06-10-2025

Чернівці очима Валентина Ткача

Ткач В. І. Чернівці – це текст (На межі століть. На зламі епох) – Чернівці: «Букрек», 2025. 528 с.

Книга малої прози Валентина Ткача – це захопливі історії з життя чернівчан, буковинців (особливо гуцулів), їх побуту і звичаїв, колоритних персонажів, як от вуйка Дезя.

Нова книга В. Ткача – це короткі оповідання про Чернівці, його мешканців, причому не лише людей, але й котика Топотуна з двору між Проспектом й автовокзалом; про столітнє дерево, що пам’ятає ще цісаря.

Спогади дитинства, бабусина хата є тим місцем, де ми назавжди залишимося малими, адже пам’ятаємо усе приємне, добре, мудре: «І головне навіть не хата чи стіна, дім чи садок. Пам’ять про добру справу примножує саму справу. Для всього свій час, а для доброї пам’яті – вічність».

Символічною для прозаїка стає дорога, так Валентин Ткач пише: «Я люблю цю дорогу наших батьків, бо вона пам’ятає їх молодими. Вона береже і може перелічити всі їхні мрії та сподівання, тут ще живуть їхнє завзяття і наснага. І поки це так, дорога з Кам’янця на Стару Ушицю буде бентежити мене своєю ворожбою: несміливою обіцянкою щастя. Ми пам’ятаємо про вас».

Чернівці для митця саме такі: «Місто сформувалося в моїй уяві якимось новим особливим чином, воно стало загадковим суб’єктом, діючою особою: живою, примхливою, вибагливою і поблажливою».

Цікавими є описи природи на полонині: «Просто на полонину між горами хтось насипав водяного дробу. Зараз ця чудасія спустилась у долину і являє собою чи то хмару, чи туман. Та пустотлива хмарка-веселушка блищить у променях сонця, ворушиться поміж хребтами і розкидає на всі боки радісні веселки. Я дивлюся на це чудо, мене глушать співи птахів (цікаво, де вони були досі та як вижили?). Перед очима чарівна казка…».

Ще оригінальним є опис Хотинської фортеці: «Сонце поволі сідало за горизонт, та навколо самої твердині вже впроваджувались присмерки. У цьому і є особливість Хотинської фортеці: вона розташована не на узвишші, а навпаки. Навколо неї – горби, об’єднані валами, а сама вона – у яру, на березі самої річки». Ще далі письменник знову вимальовує старовинну твердиню: «Я стояв на валах коло церкви і дививсь униз на мури. Основу фортеці присмерки вже брались ховати від стороннього ока до наступного дня, але башти ще чертили виразний силует кам’яниці на тлі сірого Дністра і подільського берега». Захоплення горами, мудрі поради вуйка Дезя звучать у таких рядках: «Але гори лікують. Вони розчиняють навіяну тугу, покручену правду і повертають нас до кореневої краси».

З оповідання «Карпатський код» довідуємось про цікавих людей – гуцулів. Автор розповідає, як вони моляться, як пораються коло худоби, як сідають за стіл. Прозаїк із захопленням пише: «гуцул у неділю, після служби в церкві, сидить на колоді, курить люльку і неквапно розмовляє з хмарами. Коли закінчується люлька, його думки навертаються до юності, і тоді чарівні звуки починають навколо нього свій коловорот». І звучить тут вічний сюжет про Довбуша – пісня «Ой попід гай зелененький…», яка заворожує не лише українців, але жителів абхазького села, які тричі просили заспівати цю пісню і співали її хором.

Головна карпатська їжа банош так описана автором: «Цей величезний чорний казан з баношем увібрав у себе, як чорна діра, все поживне, що є в горах, переварив його і зараз, вистигаючи, роздає назад життєдайну силу і снагу».

Є у книзі чимало афоризмів, наприклад: «Гори – це нагадування про вічність, велич і мізерність», «Але ніколи не проси у Бога зробити ту роботу, яку маєш зробити сам».

Отож для любителів малої прози цікавою видасться нова книга про Чернівці Валентина Ткача.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук