09-04-2026

Українська класика у новій інтерпретації

Олександр Михед, Павло Михед. ЖИВІ. Зрозуміти українську літературу [Текст] / Олександр Михед, Павло Михед. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. 384 с.

Книга Олександра і Павла Михедів “Живі” незвичайна за своєю побудовою. Це розповіді про десятьох українських класиків і розмови двох літературознавців – сина Олександра і батька Павла Михедів. У цьому діалозі не лише література, але й досвід життя, історія їхнього роду. Перш за все це намагання зрозуміти українську літературу, уявити собі класиків як дітей, підлітків, бунтівливих дорослих, мудрих сивочолих літераторів. Мало хто дожив з них до старості. Це письменники ХІХ і ХХ століття і наш сучасник Тарас Прохасько.

Так уже в першій розмові Павло Михед каже: “Попри всі заборони, та й саме тому, головним завданням української літератури було волати світові, що вона є, що вона жива. Звідси і її сила, і її проблеми. Звідси йде й тотальне захоплення українців літературою, що можна спостерігати і сьогодні”.

Автори не подають свої оповіді за хронологією чи алфавітом, розпочинаючи з Григора Тютюнника. Оповідь ця має назву “У пошуках втраченого батька”, адже у дитинстві письменника найбільшою проблемою була втрата тата, якого так не вистачало хлопцеві. Голод 1947 року, коли він стає учнем ремісничого училища, де дають одяг і 700 грамів хліба на день, яким він ділиться з мамою, щодня долаючи 10 кілометрів. Праця на заводі імені Малишева, де в гуртожитку у кімнаті живе 68 душ, починається їдкий кашель від іржавої пилюки, і він втікає з виробництва на село. Але невдовзі юнака відправляють у Полтавську колонію на чотири місяці за те, що не відпрацював обов’язкових три роки після навчання в училищі. Після цього Григір їде будувати Миронівську теплову електростанцію в Донецькій області, звідки надсилає матері посилки з одягом. Далі була чотирирічна служба в армії радистом у Владивостоку.

Цікавим є дебют тридцятирічного студента Харківського університету у журналі “Крестьянка” (наклад якого був 5.6 мільйонів примірників), де опубліковане його оповідання “В сумерки”, яке пізніше автор перекладає українською мовою. І тут, вчителюючи разом з дружиною на Донбасі, вирішує писати наступні твори рідною мовою, “бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою”. Особливими є рядки листа 1963 року: “бо в донецькому краї живуть не нації, а якісь перевертні, і звичаї тут одноманітні до скреготу зубовного: пить і лаятись, робить і матюкатись”. Це про тих, що уже в наш час чекали “освободитєлєй”.

Переїзд до Києва 1963 року, де працює у “Літературній газеті”, видавництвах “Молодь” і “Веселка”. Справжню популярність приносять збірки “Зав’язь” (1966), “Деревій” (1969), “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975), “Коріння” (1978), які виходять накладами до 65 тисяч примірників. Дитячі книги “Ласочка” (1970), “Лісова сторожа” (1971), “Однокрил” (1974), “Вогник далеко в степу” (1979), їх наклади були від 65 до 215 тисяч. На початку 1980 року Тютюнник отримує премію Лесі Українки за найкращі дитячі твори.

До сьогодні залишається загадковими причини самогубства Григора Тютюнника, яке частково пояснює передсмертна записка “Помучте іншого…”. Він, який так шукав батька, маючи 17 річного сина, покінчив із життям…

Серед особливостей письма Григора Тютюнника Олександр Михед виділяє посилену роль пейзажу, де “природа стає ще одним учасником розмови і комунікує те, що не вдатні проговорити самі герої або сором’язливий оповідач”. Виділяє також цілу драматичну епопею, сконденсовану до кількох сторінок – “Три зозулі з поклоном”. Сам Григір Тютюнник пояснив суть свого методу: яскравий образ, яскрава мова і відлуння пережитої трагедії.

Коротке життя Валер'яна Підмогильного, з яких 15 років творчості. Про що ж він писав? “У «Повісті без назви» персонаж на прізвище Пащенко говорить про трьох китів, на яких усе тримається, – гордість, голод і голод статевий. Але сформулюймо це так – конфлікт між гордістю людини, що хоче упокорити свою плоть з її непогамовним голодом, стає одним із генераторів сюжетів для Підмогильного”. У дослідженні Михедів є сторінки, присвячені таким ключовим темам: “Підмогильний про мікропорухи душі й свідомості”, “Підмогильний про занурення у психологічне болото свідомості персонажа”, “Підмогильний про сексуальність”.

Що невідомо про Миколу Хвильового? Яка особливість його творчої манери? Хвильовий оголює прийом, часто коментує сам процес створення тексту. Юрій Шевельов називає один із прийомів Хвильового “технікою переключення”, або наближенням рівновіддалених понять.

У творчості Олени Теліги найважливішою концепцією є її “бачення ролі сильної жінки поруч сильного чоловіка” (вірш “Мужчинам”).

Як посеред класиків опиняється Тарас Прохасько? Що такого побачив у його творах Олександр Михед, що прирівняв його до класиків? Дослідник пише: “Його пам’ять – архів історії Заходу України ХХ століття. І закривавлені сторінки родинних історій переплутані зі сторінками національної історії. Тому так болить. Тому й дотепер не заживають ці розлами”.

Як і Григір Тютюнник, Тарас Прохасько пише про населення Л/ДНР: “На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західняки не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні – тим більше – вважати за своїх. Гарні байки про соборність легко розсипаються, коли зустрінешся з цими людьми віч-на-віч. Бо вони знають своє. І вони зовсім не подібні на нас”.

Арешти і засудження Івана Багряного знаходять своє відображення в його героях, де “бриніло відчуття перерваного польоту”. Остап Тарнавський говорить у контексті творчості Багряного про “Одіссею людини над прірвою”. Літературознавець пояснює: “Вся глибина трагедії багрянівського Одіссея в тому, що він не пробивається чужими шляхами і незнаними морями, але таки на своїй рідній землі змагається за своє право, що є його правдою. <...> Він опинився у безвихідному становищі, в моторошному царстві смерті таки у своєму домі”.

Олександр Михед звертає увагу на публіцистичний виступ Багряного “Чому я не хочу повертатися до СССР?” “Річ настільки вибухова, що і дотепер може суттєво повпливати на психіку, перейняту ностальгією за радянським”. Які епізоди виділяє в “Саду Гетсиманському” літературознавець і чому? Про це ви дізнаєтесь, прочитавши книгу “Живі”.

Оповідь про Михайла Коцюбинського ведеться у вигляді описів фотографій і тут же вплітаються п’ять казочок самого автора. Згадані долі дітей письменника, із них чотирьох не була розстріляна лише донька Ірина, у 1950-х вона стане директоркою Чернігівського музею Коцюбинського і помре 1977 року. Наводяться рядки з праці Соломії Павличко “Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського”: “В листах до Аплаксіної превалює еротика. У листах до Віри – гастрономія”.

Зрештою Олександр Михед визначає Коцюбинського як “неймовірного стиліста, який відточує текст, підганяючи навіть не слова, а речення й абзаци одне під одного”. Він визначає риси творчості – імпресіонізм і тонкий психологізм, показ життя попри жахливу смерть та зачерствілість до неї, роз’ятрювання внутрішніх сумнівів героїв, зображення психології спільноти, використання поворотних моментів, сильних, оглушливих ударів жорстокості, особлива роль снів героїв.

Розповідь про Буковинську Орлицю має назву “Ольга Кобилянська: Між імперіями і стилями”. Вірші польською мовою писала у 12 років, у 17 років напише німецькою мовою повість “Гортенза, або нарис з життя однієї дівчини”, ще через три роки повість “Доля чи воля”, з 1883 року починає вести німецькою щоденник. Марко Павлишин налічує не менше 23 чоловіків, у яких закохувалася Кобилянська. Перше оповідання “Природа” напише в 24 роки німецькою мовою, українською завершить його через 3 роки. Найбільший вплив мала на письменницю її сучасниця Е. Марліт – авторка жіночих романів, до якої письменниця писала захопливі листи. Чи погодяться читачі з твердженням автора, що “Царівна” та чимало інших класичних творів Кобилянської – це просто погано написані тексти?

Чи пристануть до думки Михайла Грушевського, який вітає у Кобилянській “Вже й тепер одну з видатних сил нашого письменства” та Івана Франка, який пише про групу представників “нової белетристики” “на чолі їх треба поставити Ольгу Кобилянську”.

Олександр Михед визначає: “найсильніше Кобилянській вдається робота саме з чужим болем, а не зі своєю фантазією”, він пише замітки “Кобилянська про музику”, “Кобилянська про містику”. Цікавим є співставлення дат життя Кобилянської з іншими класиками, про яких йдеться в цій книзі. Рік смерті Гірської Орлиці асоціюється з таким:

“Григір Тютюнник народився. Валеріана Підмогильного уже розстріляли. Шість років, як помер Василь Стефаник. <...> Вже майже 25 років, як помер Іван Франко. І вже вийшли його твори в 30 томах. Вже майже 30 років, як померла Леся Українка. Двічі встигли опублікувати її зібрання творів – у 7 і 12 томах. Ти побачила, як ті, хто були друзями і критиками, ті, кого ти любила, стали класиками”.

Яким приїхав до ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька Микола Гоголь? Якими були його перші поетичні публікації? Що відомо про батьків майбутнього письменника? Цікава родинна історія про те, як 13-річний хлопчик Василько полюбив немовля Марійку і постійно був поруч з нею, допоки не одружився. Як, нарешті, виходять друком “Вечори на хуторі біля Диканьки”, які усім сподобалися. Як не дивно, але постать Гоголя, якою захоплювався усе життя Павло Михед, не до кінця розкрита у книзі.

Автор змальвує життя Василя Стефаника, його навчання в школі у Русові, Снятині, тоді у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі, де знайомиться з Лесем Мартовичем та Іваном Семанюком (Марком Черемшиною). Дебют у Коломийському часописі “Народ” за 15 червня 1890 року – виходить стаття 19-річного Василя Стефаника “Жолудки наших робітних людей і читальні (Зі Снятинського)”. Чому Стефаник не став лікарем, про що мріяв його батько? Знайомство з 34-річним Іваном Франком, “який в селі Нагуєвичі під Дрогобичем стоїть у потоці ріки та голими руками ловить рибу, Франко просить молодого Стефаника носити за ним кошіль з рибою”.

Чернівецька газета “Праця” у 1897 році публікує оповідання 26-річного Василя Стефаника “Виводили з села”, “У корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка” і “Сама-самісінька”. Через 2 роки вийде у Чернівцях перша збірка “Синя книжечка”. Про другу збірку – “Камінний хрест” (Львів, 1900) нічого не згадано. Натомість зазначена третя збірка – “Дорога” (1900), хоча насправді датована вона 1901 роком і вийшла у Львові.

Цікавий факт про народження первістка 1 березня 1904 року на 34 день після весілля. До письменника зверталися: “Пане Василю! У вас синок народився не в порядку!” Стефаник відповідав: “У мене син народився в порядку, то я женився не в порядку”. У тому ж 1904 році виходить збірка новел польською мовою і переклади словацькою, німецькою та латиською. 1908 року Стефаник стає послом в австрійському парламенті. 1914 року помирає дружина Ольга. 43-річний Стефаник залишається з трьома синами. 11 років не пише нічого. Врешті за ніч у готельному номері народжується оповідання “Діточа пригода”. Олександр Михед звертає увагу на такий прийом: “розлам між літературною унормованою мовою оповідача і покутською говіркою його персонажів”, а також про пошук убивчо влучного слова. Літературознавець зазначає, що збереглися шість редакцій початку одного оповідання.

Як бачимо, насправді письменник вимогливо ставився до написаного. Павло Михед згадує промовисту історію про те, як розчулилися Степан Смаль-Стоцький та Осип Маковей, читаючи нове оповідання Василя Стефаника. Десь на середині тексту вони заплакали. Велику увагу Олександр Михед приділяє листуванню Стефаника і Кобилянської, зокрема наводить такі рядки Кобилянської: “Коли читаю ваші листи – бачу інший світ. Повний смутку, але і повний несказанної глибокої меланхолійної краси, котра впивається в серце і не дає супокою”. На що Стефаник відповідає: “Як читаю Ваші твори, то Ви дивитеся на мене смутно і лагідно, як та Матір Божа, що має в серці мечі, а на лиці любов до всіх”.

Помирає частково паралізований Василь Стефаник 7 грудня 1936 року у віці 65 років. Не згадав літературознавець, як нужденний Василь Стефаник відмовився від радянської пенсії.

У кінці книги – перелік текстів, які варто прочитати. З таким переліком важко погодитися, адже у Кобилянської порадила б прочитати “В неділю рано зілля копала” та щоденник, у Валеріана Підмогильного “Місто”, у Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”, у Івана Багряного “Тигролови”. Також дивним виглядає перелік класиків без імені Тараса Шевченка з його поезією, Івана Франка, його “Мойсея”, “Сойчиного крила” та “Перехресних стежок” і Лесі Українки з її “Бояринею” та “Лісовою піснею”.

Як бачимо, авторам вдалося цікаво написати про українських класиків, тому книга захопливою для всіх шанувальників та тих, хто хоче зрештою зрозуміти українську літературу.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук