25-05-2026

Українська література очима шпигуна-Петрова

Петров Віктор. Проблема великої літератури : есеї та ст. / Віктор Петров; упоряд. і передм. Євгенія Стасіневича. – Київ : Віхола, 2025. – 256 с. – (Серія “Недочитані тексти”).

В. Бер, Борис Веріґо, В. Домонтович – під такими псевдонімами писав Віктор Петров, “шостий” з неокласиків, який став радянським шпигуном у Німеччині з 1943 до 1949 року. Далі він повернувся в СРСР і одружився з удовою Миколи Зерова – Софією і прожив ще до 1969 року.

У книзі зібрані статті від 1925 до 1949 року. Перша з них “Куліш і Шевченко (До історії їх взаємовідносин в 1843–1844 роках)” стала продовженням докторської дисертації Петрова “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість”, також автор написав біографічну книгу “Романи Куліша”. Як бачимо, його дуже цікавив Куліш – знавець мов і світової літератури, перекладач Біблії, Шекспіра, Байрона, Пушкіна. Петров береться розгадати, коли ж вперше побачилися письменники? І доходить висновку, що це сталося у 1842 році. Перші слова Кобзаря “А вгадайте хто?”, на що Куліш відповів “Шевченко!” Далі Кобзар питає, чи нема у Куліша чарки горілки. Після випитого пішла розмова і співи (“Шевченко мав голос пречудовий, а Куліш знає незліченну силу пісень”).

Врешті Віктор Петров порівнює письменників: “Куліш не любив у Тарасові його безладдя щодо речей, учинків і слів. Він не раз вичитував йому за його розхристану “беспечность, небрежность и лень”. Куліш був “городовий козак-кармазинник”, “громадянин міста”, а Шевченко був низовий січовик, байдужий до улаштованости і сталости. Закоханий у порядок Куліш завсіди виказував себе прихильником сталого ладу, як у приватному, так і в громадянському житті, ідеологом державности. Шевченко ж, повний бажання помститись панству й панство знищити, “вчився історії від гайдамацьких ватажків і читав її з ураженого серця козацького”.

Складні стосунки між Кулішем і Шевченком, які мали різні погляди на ідею визволення селянства з кріпацтва, загострилися у момент, коли Шевченко назвав Куліша серед співавторів “Живописної України”, не отримавши на те згоди від Куліша. Якими були літературні погляди Куліша на Шевченка? Про це ви дізнаєтесь із розвідки Віктора Петрова.

Наступною яскравою постаттю української літератури, яка зацікавила літературознавця, є Григорій Сковорода. Сам мандрівний філософ “на запитання: “Что дѢлает в жизни Сковорода?” Відповідав: “Аз же о ГосподѢ радуюся. Веселюсь о БозѢ, спасѢ моем”. Літературознавець порівнює Сковороду з Метерлінком і зазначає, що вони описували однакове явище: “всередині нас єсть “я” більш глибоке і невичерпуюче”, ніж зверхнє звичайне “я”. Це єсть метафізична внутрішня людина вічна й безконечна, що уходе в глиб давніших віків і в себе віддалене майбутнє”. Автор замислюється над життєвою психологією Сковороди, частково розкриває його біографію. “Тільки той, хто не має нічого, володіє всесвітом!” – так учив Сковорода. Він вірив, “що страждання роблять людину божественною”.

Цікавим у творі є подання наслідувачів Григорія Сковороди. Це композитор Артемій Ведель, який покинув регенство, чини, роздав майно і почав юродствувати. Він мав видіння і пророкував. Також послідовником Сковороди дослідник називає Григорія Квітку-Основ’яненка у перший період життя, коли “він ще шукав вищої релігійної правди, хотів бути “старцем” і пізнати в чернецькій покірливості Бога”. І останнім наслідувачем Сковороди став Микола Гоголь з його містичною релігійністю, адже “трагедія Гоголя єсть трагедія, яку раніш в ХVІІІ в. пережив Сковорода”.

Дуже ґрунтовним і сміливим видається мені розділ “Українська інтелігенція – жертва большевицького терору”. Тут зазначено, що у серпні – вересні 1919 року було розстріляно 12 тисяч чоловік. Серед них – історика Олександру Єфименко, художника Олександра Мурашка, композитора Миколу Леонтовича. Про те, як вибивалися свідчення про СВУ (Спілку визволення України) ви також дізнаєтесь із тексту Віктора Петрова.

Про наступний етап боротьби з українською інтелігенцією 1933 рік (арешт Миколи Ялового і самогубство Миколи Хвильового) і аж до 1938 року теж детально розповідається у розвідці. Особливо акцентує увагу письменник на постаті Миколи Зерова, який у в’язниці і на засланні продовжує перекладати “Енеїду” Вергілія: “шлях Зерова не був його особистим шляхом. Це була типова путь, що нею так або ж інакше пройшла значна частина української інтелігенції”. Тут подаються довгі списки літераторів, мовознавців, літературознавців, істориків, етнографів і фольклористів, яких було репресовано. Далі автор говорить, що так само знищено було вчителів, лікарів, священників, агрономів, тобто усю українську інтелігенцію.

Стаття “Злидні днів. До питання про “багату літературу” була надрукована в “Українській трибуні” (1946). Автор пояснює, що “Багата література – це література, яка задовольняє потреби кожного споживача, хто б він не був і чого б він не хотів від літератури”. Сам автор про якісну літературу пише: “Якщо в нас на два десятки книжкової макулатури вийде одна книжка Юрія Косача, то це вже здобуток!” і робить висновок: “На сьогодні у нас є тільки одне право: право мати добірну літературу”.

“Проблеми великої літератури” слідом за Уласом Самчуком розглядає Віктор Петров. Так у першій своїй статті з такою назвою він говорить, що не помітили читачі доповіді Уласа Самчука про “Велику літературу”. І як шкільний учитель автор “Волині” намагається пояснити, що українська література заслуговує на це означення, а наші письменники “щоб були послами у вічність”, як вони того й заслуговують. У другій публікації з таким же заголовком Віктор Петров наводить думку Самчука: “В географії культури ми далеко менше займаємо місце, ніж у фізичній географії”.

В останній зі статей про велику літературу розглядається творчість Пантелеймона Куліша, перш за все його “Спомини з дитинства”, які він пише під впливом Миколи Гоголя, це стало його невдачею, як і роман “Олексій Однорог”. Натомість Пантелеймон Куліш критикує Тараса Шевченка, бо вважає, що той пише неправильно. Віктор Петров зазначає: “Ми маємо геніяльних поетів і жодної великої літератури. Ми мали геніального Павла Тичину. Я певен в геніальності Тодося Осьмачки.”

У публікації “Естетична доктрина Шевченка: До поставлення проблеми” літературознавець намагається порівняти творчість Шевченка-маляра з академічною освітою і впливом Карла Брюллова із творчістю поета Шевченка, де він обрав шлях експериментатора, як називав П. Куліш “непричесаний” автор. Саме літературні твори Кобзаря Віктор Петров називає геніальними. “В малярстві він починав зі скорення, в поезії – з повстання. Там – з застосування правил, тут – з їх порушення. Він діяв у поезії як руїнник”. Кобзар писав “умовно коломийковим і умовно колядковим” розміром. Віктор Петров вдається до аналізу 3 поем Тараса Шевченка – “Сон”, “Гайдамаки” і “Великий льох”, а також поезії “Чого мені тяжко, чого мені нудно…” Врешті автор приходить до висновку: “Знадобилось 75-літнє розхитування канонічних стилів, щоб європейське мистецтво наших днів зімкнулось з тими принципами, що, ґрунтуючись на них, Шевченко свого часу творив свою мистецьку систему”.

Як бачимо, літературознавчі праці Віктора Петрова не втратили своєї актуальності, вони звернені до ключових постатей української літератури – Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Зерова, Павла Тичини, які своєрідно трактуються літературознавцем.

У Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського ви також можете взяти й художні твори та інші зібрання праць Віктора Петрова.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук