04-08-2026

Літературознавство в Україні 1920-х років

Пашко Оксана. Неявне літературознавство в Україні 1920-х років. К: Дух і Літера, 2025. 368 с.+16 с.іл. (Серія “Постаті культури”)

Найвідомішою постаттю в літературознавстві ХХ століття був академік Олександр Білецький (1884 – 1961), який чудом уникнув репресій, хоча і проходив по справі “Блок” 1941 року, сфабрикованій проти харківських критиків і мовознавців.

“Усі літературознавці, про яких йдеться в книзі, були певний час вимушено невидимі, усі вони в часи репресій хотіли зробитися невидимими. Ця невидимість та неявність для деяких обернулася забуттям”.

Бути літературознавцем у 1920-і роки було надзвичайно небезпечно. Всіх українських письменників можна було порівнювати лише з російськими митцями, а якщо наважувалися знайти спільні риси із світовими постатями, це могло викликати інтерес інших дослідників, які тут же реагували звинуваченнями у пресі, а тоді цими критиками цікавились інші органи і заводилися справи. 10 років таборів – це найменше покарання для тогочасних письменників чи дослідників літератури. Сфабриковані справи і притягнення до відповідальності невинних митців – така жорстока реальність того часу.

Окремий розділ книги присвячено перетину літературознавчих концепцій Олександра Білецького та Дмитра Чижевського. Зрозуміло, що прийняти вчення діаспорного науковця Білецький не міг, адже був радянським академіком, тому й розглядав літературні пам’ятки Київської доби як “спільну колиску” трьох літератур (української, російської і білоруської), бароко не визнавав, а реалізм трактував як найвпливовішу стильову течію ХІХ століття. “Чижевський, навпаки, підкреслював провідну роль для української літератури спадку Київської Русі та періоду бароко, а в оцінці українського реалізму подекуди схилявся до його схожості з бідермаєром”. Про літературу бароко на ІV Міжнародному з’їзді славістів у Москві 1958 року дискутували російські і чеські вчені. Білецький виступив із доповіддю “Українська література серед інших слов’янських літератур.

Дуже цікавою є цитата І. Валявка: “Після убивчої критики їхньої праці, зокрема їхньої «Історії української літератури» (за ред. О. Білецького – Н. К.), йде похвала нам. Спершу він (О. Білецький – Н.К.) називає своїх учнів (у діаспорі – Н. К.) – Лавріненка, мене і Оглоблина (себто Глобенко). Жадної лайки. Це означає – робите добру справу, робіть далі, привіт вам від учителя”. Що правда, видається дивним, що Оксана Пашко жодним словом не згадує Юрія Лавріненка, який теж вчився у Харкові 1920-х роках і був учнем Білецького.

У листі до Павла Тичини Олександр Білецький роздумує над тим, чи не відректись від усіх своїх посад і, нарешті, написати про українську і російську літератури те, що так хочеться, або далі вести таке занудне життя, де 2/4 йде на засідання, ¼ – на рецензування дисертацій.

Авторка монографії пише: “Трагізм науковця Білецького ще й у тому, що, написавши багато, він по суті сказав дуже мало. Формулюючи перспективи та завдання, він сам не встигав сформулювати тези своїх досліджень або постійно їх підлаштовував під нову політичну ситуацію. Його позиція «очільника» офіційної української науки про літературу в принципі не передбачала власних оригінальних концепцій, він мав генерувати потрібні владі ідеї, обгортаючи їх в оболонку наукового філологічного висловлення”.

Один із підрозділів монографії розкриває проблему читача художнього твору, де проаналізовано доволі сучасні думки академіка, які він висловлював у численних виступах і публікаціях (“Про одне з чергових завдань історико-літературної науки” (1921)), і які продовжили розвивати його молодші колеги. Науковець виділяє такі типи читачів: 1) уявні розмовники; 2) читачі-сучасники: від прихильників до огудників; 3) читачі-нащадки, що нав’язують письменникам свої ідеї та пізніші образи; 4) читачі, що взялися за перо.

Харківський осередок літературознавства 1920-х років – це діяльність кафедри літературознавства ХІНО (Харківського інституту народної освіти), яка мала 4 секції теорії та методології, української, російської та західноєвропейської літератур. Тут разом із професором Білецьким працювали Павло Тиховський, Агапій Шамрай та Ієремія Айзеншток. Найвидатнішою публікацією став збірник “Загальний курс української літератури. Лекція 1–14” за редакцією Олександра Білецького (1930). До кінця 1930-х років ще мала вийти друком 3-томна історія української літератури, але єдиний том був утрачений під час війни.

У другому розділі “Історик літератури Агапій Шамрай: текст, твір, оточення” показаний доробок літературознавця за 30 років роботи в Україні та Росії (1922–1952). Можна назвати його праці “О. Потебня і методологія історії літератури”, “Творчість М. Коцюбинського в літературному оточенні”, “Творчість М. Коцюбинського, як етап у розвиткові української прози”, підручник “Українська література” (1928), “До тексту Квітчиних творів” (1924, 1926), багатотомне дослідження “Харківська школа романтиків”.

Неприємності Агапію Шамраю принесло дослідження “Леся Українка і англійська література” (1945). За ним послідувала стаття-наклеп Іллі Стебуна та Абрама Гозенпуда – “Шкідливі «концепції» проф. Шамрая”. Після цього посипались нові звинувачення, зокрема у доповіді Миколи Бажана “Проти націоналістичних перекручень в сучасній науці про історію України”, Змушений був зреагувати на це й Олександр Білецький, що зрештою довело Шамрая до серцевого нападу. Микола Зеров писав, що “А. Шамрай є, безперечно, найобдарованіший із дослідників нової української літератури, що виступили з своїми працями по 1920 р.”, називаючи такі його риси як “начитаність в текстах та спостережливість в жанровій і стилістичній характеристиці текстів”. У розділі “Personalia” уперше опубліковано листи Агапія Шамрая та Григорія Майфета до Миколи Зерова.

У третьому розділі “Літературознавець і математик Григорій Майфет” на основі маловідомих документів досліджено його біографію (1903 –1975). Науковець народився в місті Ромни, жив у Полтаві, написав і захистив кандидатську дисертацію про творчість Мирослава Ірчана. Перші відомі праці “Матеріали до проблеми синестезичної музики”, де він наводить приклади з поезії Павла Тичини і прози Миколи Хвильового. Цікавою були його “Матеріали до характеристики творчості П. Тичини” (1926), дослідження про збірку Максима Рильського “Під осінніми зорями” (1931) і робота про поему Івана Кулика “Чорна епопея”, де акцентується увага на переспівах афро-американського фольклору та текстах Клода Маккея. Двотомник “Природа новели” (1928–1929) зокрема містив статтю про “Сентиментальну історію” Миколи Хвильового, яку автор розглядає як “експериментальний етюд із сексуальної психопатології (зокрема підлітків)”. Крім того, літературознавець відгукується на повість Віктора Домонтовича “Дівчинка з ведмедиком”. Попри велику кількість рецензій, у доробку Майфета нічого немає про творчість Миколи Зерова. На початку 1930-х р. Майфет працював над проблемою пейзажу і портрету в творчості Панаса Мирного та Івана Нечуя-Левицького.

Арештований письменник був 5 грудня 1934 року, проходив у справі “сімнадцятьох”, разом з Валерієм Підмогильним, Євгеном Плужником, Михайлом Кулішем. Митця засудили до 10 років таборів. Він був направлений на Біломорсько-Балтійський комбінат у м. Медвежьєгорськ, а 1939 року етапований на копальні Еджід-Кірта Воркути Печлаг, де працював економістом шахти до звільнення 26 квітня 1946 року. Переїхав до міста Печора, де працював нормувальником будівничої контори і де через 4 роки був арештований вдруге. Після табірного ув’язнення жив на півночі Росії, в Україну так і не зміг повернутися. У 1960-ті рр. пише про Богдана-Ігоря Антонича, але не може ніде надрукувати цю статтю.

Покінчив життя самогубством 1975 року. Як пише О.Пашко: “трагічна доля та творче мовчання Григорія Йосиповича Майфета показує складність та небезпеку для вченого залишатися теоретиком літератури в «червоні» 1920-ті”.

4 розділ має назву “Студент-філолог у Радянській Україні 1920-х рр.” Йдеться тут про єврея Соломона Рейсера, чиї записники опрацювала літературознавиця. Він писав про своє навчання у Київському інституті народної освіти, про викладачів Сергія Маслова, Бориса Якубського та Валентина Асмуса. Під впливом першого з названих дослідників написав статті “Лєсков і Пролог”, “Про один літературний прийом у Мольєра, Гоголя та Лєскова”, “Лєсков і українська література”. Спираючись на працю Якубського, аналізує поезію Михайля Семенка 1914–1919 р. і робить висновок, що поезії футуриста “перевантажені запозиченнями з книг Северяніна, який вплинув на нього і тематично, і формально, а саме прихильністю до неологізмів”.

Пише літературознавець ще такі статті: “Страждання у творчості Оскара Вайльда” (1923–1925), “Із спостережень над українським віршем” (1926). Далі він переїздить до Ленінграда, де разом із Марком Аронсоном видає книгу “Літературні гуртки та салони” (1929). У 1928–1929 рр. він надрукував 7 рецензій на нові книги у журналі “Червоний шлях”.

Монографія зацікавить насамперед сучасних літературознавців та істориків, а також тих, кому небайдужі “білі плями” нашого нещодавнього буття.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук