01-10-2025

"Тихо і без шуму постала і розвинула ся так гарно...": музична школа ім. М. Лисенка в Чернівцях

1 жовтня світ відзначає Міжнародний день музики. Це красиве мистецьке свято ЮНЕСКО заснувало рівно 50 років тому. Воно насамперед для тих, хто пише музику і навчає музики юні обдарування, хто грає і співає, для кого цей світ звучить, як Музика.

А ми перегорнемо мало знані сторінки, як в Чернівцях створювалася і працювала українська музична школа ім. Миколи Лисенка.

До 120-річчя від дня заснування першої української музичної

школи ім. М. Лисенка у Чернівцях.

Є особистості, які, не дивлячись на часи, в яких вони живуть і творять, мають талант залишати яскравий слід для всіх своєю присутністю – цю рису сьогодні називають харизмою. Саме таким був приїзд в Чернівці угорського віртуоза-піаніста Ференца Ліста, який надовго залишив тут слід яскравої зірки.

Дещо скромнішим, але значно вагомішим був приїзд до нашого міста українського композитора Миколи Лисенка. Він мав дуже гарне і конструктивне продовження – створення саме української музичної школи, яку назвали на честь Маестро.

Як повідомляють часописи того часу, Микола Віталійович приїжджав до нашого міста двічі. Перший приїзд відбувся в грудні 1903 року, коли вся українська мистецька спільнота відзначала 35-літню творчу діяльність композитора. Не залишилась поза цим і буковинська громада. Святочне прийняття відбулося 10 грудня в товаристві «Український народний дім».

Звісно, що до приїзду такого шанованого гостя кращі мистецькі сили українців намагалися підготувати добрі музичні дарунки – в основному хорове та сольне виконання і гра на фортепіано. Готувалася концертна програма силами нещодавно організованого (створеного) хору «Буковинський Боян» (1899) і удостоїлася належного визнання Миколи Віталійовича. У програмі прозвучали твори самого Лисенка та галицьких і буковинських композиторів. На це дійство зібралася вся українська інтелігенція краю. Через два дні в Народному домі шановного гостя святковим концертом вітали ще і чернівецькі школярі.

Микола Лисенко був приємно вражений таким щирим прийняттям та пошануванням з боку українства Буковини. Тому з прихильністю прийняв пропозицію відвідати Чернівці і наступного року.

Вдруге гість прибув до Чернівців 4 травня 1904 року. На цей раз на його пошанування відбулися з величезним тріумфом 3 концерти у залі «Музичного товариства» (нині Чернівецька обласна філармонія ім. Д. Гнатюка). У виконанні «Міщанського хору» та хору товариства «Буковинський Боян» у супроводі оркестру під керівництвом самого Миколи Віталійовича, прозвучали його твори та українські народні пісні. Генеральні репетиції хору «Бояна» відбулися також під його особистим керівництвом. У цій же залі 6 травня на честь славетного гостя відбувся «святочний комерс» (банкет). Ще один концерт був проведений для студентів і школярів, який також пройшов з великим успіхом.

Ці відвідини Чернівців корифея української музики мали дуже посутній вплив на українські товариства, на розвиток всього мистецького життя Буковини і музичного зокрема. Ця подія на той час значно піднесла авторитет української пісні і музики в очах інших народностей краю.

Звісно, що до організації такої зустрічі було задіяно багато мистецьких українських сил – представників музично-культурних товариств. Але завжди повинен бути хтось один, який би взяв на себе цю місію. І таким організатором був хоровий диригент, співак (баритон), музичний і театральний критик та громадський діяч Модест Олександрович Левицький.

Тому цілком зрозуміло, що він був серед найактивніших учасників у святкуванні творчого ювілею Миколи Лисенка і вітав його від імені Товариства в Чернівцях і в Києві.

І хоч всі учасники музичних товариств, як і їх керівники все зробили, аби таки показати на найвищому рівні свою високу професійну музичну майстерність, що належно оцінив сам Лисенко та всі присутні українці, але досягти такого рівня було дуже складно. У Чернівцях на той час вже була музична школа, але в ній навчались німецькою мовою і в основному вивчали класичну європейську музику. Ось як пише про ту ситуацію ґазета українського учительства на Буковині «Каменярі»: «Восени 1904 року тодішній голова [українського музично-хорового товариства] «Буковинського Бояна» п. Модест Левинський, навчений досвідом з діяльности в тім товаристві, де не можна було знайти ані свого пяніста, або другого інструменталіста, ані соліста з виправленим голосом, де цілий хор треба було виучувати творів на память, а не співалося, як би повинно бути, на підставі плавного читання нот, почав промишляти над тим, чи би не можна зарадити сему лиху через заведенє своєї музичної школи?».

Отже, відкриття саме української музичної школи було вже невідкладною справою. Але то не є проста справа, адже, як завжди, такі витратні освітні проєкти впираються в кошти, і то немалі. Окрім того – потрібні приміщення, добрі інструменти, талановиті і небідні учні, які можуть проплатити таке навчання і найголовніше – фахові вчителі з вищою музичною освітою. Тобто все це потребувало коштів і немалих. Також повинен бути хтось, хто би взяв на себе труду все те організувати з чистого листка – цю місію взяв на себе пан Модест Левинський.

Насамперед він звернувся до місцевих українців, чи вони погодяться відправити своїх дітей навчатися професійної музики і платити за це кошти на зарплату вчителям. Він отримав позитивні відгуки на таку пропозицію – знайшлися учениці, «анґажована учительська сила поки що лише до фортепяну» і він зробив перші кроки на її втілення. Щонайперше «наймлено льокаль в «Народнім домі», тобто винаймлено приміщення під клас в товаристві «Український народний дім» у Чернівцях за адресою вулиця Якоба фон Петровича, 2. І як свідчить публікація в газеті «Каменярі»: «Конець кінцем з днем 15-го жовтня 1904 р. увійшла музична школа в житє, поки що як приватне підприємство п. Модеста Левицького». Заради справедливости треба сказати, що це був перший приватний музичний курс, який мав доволі амбітну мрію об’єднати всіх українців на Буковині. Але перший крок завжди найважливіший і найважчий.

А вже наступного року, на початку серпня 1905 року відбулися загальні збори «Товариства для розвою української пісні, музики та драматичної штуки», було обрано виділ, головою якого став Модест Левицький. Товариство підняло клопотання про концесію на школу в крайовій управі, тобто прохання про матеріальну підтримку. Шкільний рік в музичній школі починався 16 вересня, а закінчувався 8 липня. Отже, саме ця дата вважається відкриттям української музичної школи в Чернівцях. Всі правила як поступати, навчатися і дотримуватися певних правил було прописано в правилах школи «До відома учеників». Кошти потрібно було платити дуже ретельно. Кожен учень школи 3 рази в рік складає фаховий екзамен перед своїм вчителем. Кожен учень повинен чемно виконувати шкільний розпорядок школи, «а до органів школи відносити ся з приналежним поважанєм». Першою вчителькою, яка погодилась викладати фортепіано, була заангажована вчителька пані Ґедда Бухер. Пані Ґедда Бухер (Bucher Heda) народилася в родині професора, наукового працівника Чернівецької університетської бібліотеки (k. k. Univers.-Bibl) Адольфа Бухера та його дружини Julitta Bucher. Родина проживала за адресою вул. Дарвіна, 11 (Balschgasse).

Вона була дуже досвідченим педагогом, уміла зацікавити учнів до навчання і «доступно викласти непрості для розуміння дитини теоретичні й практичні поняття гри на фортепіано». Окрім того вона ще й була талановита піаністка-віртуоз, так що директорка мала заслужений авторитет серед чернівчан. Для цього вона здала державний іспит із музики у Відні, отримала право викладати і стала «артистичною директоркою і учителькою фортепяну. Потім заведено науку сольового співу і гри на скрипці та побічних теоретичних предметів – так, що наша школа мала такий самий вигляд, як існуючі другі музичні школи в Чернівцях». Це була друга після Львова українська музична школа на цілу Австрію.

А оскільки то були тільки перші кроки існування першої у Чернівцях повноцінної української музичної і драматичної школи, то і вчителі, і перші учениці дуже старалися, аби показати щонайкращий результат. Очевидно, що він був вагомий, бо вже коли прийшов новий 1906 рік, то в крайовому соймі на музичну школу було виділено доволі солідну субвенцію в 1000 к. Правда, до цього приклали своє авторитетне слово такі українські політики як пани посли, тобто депутати крайової влади професор Ст. Смаль-Стоцький та політик Микола Василько. Ці кошти дали можливість придбати музичні інструменти, які раніше треба було випозичати. І так як школа носить ім’я «Музична школа імени Миколи Лисенка», то було закуплено всі твори Миколи Віталійовича. Очевидно, що то була єдина школа на всю Австрію, яка викупила цілу бібліотеку творів Лисенка.

Насамперед варто сказати, що з перших кроків її директор приклав всіх зусиль, аби школа була повноцінною, з дотриманням всіх вимог «Шкільного уставу» та дозволу Крайового уряду. Тобто викладались всі необхідні для цього музичні предмети та належний професійний рівень викладацького складу.

Отже, в музичній школі імені М. Лисенка були такі відділи:

Відділ теорії музики і композиції. Основним предметом був курс композиції, який викладали впродовж 5 років і який складався з таких предметів: теорія музики, композиція, гармонія, контрапункт та основи музичної імпровізації;

Відділ вокального і хорового співу. На цьому відділі викладали солоспів і хоровий спів, який поділявся на церковну та світську музику. «Учням давалися ґрунтовні навички володіння диригентською технікою та вдосконалення вокально-хорової майстерності». Цей курс також читався (викладався) упродовж 5 років;

Відділ фортепіано і garmonium. Цей класичний відділ у всіх музичних школах розпочинався, коли дітям виповнювалося 10 років і навчання продовжувалося 8 років;

Відділ оркестрових інструментів, на якому навчали тільки струнно-смичкових інструментів, школа скрипки насамперед. На відділ скрипки приймали хлопчиків і дівчаток з 10 років і навчання продовжувалось 6 років.

Як окремий предмет дуже ґрунтовно викладався такий курс, як «Історія музики» – він був обов’язковим для всіх учнів і його викладали в останніх класах. Це було дуже грамотно продумано, так як тільки старшокласники вже можуть по-справжньому зрозуміти всю історію світової музики, аби в дорослому житті почувати себе освіченою людиною. Тим більше, на цих уроках вивчалась музика окремих народів, церковна музика європейського сходу та заходу і світська музика від початків до новітнього часу. Окремо і детально вивчалася історія української музики.

Свідченням того, що дітям давали дуже ґрунтовну і всебічну музичну освіту є і той факт, що додатково навчалися гри на фортепіано учні вокально-хорового та струнно-смичкового відділів. Обов’язковими були також щотижневі ансамблеві вправи для учнів фортепіанного відділу та обов’язкові звіти в класі для учнів фортепіанного відділу. Також обов’язковими були звіти в класі, аби і батьки, і учні побачили, що не намарні навчання в музичній школі.

Окремо також проходили естетичні вправи – курс драматичної декламації для учнів вокального відділення, аби виховати в них всі навички для мелодраматичного і сценічного виконання музичного образу на сцені. Окремо були запроваджені курси декламації та хорового співу навчання для дорослих учасників товариств.

Вимоги до учнів були дуже високі, так як і строгі правила поведінки, проте вкупі з високим рівнем викладання така організація навчання в короткий термін дала дуже високі результати.

Головною метою, яку ставили перед собою засновники музичної школи у Чернівцях, було надання молоді доброї класичної музичної освіти, яка давала в майбутньому фах вчителя музики або мати можливість займатися класичною музикою професійно. За основу було взято методику викладання у Віденській консерваторії, «що базувалася на можливості спільного викладання, тобто співпраці між учителем та групою учнів. Цей метод, за свідченням архівних документів та статуту музичної школи, використовувався у всіх європейських музичних школах і був надзвичайно успішним, що й було підтверджено багаторічним досвідом. Учителі та школярі, працюючи у спільній групі, робили процес навчання взаємозбагачувальним, йдучи шляхом, який захищав їх від помилок та однобічного впливу, полегшував розуміння предмету, сприяв успіхам у навчанні, творив і розвивав музичний смак». Окрім того, важливий і такий немаловажний факт, що при такій системі навчання витрати на навчання були значно менші і так дешевше було навчатися. Для дітей із скромним достатком то було дуже суттєво.

Але завжди найважливішим фактором в навчальному закладі є рівень підготовки вчителів. Це дуже добре розумів її директор Модест Олександрович, котрий з перших кроків мав амбітні плани вивести її в короткий час на найвищий рівень у музичній освіті Чернівців. Тому він доклав всіх зусиль, аби в його школі працювали талановиті, компетентні та музично обдаровані вчителі. Всі вони отримали фахову підготовку в провідних європейських консерваторіях Відня та Праги. У цій школі вони мали можливість за короткий час втілити свої педагогічні таланти та новації у розвиток музично обдарованих дітей Буковини, про що свідчить дуже високий рівень їх вихованців та швидке збільшення кількості учнів. Свідченням високого професійного рівня був такий важливий момент, що вже в 1908 році Міністерство просвіти присвоїло школі права публічності, тобто вона була на рівні всіх інших мистецьких закладів.

Серед перших і дуже важливих кроків товариства і музичної школи було видання підручників з музики українською мовою. Гордістю школи, або, як би ми тепер сказали, золотим фондом, було зібрання всіх творів Миколи Лисенка.

Всі найблагородніші і найкрасивіші справи, навіть такі як відкриття та існування музичної школи, завжди потребують дуже конкретної матеріальної підтримки. Музична школа з перших кроків також мала фінансову підтримку від таких поважних інституцій, як Буковинська ощадна каса в Чернівцях, Краєвий сейм Буковини, Міністерство просвіти та віросподівань. Небайдужі чернівчани, меценати та шанувальники українського мистецтва також посутньо підтримували цей мистецький заклад. Або як підтверджувала цей факт газета «Каменярі» : «Своє узнанє для нашої школи виявили і то звучною монетою власти і інституциї…. В виду сих підмог школа виплатила довг за фортепян, справила потрібний інвентар, як шафу, таблиці, пульти, годинники, вивіску, концертове подіюм і т.д.»

Звісно, фахова професійна школа, яка проіснувала 11 років, потребує детальнішого вивчення як викладацького складу, так і прослідкувати мистецькі шляхи її учнів. Але ми сьогодні згадаємо хоча би тих, про які вже писали науковці та тогочасні періодичні видання.

У різні роки навчалась різна кількість учнів на різних інструментах – все залежало від кількості обдарованих дітей та матеріальних можливостей родини. Серед них є діти таких знакових для Чернівців особистостей як Єротея та Юстина Пігуляків, Миколи Спинула, Антіна Клима, Михайла Сімовича та інших. Серед відомих випускників музичної школи були скрипалі Лев Сербинський, Юстин Драбан, Іван Микитила; піаністи та вокалісти Белла Гершман, Ізабель Боберецька, Ольга Найда, Наталія Пігуляк, Февронія Бебюк та інші. Також серед учнів цієї школи були представники німецької, польської, єврейської спільнот міста, що вкотре потверджувало толерантність культур у цьому краї. Проте назагал за цей період понад 300 музично обдарованих дітей-чернівчан отримали фахову освіту в українській музичній школі ім. М. Лисенка.

І хоч єдиним вчителем-українцем у цій школі на початках був власне тільки її директор Модест Левицький, а майже весь музично-педагогічний склад був німецько-єврейський. Серед відомих вчителів були : Пауліна Демант – вчителька гармонії та історії музики; Рікка Шульц – вчителька сольного співу; Адольф Франк – вчитель гри на віолончелі; Самуїл Шторфер – вчитель гри на скрипці. Проте необхідною умовою для всіх викладачів школи було знання української мови та письма, адже мало відповідати статусу школи – надавати музичну освіту українським дітям.

Заради справедливості треба сказати, що були і вчителі українці – так Григорій Ганкевич навчав дітей гри на скрипці, а Дмитро Николишин навчав теорії музики.

Це була фахова українська музична школа, організована на правових підставах, а всі вчителі мали документ про закінчену музичну освіту. Учні отримували державні свідоцтва про музичну освіту. Курівництво школою здійснювала рада товариства, в яку входили знакові та авторитетні чернівчани. Біля витоків створення і діяльності української музичної школи стояли такі поважні особистості, як політик і професор Ст. Смаль-Стоцький, педагог і політичний діяч Омелян Попович, журналіст і громадський діяч Ф. Калитовський, М. Королевич, А. Садагурський та інші не менш поважані особистості.

Отримавши за короткий час такий високий результат, в Модеста Левицького навіть народилася амбітна мрія підняти свою музичну школу до рівня музичної консерваторії. І тільки Перша світова війна цілковито поламала ці благородні мрії, як власне війни ламають все навкруги.

Цей чоловік стільки зробив для розвитку української професійної музики в Чернівцях, що заслуговує на увагу та добре пошанування від небайдужих нащадків.

Модест Олександрович Левицький народився 16 серпня 1874 року в селі Нижнів, нині Івано-Франківської області, в родині священика. По закінченні Станіславівської гімназії він подався в Чернівці студіювати юриспунденцію в університеті, який успішно закінчив в 1898 році. Поскільки він мав вроджений талант до музики, то він намагався і цей талант розвинути. Початкової музичної освіти та основ диригування навчався у батька, який був священником і одночасно регентом церковного хору. Аби вдосконалити талант диригента, він приватно навчався ще у Відні.

Коли батька перевели служити в містечко Скала-над-Збручем (нині смт Скала-Подільська Тернопільської області), то наступні 1893 – 98 роки разом з батьком керував хором мешканців цього містечка. Зрозуміло, що вони виконували, насамперед, церковні піснеспіви, канти, зокрема колядки і веснянки. А також твори українських авторів Михайла Вербицького, Антона Вахнянина, Віктора Матюка, Петра Ніщинського, Миколи Лисенка, Олекси Нижанківського, Дениса Січинського та українські народні пісні. На той час класичним вважалося хорове виконання та музичне виконання на інструментах. А так як були створені товариства, активно працювала «Просвіта», то Модест Левицький брав найактивнішу роль у музичних дійствах цих товариств.

Проте в усі часи творчі особистості мають аж надто скромні матеріальні можливості. Так і молодий Модест Левицький в пошуках більших статків 1899 року пішов працювати на Чернівецьку залізницю. Проте він не полишив поза увагою свої заняття музикою в Чернівцях. За короткий час він вже брав помітну роль у всіх творчих та просвітницьких товариствах та , де його творча діяльність відіграла помітну роль, у музично-театральному житті міста. Він був активним учасником у нашому місті таких музичних імпрез, як урочистості з нагоди творчого ювілею В.-А. Гржималі в 1904 році та концертів Гната Хоткевича в 1906 році. Він був серед найактивніших співзасновників хорового товариства «Боян Буковинський» упродовж 1899 – 1916 років, а від 1903 року – його головою. Також він активно прилучився до заснування «Товариства для плекання української пісні, музики і штуки драматичної» у 1905 році. Саме це товариство утримувало музичну школу, проводило концерти та драматичні вистави, мало нотну бібліотеку, популяризувало твори українських композиторів. Традиційно відзначались кожного року і Шевченківські вечори, також пам’яті Юрія Федьковича, в яких Левицький брав найактивнішу участь.

Проте найбільше йому за заслугу всі дослідники ставлять організацію саме Першої української музичної школи ім. М. Лисенка на Буковині 1904 – 1916, від 1907 року був її директором.

Пан Левицький був дуже діяльним чоловіком. Восени 1918 був одним із організаторів української влади на Буковині. Вже наступного 1919 року він обраний членом комісії суспільної опіки та комунікаційної комісії Української національної ради ЗУНР. У 1920 році висланий румунською владою до Галичини і в наступні роки працював у місті Теребовлі (Тернопільської області). Тут він трудився в Українській торгово-господарській спілці, де одночасно керував церковним та просвітянським хорами. Продовжував друкувати свої публікації у газетах «Діло» (Львів) та «Буковина» (Чернівці). 1925 року на запрошення поета, одного з активних учасників «Молодої музи», перекладача, публіциста, громадського діяча, Петра Карманського емігрував до Бразилії, де й відійшов у вічність в 1927 році.

Отже, маючи таку солідну підтримку владних інституцій, стараннями організаторів та вчителів Музичної школи імені М. Лисенка вдалося об’єднати всіх русинів на Буковині і згуртувати українську інтелігенцію навколо ідеї формування європейських цінностей через українську музичну культуру. Як писала тогочасна преса : «Вплив школи відбив ся і на «Бояні». Наші люди почали вірити в свої сили, почали приходити до переконаня, що в музиці не мусить безусловно стояти по переду німецьке товариство, що ми маємо таке саме, хоч ще молоде, але яке дасть нам із часом своїх вироблених музиків і співаків. Через музичну школу увійшли Русини в контакт з прочими музичними організаціями в місци, і відносини змінили ся так, що ніяка загальна акція на тлі музики не могла обійтися без Русинів, то є без «Бук. Бояна», який представляв музичну організацію Русинів. Від часу до часу уряджував учительський збір школи вечери кімнатної музики, які тішили ся дуже гарними успіхами. Заразом наука учеників ішла пильно і методично без упину наперед».

Роль цієї школи потвердила педагогічна газета «Каменярі» за 1910 рік: «…видимо в нашій музичній школі, яка увійшла з вереснем 1910 в VІІ рік істнованя і має вироблену техніку заряду, випробовані учительські сили, споре число нею вихованих і єще виховуючих ся учеників, то великий круг прихильників і загалом добру славу в Чернівцях і на провінциї межи своїми і чужими, інституцію, що тихо і без шуму повстала і розвинула ся так гарно, що нею можемо гордити ся і якої нам вже і тепер чужинці завидують».

Проте ця добра справа не закінчилась так сумно. Її продовжила талановита учениця музичної школи ім. М. Лисенка – Наталка Пігуляк, або пізніше як музичний педагог і професор вона була відома як Пігуляк – Лянґ Наталка Юстинівна.

Вона народилася у Чернівцях в багатодітній родині відомого на Буковині та поза її межами маляра та громадського діяча Юстина Пігуляка.

У неї ще в дитячому віці проявився талант до музики. Це потвердив один з найвідоміших викладачів музики Відня – професор Євзебій Мандичевський. Як тільки він навідувався до Чернівців із столиці, то відразу направлявся в прихильний до талантів дім маляра Пігуляка і займався з маленькою Наталкою. Тому батько, який сам співав в хорі місцевого українського музичного товариства, віддав дочку вже з 6 років до музичної школи. Вона була старанною і талановитою ученицею і вже в десятирічному віці дала свій перший фортепіанний концерт. Одночасно навчалася ще і гри на скрипці.

Згодом батьки підтримали її бажання отримати вищу музичну освіту. В 1909 році Наталя Лянг-Пігуляк поїхала на студії до Відня і там продовжила навчання в Музичній Академії по класу фортепіано у професора Ернста Людвіґа, який був учнем самого Ференца Ліста. Окрім обов’язкових, вона намагалася опанувати й інші музичні курси. Тому за цей час вивчала ще мистецтво хорового співу, науку інструментів та історію музики, солоспівів, науку гармонії, оркестрові вправи. У 1912 році успішно склала в Академії державний іспит з гри на фортепіано, так як за правилами того часу студій гри двох головних предметів рівночасно в Академії не дозволяли. Проте Наталія Пігуляк продовжувала науку гри на скрипці приватно у професорів Ю. Екгарда й О. Шевчіка. І вже через два роки, у 1914 році, склала другий державний іспит із гри на скрипці і в тому ж році, після закінчення Академії, вернулась до Чернівців. Як піаністка і скрипалька, Наталя Лянг-Пігуляк у 1922 році здійснила концертне турне по Польщі. Проживаючи в Чернівцях, вона часто давала як власні концерти, так і спільно з іншими музикантами. Після одного з таких виступів музичний критик зарахував її до найкращих піаністів Буковини. Та найбільших заслуг осягнула Наталія Пігуляк у своїй педагогічній праці. На початку 20-тих pоків вона перебрала провід музичної школи „Буковинський Кобзар" при Товаристві ,,Боян“ у Чернівцях на себе. На той момент школа була в цілковитому занепаді. Але під вмілою рукою Наталії Пігуляк швидко завоювала авторитет серед учнів. До неї стали посилати дітей румуни, поляки і євреї, хоч на той час в Чернівцях були й інші приватні школи і навіть консерваторія. Свідченням високого рівня підготовки може цілком послужити той факт, що навіть такий багатий землевласник і румунський президент Буковини Янку Флондор віддав свого сина в науку приватно до пані Пігуляк.

Музичні зацікавлення пані Наталії були всебічні. Коли учитель її школи Стовбенко зробив спробу відродити кобзу, як музичного інструменту, вона одразу його в тому підтримала. Їм вдалося таки ввести вивчення кобзи в школі, хоч і довелось подолати чималі перепони. За пару років створила моделі кобзи-прім, кобзи-альта, кобзи-баса. Залишалось ще ввести кобзу-тенор, але друга світова війна завадила цьому. А створені моделі кобз грали такими тонами, що їх не можна було прирівняти до ніяких інших музичних інструментів, їх звуки були, наче людський спів.

Завдяки добрій організації та високому рівні викладу сюди приїжджали вчитися музики учні з Бухаресту, Коломиї, Львова й інших міст. За час своєї майже 30-літньої педагогічної діяльности в нашому місті Наталія Пігуляк випустила біля 2000 учнів. Поміж ними було багато відомих музикантів та педагогів як от: Галя Тимінська-Василашко; Тит Тарнавський, який у 1943 році став директором музичної консерваторії в Зальцбурзі; Гедвіґ Галицька-Бухир, стала професором бухарестської консерваторії; відомий піаніст Олександр Омельський – перше кохання письменниці Ірини Вільде, про яке вона описала у своїх творах, як і про його навчання музики і багато інших.

Наталя Пігуляк була однією з найосвіченіших жінок свого часу. Тому так заприязнилася із своєю старшою подругою Ольгою Кобилянською, адже вони мешкали в будинку поруч, їхні пороги розділяли якісь десятки метрів, на Новому світі майже 15 років. Ольга Кобилянська завжди була бажаною гостею у садибі Пігуляків. Вона дружила з доньками художника, добрими співачками і піаністками. Особливо вона заприязнилася з Наталкою, і їм завжди було про що поговорити. Адже піаністка Наталія Пігуляк була не тільки вродливою дівчиною, а ще й дуже освіченою інтелектуалкою. Тому Кобилянська дуже любила її слухати, як та розказувала про культурне життя Відня. А вже спілкування з письменницею відкрило для Наталки світ європейської літератури. І хоч сама вона не пробувала свої сили в красному письмі, проте прислужилася приятельці, яка списала з неї головну героїню Аглаю в творі «За ситуаціями». Про це стверджували сучасники письменниці, та й власне сама панна Ольга це не спростовувала. Ось як пише у своїх спогадах про Кобилянську Степанія Садовська:

«…Аглая-Феліцітас. Це була талановита чорноволоса дівчина, з рівними чорними бровами, очима подовгуватими, що, як говорили про них, «забирали одну часть лиця до себе» – і устами рухливими. Барва лиця – слонової кості. Укінчивши учительську семінарію, грала попри то вже і класичних музиків, а за скрипкою тужила, мов циган. Поміж тим всім малювала, не вивчися ні в кого, пізніми ночами гарні картини… Її мрією було дістатися де-небудь в консерваторію, студіювати музику і в теорії, і бути колись викінченою Піаністкою». Після війни пані Наталія Лянґ-Пігуляк проживала з родиною у Відні і була професором в консерваторії.

А в Чернівцях цю благородну місію навчання дітей світової та української музики продовжують чотири музичних школи. В цей день, коли весь світ шанує тих, хто дарує і навчає відчуття чистої і красивої Музики, ми щиро вітаємо їх з професійним святом. І хай для Вас цей світ звучить тільки чистими і красивими звуками.

Текст підготовлено за розвідками науковиці Я. Вишпінської.

При підготовці використані давні часописи: з фонду Державного архіву Чернівецької області, за що слова вдячності висловлюю його директору М. Рубанцю та науковому працівникові Д. Чучкові, та фондів рідкісної книги наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю. Федьковича – слова вдячності п. О. Січкар та завідуючій професорським залом Л. Ворник.

Вдячна за підтримку та консультацію чернівчанину, доценту, доктору мистецтва, викладачу Київського університету ім. Б. Грінченка та викладачу Національної музичної академії імені П. І. Чайковського Станіславу Гумінюку.

Леся Щербанюк

Директор КБУ "Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського"

Про автора

Директор КБУ "Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського"