"Вони обидва помруть у кінці" Адама Сільвери

Я чекала на переклад цього роману дуже довго, і не зрозумійте мене неправильно, не хочу сказати, що він не виправдав моїх очікувань або розчарував. Та мені здається, що тут проблема не стільки в авторському стилі написання, скільки в бейджиках та ярликах, які навішали цьому роману. Його називали проривом в підлітковій або young adult квір (queer)-літературі, читали абсолютно всі в буктоці та буктюбі, він регулярно потрапляв до всіх «впливових» рейтингів і бив рекорди продажів настільки, що став бестселером The New York Times. Чи варто говорити, що навіть зараз, через 8 років після виходу друком, книга досі в топах Goodreads та має хорошу оцінку в  3.75 балів. Та питання — чи все ж заслуговує вона на це?

 
Розпочнемо з сюжету. Бажаючи подолати постійну тривожність та страх раптової і передчасної смерті, Адам Сільвера вирішив написати роман на цю тему і так пропрацювати психологічну проблему. Він створює власний світ, в якому існує служба, що телефоном повідомляє людям про те, що вони проживають останній свій день, — «Вісники смерті». Так названий і сам цикл з 3 книг автора. 
 
Як на мене, задум сам по собі цікавий, але важко сказати, що нам пояснюють правила цього світу або бодай те, коли та за яких обставин з’явились Вісники, звідки в них точна інформація про майбутнє тієї чи іншої людини. Ми бачимо, як Приречені постійно питають про це тих, хто їм повідомляє жахливу новину, але читач, на жаль, залишається в позиції людини по ту сторону телефонного зв’язку, адже також не розуміє цих деталей. До того ж, дзвінки не схожі на ті, що ми звикли бачити у фільмах жахів: працівники служби навпаки намагаються заспокоїти людей та порадити їм, як прожити цей день так, щоб вони про нього не жалкували. 
 
Одна з таких можливостей – додаток “Останній друг”, який за різних обставин вирішують встановити головні герої, – Матео та Руфус. Вони отримали повідомлення майже одночасно і, здається, могли б і не дізнатися про існування один одного у величезному Нью-Йорку, якби не виявилися абсолютно розгубленими та самотніми в день власної смерті. 
 
Для розуміння перспективи та поглядів кожного з них автор обрав структуру, в якій оповідь з нерівними інтервалами, будуть переймати на себе два паралельних мовники. Реалізовано це непогано, адже ми ніби “проникаємо” в думки кожного підлітка одночасно. 
 
Матео – абсолютна протилежність Руфуса. Він типовий замкнений та мовчазний інтроверт, закоханий у книги про космос та відеоігри. Дізнавшись про смерть у найближчі 24 години, він, здається, ладен померти від страху, але не наважиться вийти з дому, якщо смерть чекає на нього одразу за порогом. Руфус ж той, хто попри нещодавню втрату родини в автокатастрофі, постійно смішить нову родину – “Плуто”, завчасно організовує власний похорон, щоб спокійно і без драми попрощатися з усіма ними, чого зробити не вдається. Так, випадково, на порозі Матео глибокої ночі опинилася не кістлява жінка з косою, а доволі милий хлопець, що буквально пару хвилин тому подзвонив йому по відеозв'язку у додатку. 
 
З цього моменту вони проживають день разом, відвідують різноманітні місця: улюблене кафе Руфуса, могилу матері Матео, VR-парк розваг та планетарій, в якому можна подорожувати від міста до міста та за 80 хвилин відчути всі доступні людству смаки та емоції світу. За допомогою та ініціативою друга кожен з них долає власні страхи, під час чого вони дізнаються більше один про одного. В романі справді багато чуттєвих та зворушливих епізодів, та іноді виникає враження, що вони лише послаблюють сюжетну напругу, час у них насправді необмежений, а Адам Сільвера просто манімулює нашою надією на щасливий фінал. 
 
Зрозуміло, що це зроблено і для того, щоб якомога різноманітніше показати нам взаємодію головних героїв та те, як під дією адреналіну в пришвидшеному темпі можуть розвиватися почуття. Можливо, це нереалістично й справедливим буде сказати, що цей глибинний зв’язок між ними з’являється нізвідки, але якби у них справді було трохи більше часу, щоб стати по-справжньому близькими, а в автора трохи більше бажання вивести їх за межі стандартних кліше, то напевно я б повірила в ці стосунки. 
 
І, як на мене, в цьому і проблематичність самого роману, бо є відчуття, що ця книга була написана лише заради меседжу, який доволі прозорий – “Жити життя, не зважаючи ні на що”, та інколи він в банальному крокує перед сюжетом настільки, що нагадує сучасне голлівудське кіно. Є тут і епічні вибухи з розбиттям вікон спортзалу, і збиття кінозірки на величезній швидкості, і бійка в нічному клубі під супровід хітів 80-х… Словом, все щоб у наших героїв було якнайменше шансів вижити. 
 
Я впевнена, що ці прийоми чудово би працювали в екранізації, і наскільки відомо, над нею зараз працює Netflix хоч дату релізу постійно змінюють. Якщо пощастить та серіал все ж таки дознімуть, зрозуміло, що книга здобуде нову популярність і сподобається новій аудиторії, тож будемо чекати на новини!
 
За подаровану книгу дякуємо видавництву "Vivat" та його PR-менеджерці Олені Лисенко. 

author

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка