 Ще кілька разів про класиків
Семків Р. Як писали класики / Ростислав Семків. – Київ: Видавництво Stretovych, 2024. – 264 с.
У 2-му виданні книги автор намагається простежити не лише творчість найвідоміших світових письменників, але і їх секрети успіху, вчитуючись у поради самих класиків.
 Найбільше уваги Ростислав Семків приділяє Аґаті Крісті, зокрема він пише: “Для неї важливий не вбивця, психологію якого вона не досліджує й до якого у неї здебільшого немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньовічного мораліте – драми про перемогу добра”. Найзахопливішою частиною літературної праці Аґати Крісті було вигадування сюжетів, які вона записувала у зошит, щоб потім використати у своїх творах. Менше сюжетних ліній, обов’язково – любовна лінія, як зазначає літературознавець: “вона завжди пише своєрідний детектив-мелодраму, в якому любовна лінія може бути слабко виписаною, проте залишатиметься важливою”. Ще однією вимогою до творів авторка називала відсутність прямих повчань. Переворотом у літературі стала поява у детективному романі головної героїні міс Мерпл, якій навіть не потрібен помічник: “прониклива бабуся приходить по злочинців”.
Серед основних порад письменниці такі:
-
Постійно вигадуйте сюжети.
-
Ретельно записуйте вигадане…
-
Складіть детальний план тексту.
-
Не використовувати багато сюжетних ліній.
-
Обов’язкова любовна лінія.
-
Писати потрібно, навіть якщо не хочеться.
-
Знайти хорошого літературного агента.
 Ще один класик Джордж Орвелл у есеї “Чому я пишу” (1946) зазначає, що до творчості письменника пробуджує “відвертий егоїзм”, намагання довести свою перевагу, а також “естетичний екстаз”, тобто “задоволення від слів та їхнього правильного порядку”. Також важливими для появи твору є історичний імпульс, “бажання зупинити час”, уміння вибрати найцікавіші події і їх відтворити у тексті для нащадків. Останнім чинником є політична мета, наявність активної позиції. Серед головних правил письма Орвелла “чітко усвідомте, що хочете сказати”, “скажіть це максимально ясно”, “уникайте зайвих слів, затертих образів і метафор”, “пишіть, аби виразити свою особистість”.
Рей Бредбері радить писати по 1000 слів щодня і по оповіданню щотижня, а вже пізніше можна буде братися і за романи. Чарівні три слова для письменника-початківця: “Працюй! Розслабся! Не думай!”.
 Серед роздумів Курта Воннеґута цікавою видається підказка щодо персонажа: має бути герой, з яким себе буде ототожнювати читач, а особливо цікавим є заклик – “Будьте садистами! Якими б милими та невинними не були ваші персонажі, нехай із ними трапляються жахливі речі, аби читачі побачили, із чого ті зроблені”.
 Мілан Кундера вважає, що “персонажі в романі мають власну позицію щодо головних питань, і це важливіше, ніж їхня зовнішність чи особиста історія”; “роман має бути жвавим, а виклад – стислим”; “смисли роману варто підсумувати в окремому романному есеї”. Цей автор здатен переконати, що пише саме про нас.
“Кундера – майстер емоційної прози, метр мелодрами в непародійному, найкращому сенсі цього слова”.
Маріо Варґас Льйоса наголошує, що треба використовувати власну біографію у текстах, вдаватися до фантастики, міфу, всередині основної використовувати додаткову історію, розповідати історії паралельно, найцікавіше замовчувати.
Подібного підходу залишати щось несказанним дотримується Умберто Еко. Він також любить розважати читача сюжетом, наприклад детективом, використовувати інтертекстуальність (твори класиків та фішки масової культури), використовувати іронію.
Серед секретів успіху від Дж. К. Ролінґ визначимо такі поради: багато читати; зробити майстер-файл з усіма персонажами, жити з ними; скласти детальний план тексту; регулярно писати, чистити написане, вірити в успіх.
Семків Р. Як читати класиків / Ростислав Семків. – 2-ге вид., змін. та доповн. Київ: Видавництво Stretovych, 2024. – 264 с.
“Є книжки, написані наче для нас. Читаючи, ми шукаємо їх, шукаємо такий текст, що струсне нами, переверне нам свідомість, виб’є нас зі звичайного плину справ і змусить – так, саме змусить – читати себе, поки не добіжимо до останньої сторінки”.
Ростислав Семків виділяє окрім “традиційного формату сів – почав – прочитав” ще такі формати читання як “недочитування, перечитування та паралельне читання”. Причинами недочитування можуть бути надто складне письмо або ж заслабке письмо, чи особиста психологічна травма, яку розбудив текст. Автор також виділяє ступені сили тексту (примітивний, слабкий, сильний, магнетичний, епохальний, вічний). Науковець подає 5 рівнів складності тексту: 1 рівень: легкий сюжетний текст; 2 рівень: інтенсивний сюжетний текст; 3 рівень: проблемний сюжетний текст; 4 рівень: експериментальний текст; 5 рівень: важкий інтенсивний текст.
У чому секрет Дефо та Дюма? Чому у них стільки послідовників? Що таке чікліт, бумерліт, генліт? Яка доля фантастичної літератури? Як змінюються стилі літератури? Що таке шозизм? Як зрозуміти Кафку? Як народжується постмодернізм? Які позначки на полях книжки можна використовувати? Саме про ці теми ви дізнаєтесь більше із книги Ростислава Семківа.
Висновок: “добра книжка цілком може зробити нам день, а література – здатна наповнити сенсом ціле життя”. У кінці подано список 300 сильних книг, серед яких є й українські поеми Тараса Шевченка, романи Миколи Гоголя, поезії Павла Тичини, Євгена Плужника, Володимира Свідзінського; прозові твори Миколи Хвильового, Віктора Домонтовича, “Майстер корабля” Юрія Яновського, “Місто” Валер’яна Підмогильного; п’єси Миколи Куліша, “Три листки за вікном” Валерія Шевчука, твори В. Земляка, поезії Василя Стуса, Грицька Чубая; “Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко, “Дванадцять обручів” Юрія Андруховича, “Укри” Богдана Жолдака.
Семків Р. Як читати українських класиків / Ростислав Семків. – Київ: Видавництво Stretovych, 2024. – 296 с.
Ростислав Семків зазначає: “наша класика загалом – більша за кожного й кожну з нас, бо це насправді фундамент, з якого виростає весь наш національний організм, вся наша спільнота”. Еліот у есеї “Що таке класик?” виділяє 3 чіткі критерії класичності: зрілість мислення і мови, істина має бути інтерсуб’єктивною, невичерпність твору.
“Невичерпність твору означає його здатність знову й знову озиватися до наступних поколінь – завжди залишатися актуальним”.
 У розділі “Карта читання” автор говорить, що потрібно читати спершу прості тексти, а вже потім поступово складніші, а також завести нотатник, де ви будете записувати свої думки про твори класиків. Надалі такі карти читання автор подає для розуміння кожного з українських класиків, про кого йдеться у книзі. Першим з них став Григорій Сковорода. Автор робить висновок, що “читати філософські твори Сковороди – це нагода перечитати Біблію”. Тут, розглядаючи творчість нашого мандрівного вченого, він проводить паралель з “Володарем кілець”.
“Енеїду” Котляревського автор порівнює із “Зоряними війнами” і радить читати з 4 частини, хоча в кінці розділу пише, що її варто читати повністю, “це перша книга в нашій літературній історії, довкола якої має панувати абсолютний консенсус: маємо національної ваги скарб, живий, доки житимуть українці”.
 У розділі “Як читати Шевченка?” літературознавець наголошує, що “головне слово, щоби зрозуміти Тараса Шевченка – “свобода”, ідалі пише, щотой“був він реальним рабом”, доки не став “провидцем”, “народним поетом”.
Григорій Грабович у своїй праці “Поет як міфотворець” зазначає, що “у реальності Тарас Шевченко був талановитим художником, потім став академіком і написав низку відомих картин… Але була й інша реальність – коли він писав поезію, у нього втілювався геній і йому відкривалося оте глибинне несвідоме, яке для нас усіх спільне дотепер”. Ростислав Семків правильно підмітив, що “Хребет «Кобзаря» складають бойові балади про помсту та відплату за звірство”, називаючи автора “готичним романтиком” (“Причинна”, “Петрусь”, “За байраком байрак”, “Косар”). Вдається Кобзар до змалювання теми “жіночої недолі”, що дослідник називає “текстами кривди” (“Катерина”, “Марина”, “Ой крикнули сірії гуси…”). Найсильнішими творами Тараса Шевченка є поеми, написані в період “трьох літ”: “Сон (комедія)”, “Єретик”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, містерія “Великий льох”, у цей час “геній торкнув поета своїм крилом найдужче”.
 Розглядаючи постать Івана Франка літературознавець порівнює його із Зигмундом Фройдом, адже жили вони в одній Австро-Угорській імперії. Головним словом у Каменяра було слово “поступ”. Далі пояснює: “він вірив, що людство поступово розвивається й удосконалюється і деяким націям варто наздоганяти в цьому інші, більш успішні”. Подібно до Еміля Золя, Іван Якович у “Бориславських оповіданнях”, “Boa constrictor”, “Борислав сміється” “хоче показати абсолютне дно злиденності”. За своє життя Іван Франко вивчив 19 мов і написав 6 тисяч текстів.
“Франко не конструює із себе Мойсея – просто поступово приймає правду, що він і є Мойсей”.
 Розділ про Ольгу Кобилянську має назву “Діва фемінізму”, тут ідеться про те, як 12-річна Ольга познайомилась із 7-річною Авґустою Кохановською, у родині яких була хороша бібліотека, а 1881 року – із 17-річною Софією Окуневською, яка переконала її писати українською, а не німецькою. Коли Кобилянській було 36, вона познайомилася з 28-річною Лесею Українкою. Що спільного у творчості Леопольда фон Захер-Мазоха й Буковинської Орлиці? Чому Карпати автор називає “територією сили”? Про все це дізнаєтесь із книги.
 У розповіді про Михайла Коцюбинського Ростислав Семків звертає увагу на вуса письменника –“нетипові для українського письменника – естетські”. “Нетрадиційні для української літератури вуса Коцюбинського означали його відмінну від більшості тогочасних наших письменників амбіцію: дещо відсторонитися від чисто просвітницьких тем, бути автором-естетом, тобто шукати більш елегантного вислову, як і вигляду”. Автор книги розглядає численні новели Сонцепоклонника, з яких найстрашнішою називає “Цвіт яблуні”. Я б не погодилась із цим, адже вважаю найжорстокішим оповіданням “Подарунок на іменини”. Вершинним твором Михайла Коцюбинського є “Тіні забутих предків”, де проявилися вірування і традиції гуцулів: “Це Коцюбинський створив Карпати, які ми знаємо”.
 Серед розмаїтої творчості Лесі Українки Ростислав Семків виділяє 5 взаємопов’язаних площин: антураж давніх Палестини, Греції і Риму; національну проблематику з неминучим протиставленням чужоземних гнобителів і завойованого народу; соціальну проблематику; релігійні питання; колізії особистого життя авторки, яка промовляє крізь якусь речницю (Міріам, Йоганна, Прісцілла, Кассандра) чи речника (Раб-неофіт, Мартіан, Антей). Автор книжки намагається зрозуміти, в чому сила “Лісової пісні”?
“Мавка є і фантастичною істотою з фольклору, і просто закоханою дівчиною, і перевтіленою Лесею, – вона також є архетипом незнищенної могутньої краси, яка постійно відроджується й над якою не владне забуття, навіть якщо вона його жадатиме”.
У Хвильового літературознавець виділяє багато сильних жінок, “жінок, які витримують удари життя, вперто рухаються до своєї мети, контролюють чоловіків, зводять з розуму чоловіків, нищать чоловіків”. З появою “Синіх етюдів” стало зрозуміло, що з’явився першорядний письменник. Але ще голосніше про митця промовили його памфлети, де він чітко каже йти геть від Москви.
 Серед багатьох талановитих поетів початку ХХ століття літературознавець виділяє лемка Богдана-Ігоря Антонича: “Ми знаємо, що він був хрущем, лисеням, рибою, ріс, як трава, перетворювався на вугілля й камінь і переживав ще масу перевтілень. Таке вростання у світ довкола має в нього питомо космічні масштаби – так він спостерігає своє вічне тривання й сягає безсмертя. життя в усіх виявах – головна тема Антонича”. Він малював, грав на скрипці, писав музику і поезію, друкував статті з мистецтвознавства.
 “Центральне послання Стусової поезії – людяність: жах від її втрати істотами довкола й заклик до її збереження бодай у поезії”. “Шевченко, Зеров і Стус померли в 47 – народження, дорослішання, короткий час слави, митарства, заслання, смерть”. Дуже влучно про твори Стуса підсумовує Ростислав Семків: “Хочете діткнітися божественного – читайте його. Будьте певні: цією поезією вже промовляють ангели”. Шкода, що автор нічого не пише про літературознавчі праці поета “Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави” (про Павла Тичину), “Зникоме розцвітання” (про Володимира Свідзінського), статті про Івана Мазепу та інші. А за машинопис першої з них якраз і був звинувачений письменник і це вплинуло на його покарання.
І в кінці, як і в попередніх книгах подано список кращих 300 творів української літератури, з яким можна погоджуватися чи ні. Дещо з сучасної літератури є відверто масовою літературою, натомість я б додала літератури елітарної, інтелектуальної – роман Валентина Тарнавського “Порожній п’єдестал” та його оповідання, роман “Юнаки з вогненної печі” Валерія Шевчука, прозові твори Юрія Щербака (“Бар’єр несумісності”, “Зброя судного дня”, “Мертва пам’ять. Голоси і крики”), “Кохання в стилі бароко” Володимира Даниленка, новели Василя Ґабора, збірку оповідань “Її тіло пахло зимовими яблуками” Олександра Жовни, оповідання Євгенії Кононенко, “Ковзанка для ластівки” Любові Пономаренко, роман “Ранець для крил” Марії Дзюби, збірку поезії “Зійшло мені сонце печалі” і роман “Землетрус” Софії Майданської, а також збірку поезії “Запитання до вічності”, “Свіча-До-Ля” і повість “Ображена трава” Світлани Антонишин, п’єси “Італьяно-Чорнобиле”, “Вона” Володимира Гільчука, “Дикий мед у рік Чорного півня” Олега Миколайчука-Низовця, “Душа моя зі шрамом на коліні”, “Ажіотаж” Ярослава Верещака.
Про автора
Бібліотекар, кандидат філологічних наук
|
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 сб, нд – вихідні
