Враження А. Кримського від гастролей українських театрів (До 155-річчя з дня народження вченого)

 

Автор передає свою розмову з двома студентами-рязанцями, одному з них не сподобалась вистава з цими вічними мужиками на сцені, а інший звернув увагу на те, що тут виведено якогось “празникового”, “вбраного” мужика.

 

Сам же театрал захопився грою Квітчихи і запевняє, що вона “всім-всім сподобалася”, у коридорі тільки і чути похвалу артистці.

 

Самого керівника театру Деркача у ролі Карася (“Запорожець за Дунаєм”) прискіпливий глядач оцінює так: “грає він таки не зле, тільки ж не годиться в “знаменитые артисты” (бо в трупі є багато кращі за нього)”, “а голосу він зовсім не має ніякісінького” [2, 327], і якщо спочатку його публіка вітала голосно, то під час вистави кричали “браво” лише Квітковій. Як пише далі автор статті “держить себе на сцені пан Дергач занадто розв’язано; напр., без потреби гидко плюється, харкає” [2, 327], і далі робить висновок; “нам такого реалізму в ролі геть не треба!” [2, 327]. У виставі вперше виступила молоденька акторка Николенко, яка показала себе гарною співачкою: “В цій опері вона відбила пальму першенства в Квіткової і мала, як виражаються тутешні газети, “восторженный прием”, особливо відзначають її дует із Борченком “Чорной хмарой діброва…” [2, 327].

 

Наприкінці рецензії автор наводить цитату з російської газети: “Трупа зложена вміло, виконування визначається ансамблем, а в числі артистів знаходяться люди з несумнівним талантом…” [2, 328].

 

Друга стаття А. Кримського “Товариство Садовського в Москві” розповідає про виступ знаменитої української трупи в театрі Горево, при цьому відразу уточнюється, що це та сама трупа, “де знаходиться перла української сцени – Марія Костянтинівна Заньковецька” [2, 329]. Далі письменник із захопленням пише про неї: “Гра Заньковецької пориває всю вашу істоту: ви мусите тільки дивуватися тому, як вона дає вираз і одтінок кожному слову, реченню, як у неї кожен жест має свою психологічну підставу, як у неї не можна знайти й кришечки пересади, як у неї все пливе природно, як надзвичайно вірно відтворює вона кожну страсть” [2, 329]. Вдаються їй однаково вміло і ролі трагічні, і комічні. Але далі автор наводить цитату з “Русских ведомостей”, де критикується український театр і Заньковецька в тому числі: “Драма “дівчини” надто безпосередня, надто, мовляли, матеріальна і мало “психологічна”” [330]. Інша газета (“Новости дня”), як і більшість російських газет радять Заньковецькій перейти на російську сцену. Письменник відзначає, що поклонниці артистки взяли моду носити українське вбрання, “а “восторг” од гри Заньковецької може зробити багатьох росіян терпимішими і взагалі  до українщини, а тим самим – і до нашого питання”... [2, 330]. Тобто бачимо, який вплив мав театр на тогочасне суспільство, він був модним і впливовим. 

 

Про захопливе сприйняття української театральної зірки рецензент пише так: “Од Заньковецької аж геть усі дуріють. По скінченні спектаклю усі її викликають, аж доки потомлена артистка не перестане виходити; при сьому всі мають хустками та шапками проти неї. Та й на початку вистави, ледве Заньковецька встигне вийти на сцену, як уже її неодмінно вітають оплесками” [2, 330].   

 

Другою зіркою цього театру вважався М. Садовський. Але А. Кримський доволі критичний в оцінці цього актора. Зокрема рецензент пише, що Микола Карпович обирає ролі комічні і може вдало їх зіграти, як, наприклад, у “Кумі-мірошнику” (роль Василя), “зате в довших комічних ролях Садовському не стає хисту вдержатися в межах артизму, ну, й не раз виходить… балаганство” [2, 331]. Ще А. Кримський зазначає, що М. Садовський перекручує текст драми, а то й додає власні репліки, дотепи, які повторюються в різних п’єсах. Запозичив цю манеру не шанувати авторський текст ще актор Загорський, проте у п’єсі  “Не ходи, Грицю” він дуже вміло зіграв роль горбатого парубка. Письменник захоплено відзначає: ”Моя думка така, що дійсно вся трупа Садовського чудова” [2, 334].

 

 

Ще в цій рецензії описано постановку п’єси Янчука “Не поможуть і чари, як хто кому не до пари”, виставлену у бенефіс Заньковецької. Газета “Новости дня” писала: “Здавалося, в Москві не лишилося нікотрого українця, щоб він не прийшов на свято “великої артистки української сцени” [2, 335]. Тут автор вдається до роздумів, що “українців у Москві так багато, а в одну велику громаду ніяк не можем чи не хочем сполучитись” [2, 235]. Ще гучніше, ніж у попередні рази вітали М. Заньковецьку: “Більше, як п’ять минут, лунали оглушаючі брава та оплески; на сцену градом летіли квіти, букети, вінки і зелень; і на сцені, і по всенькій залі пурхали тисячами всякі різнобарвні папірці з написами: “Великой артистке украинской сцены Марии Константиновне Заньковецкой! Сердечный привет московской публики” [2, 235]. Підносилися Заньковецькій усякі адреси (зміст двох із них автор наводить у своїй статті), подарунки (між ними срібний вінок).

 

А. Кримський з гіркотою пише про театр Садовського – “вигнані з Правобережної України, примушені часто гостювати в Московщині” [2, 236] і далі виділяє 2 важливі справи, що робить цей театр: дає зрозуміти росіянам про окремішність нашої мови і підбадьорити українців, закинутих на чужину, привернути до України тих людей, які були од неї одцурались. Звертає увагу дописувач на високі ціни на квитки (від 40 копійок), адже це зачинить доступ простому люду.

 

Як бачимо, рецензії А. Кримського прискіпливі і доброзичливі водночас. Він звертає увагу не лише на гру акторів, їх вимову, слідування за текстом, декорації, але й на публіку, її сприйняття вистави. Так його тішить, що багато українців у залі, або він виокремлює 2 студентів і спілкується з ними, подаючи їх думки у власній рецензії. Також автор намагається подати уривки з рецензій столичних газет, щоб показати їх прихильність до українських театрів чи упереджене ставлення до українських акторів.

 

 

Остання рецензія відображає виступ у Смоленську меншої української трупи – П. С. Мирова-Бедюха, про яку так добре написали російські рецензенти, що прихильніше не написав би патріот-українець. Проте в Україні про цю трупу відгукнулися більш критично газети “Зоря” та “Правда”. “Смоленский вестник” знаходить, що загальний характер виконання названої трупи, ансамбль – знаменитий, замітний, відмінний. Публіка вітає акторів дуже радо, викликаючи на біс.  Газета хвалить акторів – Мирова, Питаєва-Пронського, Мирославського, Мирову-Стороженко, Романовську. Театр показав 2 п’єси – “Назар Стодоля” та “Дай серцю волю…” 

 

Бачимо, що письменник сам не був присутній на цих виставах, але перечитав рецензії, як російські, так і українські, й подав цю коротку замітку, завдяки чому ми можемо собі уявити гру тогочасних акторів і їх сприйняття російською публікою..

 

З рецензій А. Кримського можна прочитати не лише про виступи театрів, але й простежити інтерес автора до всього українського, що проникло до них в Росію. Так він відзначає, що в Україні ще більші утиски театрів, що забороняються п’єси Карпенка-Карого. Письменник сам захоплено спостерігає за виставами і хоче такого захопленого сприйняття від інших людей. Він не може зрозуміти буркотіння капельдимера, що обурююється оплескам на честь М. Заньковецької, яка ще рота не розтулила, а їй уже плещуть.  Тобто посередній росіянин не має особливої поваги до видатної української актриси, він байдужий до мистецтва загалом. Автор співчуває українській трупі Садовського, але переживає, що дорогі квитки, і багато бідних українців, зокрема студентів та військових, не зможуть піти на виставу. Про російську публіку він пише, що вони йдуть послухати українські пісні, бо мову акторів майже не розуміють.

 

Бачимо, що А. Кримський театрал-патріот, який добре орієнтується у цьому виді мистецтва і подає свої враження від українських театрів, оскільки окремих розвідок про російські театри він не написав.   

1. Кирилюк С. Психоаналітична парадигма творчої особистості в художній спадщині Агатангела Кримського // Текст і контекст: Агатангел Кримський у контексті української та світової культури. Серія “Волинь філологічна”. Луцьк: Вежа, 2006. С. 130 – 139.
2. Ковалець Л. Агатангел Кримський і Буковина” // Питання літературознавства, 2022. – №105. С.7–24.
3. Кримський А. Твори в п’яти томах. – Т.2. – 718 с.