12-01-2026

Чи встигає українська драма за світовою? Євген Васильєв. Сучасна драматургія: жанрові трансформації, модифікаціх, новації

У монографії розглядається українська та світова сучасна драматургія, її жанрові трансформації, модифікації та новації; але не завжди перед дослідником є доступні нові твори української драматургії, як наприклад, збірки Я. Верещака та О. Миколайчука-Низовця, доступної драматургічної інтернет-бібліотеки, тому видається, що українська драма не встигає за новаціями європейської.

Васильєв Є. М. Сучасна драматургія : жанрові трансформації, модифікації, новації : монографія / Є.М.Васильєв. – Луцьк : ПВД “Твердиня”, 2017. – 532 с.

Монографія Євгена Васильєва присвячена розгляду сучасної драматургії як зарубіжної, так і української. Він досліджує концепт “сучасна драматургія” (розглядаються тексти з 1991 до 2017 року), аналізуються також жанри сучасної драматургії у світлі літературознавчих досліджень (соціальна і соціально-психологічна драми, історико-біографічна драма, мелодрама, драма-притча і драма-парабола, комедія, монодрама, трагіфарс, драма абсурду, римейк, п’єса-казка), авторські жанротворчі рефлексії (наприклад, в сучасній українській драматургії: “фентезі-притча з елементами чорної сучасності” (“Авва і смерть” Оксани Танюк), “чорна комедія для театру національної трагедії” (“Той, що відчиняє двері” Неди Нежданої), “майже еротична трагедія” (“Химерна Мессаліна” Неди Нежданої), “маленька п’єса про великий український сюр” (“Дорога до раю” Ярослава Верещака), “мелодраматичний трагіглюк” (“Життя на трьох” Лідії Чупіс), “драматична фантасмагорія” (“Я бачив дивний сон…” Світлани Новицької)), особливості жанрової системи сучасної драматургії.

За спостереженням Т. Вірченко, більшість авторських жанрових визначень сучасної української драматургії – синтетичні утворення, які покликані підкреслити прагнення драматургів бачити сценічне втілення п’єс. Автори своїми визначеннями пропонують читачам діалог, з якого встановлюється результат – поєднання різних за походженням жанрових форм.

Зосереджено увагу на структурних змінах сучасного драматичного тексту, коли “деформуються, а то й ліквідуються” жанрові ознаки драми, такі як поділ на акти, дії, яви, сцени, відсутність поділу тексту на будь-які частини, мінімілізація ремарок або їх повна відсутність.

У розділі “Композиція сучасної драми та її жанротворчі ресурси” розглядаються 9 п’єс Г. Горіна, які мають характерну будову (дві частини), де “основне комічне навантаження несе перша частина, тоді як частина друга за своєю наповненістю і звучанням є трагічною”.

Ще окремими рисами сучасної драматургії є епізація і ліризація. Теоретики драми (Б. Брехт, О.Чирков, В. Головчичер) вирізняють 2 жанрові типи драми: “аристотелівська”, або “закрита” драма, що розкриває характери персонажів через їхні вчинки”. Такій драмі притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. Це твори від античності до ХХ століття. “Іншим жанровим типом драми є так звана “неаристотелівська”, або “відкрита” драма. В її основу покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії” (Театри Кабукі і Но в Японії, “Перси” Есхіла у Ст. Греції, Б. Брехт, М. Куліш Е. Йонеско, Я. Верещак, Н. Неждана, О. Миколайчук, А. Багряна, Т. Іващенко).

“У сучасній драмі, в межах одного тексту, міжродова дифузія епічного, ліричного та драматичного відбувається, сказати б, тотально і неподільно. Відтак створюється новий специфічний жанровий тип – ліро-епічної драми”.

У розділі “Інтертекстуальність сучасної драматургії” аналізується інтертекстуальність у творах Владіміра Набокова та Ежена Йонеско, хоча належать вони ХХ століттю, а не є сучасними драматургами. Цікаво, що, не читавши творів один одного, у них є схожі риси, наприклад, постулат про детермінізм, руйнування “постулатів нормального спілкування”, персонажі-маріонетки; німий персонаж, що мав сповістити щось важливе; невидимі верховні правителі країни, про прихід якого сповіщають персонажі.

Складне явище метатеатральності та метаперсонажності демонструється на прикладі п’єси Л. Піранделло “Шість персонажів у пошуках автора”, “Анттігоні” Ж. Ануя, “Що трапилось після того як Нора залишила чоловіка, або Стовпи суспільства” Е. Єлінек, “Академія сміху” К. Мітані. Також розглядається тут ряд сучасних українських п’єс: “Уніформіст” Я. Верещака, “Гроші для Йонеско” В. Даниленка і “Маринований аристократ” І. Коваль.

Прикро, що поза увагою автора залишився Всеукраїнський конкурс комедії “Золоті оплески”, який пройшов у Чернівцях 2014 року. А переможцями тоді стали Анатолій Наумов (“Черга за минулим”), Олег Миколайчук-Низовець (“Сходження кульгавого Скарбека”), Володимир Гільчук (“Італьяно-Чорнобіле”). Метатеатральність притаманна численним п’єсам українських біографічних драм: “Гайдамаки. Інші” О. Миколайчука, “І все-таки я тебе зраджу” Н. Нежданої, “Сум і пристрасть” А. Багряної, “Помилка Сервантеса” В. Гітіна, “Колискова для Лесі” К. Демчук. Метатеатральною є драма “Людина в підвішеному стані” П. Ар’є.

У розділі “Жанрова еволюція” розглядається перш за все трагедія, до якої звертаються українці О. Скурідін (“Локальний землетрус”), Е. Богуш (“На прізвисько Цинциннат”), В. Марро (“Магдаліна, Гамлет і Кентавр”).

З домішками інших жанрів трагедія фігурує одразу у двох п’єсах Неди Нежданої “чорній комедії для театру національної трагедії” “Той, що відчиняє двері” і “майже еротичній трагедії” “Химерна Мессаліна”. Олександр Вітер визначає свою п’єсу “Сліди вчорашнього піску” як “трагедію здійснених бажань”, Віктор Понізов свій римейк “Гамлета” “Втекти з Ельсинору” визначає як “нешекспірівську трагедію на дві дії”. П’єсу “Труп на кухні, або Вагітна Лола” Марія Вакула іменує “трагедією з елементами чорного гумору на 3 дії”. “Коридор” Петра Перебийноса має авторське визначення “лірична трагедія на три дії, шість картин і чотири поетичні монологи”. Детально розглядаються тут трагедії росіянки Асі Волошиної “Гине хор”, “Люцина та її діти” поляка Марека Прухневського, “Гості” німця Олівера Буковські. Автор робить висновок, що “герой сучасної трагедії кидає виклик жорстокому світові, розривається, говорячи словами А.Камю, “між абсолютною надією і кінцевим сумнівом” і бореться як “воїн і біженець в одній особі”.

Розглянуто у монографії явища жанрової конверсії, зокрема драму абсурду, характерними рисами якої є:

1) умовний, абстрактний, невизначений хронотоп;

2) абстрактні, неперсоніфіковані дійові особи;

3) взаємопроникнення високого, патетичного, трагічного і ницого, трагічного, фарсового;

4) реальне співіснує з фантастичним;

5) традиційні конструктивні елементи драматичного тексту (сюжет, композиція, конфлікт) руйнуються;

6) наявність абсурдних сюжетних ситуацій;

7) словесний нонсенс і словотворчість.

Окремий розділ присвячений жанровій конвергенції, тобто взаємодії, сходженню, зближенню, злиття елементів різних жанрів в одному тексті (драми, комедії, фарсу, мелодрами). Але при цьому жанрові елементи, котрі беруть участь у жанровій конвергенції, при зближенні чи злитті все ж зберігають свою автономність.

Ще одним різновидом жанрової трансформації сучасної драми є жанрова дифузія, тобто взаємопроникнення, взаємодоповнення, взаємозаміна елементів різних, нерідко полярних жанрів. Таким жанром стає трагікомедія, яка домінує у ХХ столітті, де існують такі риси як трагізм смішного і комізм трагічного, трагікомічний гротеск.

У монографії визначаються також суттєві ознаки трагіфарсу:

трагіфарсовий хронотоп (місце і час дії є умовним, схематичним);
трагіфарсова персоносфера (персонажі примітивні, одновимірні, позбавлені складної психології квазігероями);
сюжет трагіфарсу розвивається стрімкіше, ніж у трагікомедіях;
трагіфарсова поетика – елементи “надмірної комедійності” (вислів Е. Йонеско): буфонада, ексцентрика, фізичні сутички, словесні каламбури, бурлеск і травестія.;
органічний синтез трагедії і фарсу та єдність трагіфарсового відчуття;
тотальна несприйнятливість до трагізму;
трагіфарсова невідповідність героя і ситуації.

Окремий розділ монографії присвячений модифікації архаїчних жанрів релігійної драми, дидактичних (мораліте і притчі) та комедійних жанрів (фарсу, комедії дель арте).

Останній розділ присвячений жанровій новації у драматургії зламу ХХ – ХХІ століття: драмі-сиквел, драмі-приквел, драмі-римейк, драмі-ремікс, драмі-сайдквел, драмі-кросовер, які розглядаються на прикладі зарубіжної літератури (за єдиним виключенням як драма-кросовер наводиться п’єса В.Діброви “Поетика застілля”).

Загалом книга буде цікава філологам, поціновувачам світової та української драматургії.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук