність знайшла належне місце на сторінках роману: «Населення Чорнополя було багатомовним, випадково й барвисто змішаним із найрізноманітніших рис, проте певним чином і єдиним».
 
«Не знаю іншого міста, яке було б настільки живим, настільки сповненим самоусвідомлення. Там проживає з десяток найрізноманітніших національностей і з півдесятка релігійних конфесій. Ніде у світі фанатики не є терпимішими, а толерантні – небезпечнішими, ніж у нас, у Чорнополі. Я вам скажу, що ми є модерними аж до прийдешніх часів».
 
Порівняно з іншими авторами–сучасниками Реццорі, які писали про наше місто та його мешканців зазвичай захоплено, з присмаком ностальгії, його герої також представлені багатьма етносами, але дещо «іронічним поглядом на ідеалізований образ Буковини». Адже «Реццорі – сатирик, який послуговується такими тонкими засобами стилізації, як іронія, пародія, ґротеск та інші».
 
Велика кількість мов та діалектів, якими спілкувалися мешканці краю, також знайшла свій відбиток в його творі. Як пізніше дещо скромно зазначав автор: «Звісно, вавилонська мовна суміш Буковини не тільки корумпувала говірки й вульгаризувала діалекти, а й загострювала слух і збагачувала здатність висловлення, і я вдячний, що й на мою долю випала її дещиця». Професор Рихло додає: «Мова його роману, яка належить до найбагатших і стилістично найвідточеніших у німецькій літературі ХХ ст., є свідченням цього. На сторінках твору це багатоголосся наявне в численних вкрапленнях з англійської, французької, румунської, російської, української, польської, їдишу, латинської мов, у яких автор репрезентує себе неперевершеним поліглотом. Одне слово, це, так, так би мовити, гримуча маґрібінська суміш, у якій дуже важко визначити національну приналежність. Йому вдалося створити дуже виразні й неповторні національні характери, образи яких глибоко закарбовуються в читацькій пам’яті. Роман є справжньою скарбницею національних типів, які колись обживали Буковину».
 
Як зразок потрібно навести одне речення про головного героя, в якому можна відразу відчитати стільки характерних і важливих рис: «Пан Таранґоліан, префект Тесковини, цебто найвищий посадовий чиновник провінції та один із найгостріших аналітиків її столиці – імовірно, тому що він був найгалантнішим коханцем Чорнорполя, – охоче висловлювався із цієї нагоди».
 
І хоч сам роман доволі великий, а кількість персонажів та ще й переплітання тут слів з різних мов, здавалось би, дещо ускладнює сприйняття, завдяки професійному перекладу і тонкому відчуттю мови Петра Васильовича цей роман читати легко і навіть не хочеться поспішати, а помалу «смакувати» сам твір, його героїв, їх мову, які й передають давню, може дещо й ідеалізовану, але неповторну чернівецьку атмосферу.
 
Окрім того, для комфортнішого прочитання незрозумілих, маловідомих та застарілих слів Петро Васильович наприкінці подає ґлосарій, який також допомагає швидше і легше їх зрозуміти.
 
Вітаючи Петра Васильовича з ювілейним Днем народження, ми щиро зичимо йому втілити свої наукові і творчі проєкти, перекласти ті твори і тих авторів, про які давно він сам мріє. Разом із своїми талановитими студентами та послідовниками повернути в культурний простір Чернівців тих, хто його творив у різні часи і творить нині. Натхненням для нього хай завжди буде комфорт і гармонія домашньої бібліотеки, полиці із словниками та улюбленим книгами, а фоном хай звучать неперевершена музика Моцарта, Бетховена, Шуберта, Вівальді, мелодії яких «заспокоюють, а класична музика налаштовує перекладача на гармонійність фраз, речень і поетичних образів».
 
Фото для обкладинки - Юлія Вебер
 
Підготувала Леся Щербанюк