Нещодавно в Чернівцях відбулася презентація ґрунтовної монографії, присвяченої дещо менш відомій загалу сторінці життєпису Івану Франка, а саме періоду його перебування у Відні під час написання докторської дисертації – „З Чернівців до Відня. Віденська Франкіана з Ярославом Лопушанським”.
Лопушанський Я. Віденська Франкіана: студії, докторат, академічне середовище Івана Франка у Віденському університеті (1892–1893) / наук. ред. О. Радченка та І. Лопушанської; передм. В. Кирилича, післям. Б. Тихолоза. Дрогобич.– Львів – Відень: Посвіт, 2024. 204 с. ́ (Компаративні дослідження австрійсько-українських літературних, мовних та культурних контактів; т. 12).
Видання є підсумком багаторічних студій кандидата філологічних наук, доцента кафедри англійської мови та перекладу Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, директора Австрійської бібліотеки у Дрогобичі і засновника Центру австрійсько-української співпраці Ярослава Лопушанського, під час написання якої він „з кінця 80-х років днював і ночував у фондах архіву Віденського університету”.
Ця порівняно незначна за часом сторінка біографії Івана Яковича є аж надто непростою для дослідників його творчості, адже вимагає можливісті працювати в закордонних наукових інституціях і читати архівні документи, писані від руки і далеко не завжди каліграфічним почерком. Тому ця праця й потребувала стільки років, а представляв її чернівецькому науковому товариству сам автор.
Благословив це видання у вступному слові Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Хорватія Василь Кирилич: „Благословенні, хто подався Франковими стежками. Второваними. А може й перехресними”.
Дослідження базується на матеріалах архіву Віденського університету, Австрійського державного архіву та відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Усі документи, чимало з яких опубліковано вперше, подані в німецькомовній транслітерації з дотриманням орфографічних і лексичних особливостей та в українськомовних перекладах з історико-літературними коментарями. Завданням науковця насамперед як германіста був точний і вивірений переклад. Саме тому в своїй книзі Ярослав Михайлович вмістив і розшифровані й подані в оригіналі документи із Франкової справи, і їх переклад, а якщо прискіпливий і вимогливий читач і цим не буде задоволений, то в додатках „зможе переглянути з лупою оригінальні відбитки”. Це досить рідкісний випадок серед книговидання навіть наукових книг.
З поваги до доктора Івана Франка і до автора монографії професора Лопушанського на презентацію приїхав Надзвичайний і Повноважний Посол Австрії в Україні Роберт Мюллер, який висловив слова вдячності за таку професійну та клопітку багаторічну роботу.
А про цей важливий момент в життєписі Івана Яковича – поїздку в столичний університет, аби отримати докторат, пов’язаний з Чернівцями, ми вже писали на сторінках сайту:
„Уперше письменник приїхав до нашого міста в 1890 році, завершувати університетську освіту заради права вступити на докторські студії у Віденському університеті. Слухачем Чернівецького університету Іван Франко був зарахований 19 грудня 1890 року, а закінчив навчання 30 квітня 1891 року. Через „соціалістичний процес” 1877—1878 р. його виключили із Львівського університету. Про те, що спричинило до того, аби він зі Львова приїхав завершувати університет до Чернівців, сам Іван Якович пише в листі до свого друга Михайла Драгоманова 7 грудня 1890 року: «…Скінчив я свою дисертацію про Вишенського, вийшла величенька книжка в 300 сторін. Тоді сунувсь до університету Львівського. Щоб допустили мене держати докторський екзамен. Показалося, що мені по новому розпорядженю міністеріальному треба слухати ще один семестр лекцій (у мене досі було їх 7, а тепер треба 8). Подавсь я, щоб позволили вписатися, – і сенат університетський не прийняв мене і не подав жодної причини, для чого не приймає. Прийшлось перенестися на університет Чернівецький, де мене не тільки прийняли, але позволили так кінчити семестр, щоб приїхати 2-3 рази на лекції, та й годі. Оце приходилося побувати два рази в Чернівцях. Я там записався на лекції Стоцького і Калужняцького, лекції обох цих професорів мені подобалися без порівняння ліпше, аніж лекції Огоновського, — все це видно більш європейський метод науковий».
.jpg)
Тож студентом Чернівецького університету І. Франко був трохи більше чотирьох місяців. Але він отримав документ про закінчену вищу освіту, перед ним відкрилася дорога до захисту докторської дисертації, а також докторат давав право виставляти свою кандидатуру в посли до австрійського парламенту, брати участь у політичному житті, чим, звичайно, Франко в майбутньому не раз скористався. По закінченні нашого університету він подався до Відня, де склав кандидатські іспити та погодив з відомим професором-славістом Ватрославом Ягичем тему докторату: „Варлаам і Йоасаф – старохристиянський духовний роман і його літературна історія”, яку успішно захистив з відзнакою”.
Здавалось би, зовсім недовго перебував Іван Франко в академічному середовищі Відня, неповних 9 місяців. Для когось це був би очевидно не такий значний час, але не для неймовірно діяльного і працелюбного Івана Франка.
Звісно, Ярослав Михайлович використав всі наукові напрацювання своїх попередників, які досліджували перебування Франка у Відні, при цьому уважно все перевіривши і дійшов висновку, що там було пропущено аж надто багато моментів. Зрозуміло, тільки через листування Івана Франка, в якому він був дуже активним та ретельним, можна набагато глибше зрозуміти і як здобував докторат Іван Якович, і відчути атмосферу того часу. Таких листів за цей період назбиралось понад 40 – до дружини Ольги, до Драгоманова, Павлика та інших адресатів.
Автор намагався зрозуміти, що ж посприяло тому, аби Іван Франко подався на науку аж до Відня, адже тоді він вже мав родину, дітей і всі матеріальні клопоти, які його супроводжували впродовж життя. На той час вимоги до докторанта були дуже строгі, а навчання вартувало великих коштів. Тобто „Оця спокуса – повчитися у Відні й отримати кращі перспективи на працю в університеті – не мала матеріального підґрунтя: фінансові статки Франка були занадто мізерні, аби дозволити собі покинути заробіток у Львові і вирушити до Відня”. Тому він продовжував свою працю над розвідкою про творчість Івана Вишенського, аби отримати докторат у Львівському університеті.
Отже, „Іван Франко прибув до Відня, ймовірно, у п’ятницю, 7 жовтня 1892 року, і як тоді було прийнято, поселився на Віплінґерштрасе (Wien, 1, Wipplingerstrasse, № 26, 1 Stiege, 4 Stock), поруч з головним корпусом університету”.
А Іван Якович пише до дружини „…записався вже на університет. Заплатив 18 г[ульденів] 65 к[рейцерів]” і приступив до науки. В цьому ж листі далі: „…я ж тут записуюсь на університет не для самого докторського титулу, а також для того, щоби справді щось скористати в науці і познайомитися з ученими людьми, котрих знайомість може мені бути більш придатною, ніж сам титул докторський”. Іван Якович аж надто цінував свій час, тому і в столиці метрополії ані хвильки не витратив намарне. Він настільки був занурений в наукову працю, що зовсім не мав часу, аби поринути в богемну атмосферу Відня.
Очевидно, варто назвати викладачів, до яких він записався на лекції. Це відомі та авторитетні для того часу вчені-філологи: хорватський лінгвіст, палеограф і археограф, літературознавець, філолог-славіст, засновник сучасної славістики і науковий керівник Івана Франка Ватрослав Яґіч, Яґич (хорв. Vatroslav Jagić), професор історії середніх віків, візантиїст, редактор наукових вісників Енґельберт Мюльбахер, професор географії у Віденському університеті Філіпп Паулічке, австрійський і британський історик і викладач Альфред Френсіс Пршібрам, відомий чеський славіст, богеміст, палеославіст, історик літератури, етнограф, діалектолог, публіцист, редактор старословацьких і церковнослов’янських літературних пам’яток, професор Франтішек Пастрнек, „які утворюють перше коло академічного оточення Івана Франка у Відні”. І навіть серед такого авторитетного віденського товариства він був інтелектуалом та ерудитом, що підтверджували і віденські науковці.
Він навіть потрапив на один комерс (неформальне зібрання для спілкування після конференції) славістів, який організував Ватрослав Яґіч з нагоди Дня філолога. Це було персональне запрошення професора для всього двох найздібніших студентів, адже то було добірне коло науковців. Франко згадує в листі про всіх відомих професорів, з якими він спілкувався на тій зустрічі і особливо відзначив професора Крумбахера з Мюнхена, автора історії візантійської літератури.
На особливу увагу для дослідників заслуговує листування Івана Франка і Ватрослава Яґіча, яке налічує 37 листів.
Ватрослав Яґіч впродовж 1886–1908 років працював у Віденському університеті, в якому після відставки Ф. Міклошича очолив кафедру слов’янської філології. Створив слов’янський семінарій, який став важливою школою для філологів з різних країн, написав низку визначальних для славістики праць із палеографії, історії старо- і церковнослов’янської мов, запланував видання багатотомної "Енциклопедії слов’янської філології". Тут він організував слов’янську бібліотеку, яку формував ще один чернівчанин і учень Яґіча – Євген Козак.
Отже, професор Ватрослав Ягич дуже дбав про свою кафедру, придбання наукових видань до бібліотеки, поліпшення матеріального забезпечення славістичного семінару і розширення його аудиторій. Також він клопотався про виділення стипендій слухачам своїх студій і Франку, зокрема.
Отже, серед його колег-однокурсників на славістичному семінарі Ватрослава Ягича були: хорватський письменник, педагог, професор в Загребі, директор гімназії в Тузлі, вчений-славіст Тугомір Марко Алуповіч; відомий хорватський філолог, історик літератури та культури, академік Томо Матіч; хорватський історик літератури і політик, знавець європейських мов і літератури Мілорад Медіні; хорватський педагог і публіцист, доктор, педагог Константін Драґаніч; відомий болгарський філолог, дійсний член Болгарської академії наук Манол Іванов; хорватський історик літератури і перекладач, гімназійний професор Петар Крековіч; відомий чеський історик літератури, редактор і перекладач, популяризатор слов’янських літератур у німецькомовному світі Йозеф Карасек; український літературознавець, педагог, поет і перекладач Василь Щурат.
Серед цього кола славістичного семінару найбільше Іван Франко подружився з чехом Йозефом Карасеком, коли той перебував у Львові і займався творчою працею. Виходить на те, що саме Йозеф порадив старшому приятелю отримати ступінь доктора у Віденському університеті: „Я порадив йому поїхати до Відня, де отримання докторату було б пов’язане лише з науковою кваліфікацією”. Так вже сталося, що вони й відійшли в кращі світи майже одночасно, в один рік. Але найважливіше, що останнім прижиттєвим спогадом Карасека був саме спогад про Франка. Як пише автор монографії: „З особливою шаною і визнанням Франкового таланту написаний кожний рядок цієї ремінісценції, на завершення якої з трагічним передчуттям раптової смерті автор прощається зі своїм товаришем”. Цей момент такий світлий і людяний, що дозволимо собі більш розлогі цитати.
Отже, очевидно, Франко прислухався насамперед до мудрої поради свого юного приятеля і вже „Після канікул ми зустрілися з Франком на Віденському семінарі, який він сумлінно відвідував. Нас, славістів, було тоді мало, більшість з них була з чужини і вабила їх постать Яґіча і його слава”.
Франко „Як літературний історик і етнограф, був широко відомий серед славістів. Його дослідження про Варлаама і Йоасафа належать до найважливіших у тій величезній спеціальній літературі…забезпечують йому постійне місце в історії славістики, передусім як знавця апокрифічної літератури”. Хоч Франко завжди був прискіпливий щодо інших, стриманий на похвалу і щодо себе зокрема, в листі до Драгоманова все ж таки похвалився: „…що Ягич і його зять мали перед одним з галицьких послів і професорів з великими похвалами виражатися о мні і о моїй роботі, мовляв, що такої праці семінарія словянська вже давно не бачила. Навіть Огоновський мав сказати, що в цілій Галичині ніхто так не знається на апокрифах, як я”.
Підсумковим документом Віденської Франкіани є, власне, рецензії на дисертацію Івана Франка. А його екзаменаторами були відомі філологи-славісти, класичні філологи, мово-і літературознавці, філософи і педагоги. „Обидва вчені (В. Яґіч і К. Їречек) особливо відзначили ґрунтовні знання порівняльного літературознавства і східних мов, високу компетентність і притаманний Франкові науково-дослідницький дух…яскраво виражена схильність автора до літературно-історичних питань та його безсумнівний талант і велика ерудиція”. Як відгукнувся австрійський історик і славіст, фундатор балканології і візантології професор д-р Константін Їречек „Уся праця засвідчує компетентність , добрі літературно-історичні судження і науково-дослідницький дух та є цілком достатньою для допуску до філософських строгих екзаменів”.
І як результат наполегливої праці Івана Франка – один з найважливіших документів будь-якої дисертаційної справи – протокол строгих екзаменів німецькою та українською мовами.
Отже, „Іван Франко був одним з небагатьох українських дисертантів Віденського університету, який склав обидва екзамени з відзнакою з одноголосним схваленням відмінної оцінки”.
Останнім і завершальним документом про здобуття Іваном Франком ученого ступеня доктора філософії є протокол промоції від 1 липня 1893 року, тобто урочистої церемонії публічного оголошення нових докторів і вручення їм дипломів. Цього дня було озвучено 7 нових докторів. Як згадували сучасники, на таку важливу подію Іван Франко прийшов в університет в червоній сорочці. На превеликий жаль, оригінал диплому загубився…
А сам Франко, після того, як блискуче склав обидва екзамени, написав дружині Ользі як завжди коротко і талановито: „Значить, моя задача сповнена”.
На завершення залишається тільки додати, що професор Ярослав Лопушанський вслід за Франком може сміливо сказати: „Віденські сторінки життєпису Івана Франка прочитані ретельно і професійно…”.
Заслужену високу оцінку праці Ярославу Лопушанському в своєму заключному слові сказав український музейник, літературознавець, франкознавець, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз: „…книга Ярослава Лопушанського про віденський період наукової кар’єри Івана Франка, заснована на документальних архівних джерелах (передусім німецькомовних), – це добрий симптом „оздоровлення” української академічної науки, її повернення ad fontes (лат. „До джерел!”) – до питомих європейських джерел із тенет тоталітарної ідеології й облудних манівців «русского міра»”.
Видання адресоване франкознавцям, славістам, германістам, викладачам і широкому колу читачів, які цікавляться життєвим і творчим шляхом Івана Франка та проблематикою українсько-австрійських літературних взаємин.
В цьому виданні архівним документам, науковцям-архівістам, кожному маленькому і скромному листочку, відводиться така велика увага та повага, всі документи представлені в оригіналі і в перекладі, що ми вирішили представити цю монографію саме в грудні, в дні професійного свята – Дня працівників архівних установ.
Щиро вітаємо архівістів Чернівецького державного архіву та Архівний відділ Чернівецької міської ради з професійним днем. Бажаємо Вам успішного втілення всіх професійних креативних проєктів та задумів, а також ретельних науковців-дослідників та небайдужих краєзнавців, які би відкривали Ваші надзвичайно вартісні та прецікаві скарби, які зберігають наші архіви і повертали через наукові та популярні видання.
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
.jpg)
