Містичний танець та Атлантида сновидінь: презентація книги "Данцовця" Іванни Стеф'юк

Пані Іванна дуже ніжно переконує кожного, що наше на перший погляд нудне життя насправді переповнене сюжетів, яким би позаздрили найвідоміші автори трилерів. Читаючи її книги, легко повірити, що незвичні та особливі явища насправді зовсім поруч, у наших традиціях і буднях міст, містечок та селищ, які вартують того, щоб про них розповісти. Письменниця не лише закохує всіх у етнографію як у цікаву сучасну науку, а й перетворює її у справжній кінематограф.

Данцовня це намет для танців, який можемо побачити на традиційних весіллях. У багатьох родинах було так, що один з наметів був призначений для столування, а інший для веселощів. Пані Іванна детально розповіла як захопилася темою весіль, дізнавшись про фольклор весільних музик, лабухів, які грають на електроніці і мають два набори інструментів: один для зустрічання гостей, інший для танців. Щоб урізноманітнити новітні святкування та додати танцям ритму, вони вигукували між піснями прислівʼя, як, наприклад: «Набувайтеся гості дорогі, завтра цього не буде». 

„Жити тут і тепер це така окрема філософія музик — смакувати моментом, смакувати життям, як танцем”

„Весілля — це насправді стихія, за моїм переконанням найцікавіші книжки написали би весільні музики та оператори”

З новим замовленням вони ніби щоразу вирушають у етнографічну мандрівку: бачать традиції, які рухаються, бачать як змінюються танці, характери гостей. Письменниця зазначила, що завдяки своїм експедиціям інколи свідомо, інколи несвідомо змогла зібрати унікальні сюжети: в них багато чарівної містики і вона пояснює це тим, що у дитинстві, коли вона ніяк не могла заснути, бабуся розповідала страшні історії. Одна з таких була про невидиму Андрову криницю та примарне весілля, музика якого заманює до себе грішників, доволі поширений та повторюваний мотив приповідок на Гуцульщині, які точно не дадуть заснути не лише неслухняним дітям, але й дорослим. 

Інший художній образок стосувався весільного обряду, який проводять, коли у родині виходить заміж або одружується остання дитина. Батькам в залежності від населеного пункту можуть запропонувати запамʼятати цей момент або пробіжкою по кукурудзяному зерну або під кінець танців, непомітно для всіх дружби тікають, крадуть весільний стіл, висаджують „на горі”, під зірками і накривають ґаздам стіл калачами, вином для того, щоб вони по-своєму на повну відчули цей вечір.

„Коли стоїш і дуже чуєш своє житє. Стоїш на порозі серпня та й диму і бануєш за тими такими весіллями, котрі вчили набутиси на цім світі” (Горєча забава).

Послухали  ми і про дуже специфічні інциденти на весіллях, з яких складно вийти живим і неушкодженим, якщо ти залицяєшся до когось окрім своєї нової дружини, а тебе за цим грішним ділом, як на зло, застав ніхто інший, як тесть: вибір очевидний — або лізти на дерево або напоротися на вила. 

„На ту всю оказію дивиться збоку оператор та думає: це відий, такі набутки, на котрих раз платют аби все здоймив на камеру, а другий раз – аби стер до холєри…” (Набуток).

В цьому був свій шарм сміху й простоти, який нагадував оповідки за спільним сімейним столом. Пані Іванна поділилася, що в дитинстві завжди страшно хотіла потрапити на весілля як гостя, але це була доросла забава, куди дітям до 10 років вхід був суворо заборонений. Не допомагали жодні вмовляння та благання. Спокуси додавало ще й те, що хресні батьки дослідниці були весільними музиками. Весіль навколо завжди гуло багато, а головне музики було багато. 

„Власне, я зрозуміла, що етнографія – це дуже тяжко так само на весіллі. До років так пʼятнадцяти я свято вірила, що на тій же Гуцульщині скрізь однакові традиції. Чи на тому ж Покутті. А моє село це і Гуцульщина, і Покуття, то я собі думала, що так, як у нас, так скрізь” 

Були тут різні історії про окремих персонажів, тож ми говорили про традиції, про які мріялося. Одним із тих, хто надихнув письменницю на нові сюжети став директор „Буковинського центру культури та мистецтва” Микола Миколайович Шкрібляк, який в одній з історій перевтілився у маленького пʼятикласника Николайка, найсильнішим бажанням якого було потрапити на полонину.  

„Отак плиєш зеленим морем – і ти вже на гребені хвилі, а точніше на її хребті. Наші гори – то звірі-велети, котрі си притаїли. Інакше як пояснити слова «гірський хребет». Людина – дрібна мухаричка на тому хребті. Шкребеси гори і думає, ніби вона підгорює вершину. А гоноровий камʼяний звір притаївся і спит собі…Най «підкорює»” (Літуванє). 

Історія про жінку-леліточку, що все життя вдягалася настільки ж яскраво, наскільки лаялася з усіма, близька певно кожному, хто зустрічав подібних людей у своєму оточенні. На перший погляд це просто колоритна жінка, але згодом через її стиль та поведінку ми розуміємо, що розмаїття кольорів та текстур стало для неї своєрідним „модним” панцирем від образ інших, за яким вона ховала тривогу і страх бути покинутою. Так, ця жінка у вбранні з гуцульських 90-х одразу виникла перед очима і ніби, блискавками з власної біографії пронизала душі людей, що слухали про неї, яскравими, але „життєдайним” струмом. 

Поговорили ми і про іншу книгу Іванни Стефʼюк, презентовану дещо раніше, – „Бульбона”. В ній описана наша Бессарабія і Хмельницьке Поділля, села, які затопило під час будівництва ГЕС. Для мене було новиною те, що вже за 30-40 років до затоплення існував список населених пунктів, яким судилося зникнути під покровом стихії. Деякі з них були змушені втратити свою історію внаслідок переміщення та присвоєння збережених назв, а люди, що знали їхній давній фольклор, були відселені до інших сіл. Етнографиня зазначає, що зберігся він завдяки записам двох фольклористів. Першим з яких був Іван Безручко, фельдшер Кельменецького району, який завдяки нестандартним методам лікування в умовах дефіциту ліків, збирав унікальні приповідки: якщо у людини боліло буквально все, він просив її розповісти казку, яку вона пам’ятає з дитинства, і дивним чином їй ставало легше. 

Згодом, у 1957 році його роботу помітив Максим Рильський і запросив на Всесоюзну нараду фольклористів, на котрій попросив зафіксувати перекази, легенди, анекдоти, традиції сіл, що, як вже було відомо, підуть під воду. Це кількатисячний архів, що зберігається в Інституті літератури. Тепер мрію туди потрапити, щоб „зануритись” у цей стародавній світ. 

Культуру та цілий світ затоплених сіл Іванна Стеф’юк вперше відкрила для себе завдяки брошурі, виданій Буковинським центром культури і мистецтва „Дністріана діда Івана”. 

Записи із сіл Заставнівщини зробили ж Володимир Гнатюк та Іларіон Свенціцький. Їхні експедиції датуються 1909-1910 роками. Деякі зібрані ними сюжети настільки зачепили авторку, що вона вирішила також втілити їх у книзі. 

Письменниця зізналася, що хоч для посвячених тут чітко простежується простір Дністра, назва річки та деяких поселень змінена. Це було зроблено в першу чергу через те, що таких затоплених поселень багато і в інших регіонах, де будували ГЕС — Каховське водосховище, про яке ми всі дізналися більше жахливого ранку, коли прокинулися від повідомлення про його підрив; Канівське водосховище. 

«У нас пів України таких Атлантид. І я навмисне залишила три крапки, яка саме Атлантида під цією палітуркою»

Цікавою та по-справжньому у дусі письменників-авантюристів є історія написання цієї книги. Свою відпустку пані Іванна вирішила провести подалі від людей, за кілька кілометрів від Бакоти. Одного туманного ранку вона пішла шукати таємниче затоплене селище, спустилася у скельний монастир, ходила там аж до вечора, спостерігала, як змінювався колір води у Дністрі… А потім повернулася і писала, писала, писала…

Це книга, яка не тільки художньо описує давнину, але й зберігає пам’ять про тих, хто мав шанс про неї розповісти, щоб через кілька десятиліть вони отримали нове життя. 

Микола Миколайович нагадав, що Іванна Стеф’юк починала свій шлях із журналістики і саме вона, на його думку, дала їй те, що дуже важливо як для науковця, так і для письменника – прагнення розповісти правду про побачене. Наприкінці зустрічі він подарував письменниці блокнот із переосмисленням косівського кахлю з конями, яких обожнює панні Іванна і сподівається, що це надихне її написати ще більше цікавих історій. 

„Нехай не закінчуються притрафунки, але нехай вони будуть тільки добрі. У кожного є своя річка, у кожного є свої емоції, свої відчуття. Хай все буде добрим, світлим, як ваше слово”