02-09-2026

Який неспокій відчували класики?

Лавріненко Юрій. Дух неспокою / Юрій Лавріненко ; Упор. Є.Стасіневич. К. Віхола, 2025. 304 с.

Ми знаємо Юрія Лавріненка перш за все як автора знаменитої антології “Розстріляне відродження”, а проте його літературознавчі праці залишались невідомими.

Сьогодні цікавою видається освіта Юрія Лавріненка. Він закінчив Хижинську двокласову початкову школу, міське училище в Медвині, навчався у сільській “Просвіті”, Уманському вищо-середньому інституті садівництва і хліборобства, Харківському інституті народної освіти, аспірантурі Інституту літератури ВУАН і захистив дисертацію під керівництвом Олександра Білецького “Український епос козацьких дум” (1932). Написав дослідження про Василя Еллана-Блакитного (1929), Василя Чумака (1930), Павла Тичину (1930). Найвідомішою працею є “Розстріляне відродження” (1959). До книги “Дух неспокою” увійшли статті про Скрипника і Хвильового, політику в житті Івана Франка та Лесі Українки, прозу МХиколи вильового.

Євген Стасіневич у передмові до книги есеїв і статей пише про його життя: “Три: арешти, ув’язнення і заслання – все було. Та Лавріненко вижив”.

Дещо скупою видається біографія літературознавця, чомусь автор не надав їй особливого значення.

У статті “Скрипник і Хвильовий” Юрій Лавріненко робить висновок, що вони “своїми надзвичайними кулями, шляхом самопожертви влучили в саме серце тоталітарного комунізму”.

Найбільша публікація “Україна – Схід” вперше була надрукована в “Українських вістях” 1949 року. Тут автор чітко дає зрозуміти, що Україна – це культурна нація, “Досить сильна, щоб сусіди (здебільшого самі недостатньо культурні) могли її фізично знищити чи цілком асимілювати, і занадто слабка, щоб подолати всіх ворогів і всі велетенські перешкоди – Україна ось уже майже тисячу років змагається за своє народження-відродження як культурного народу”. Тут виділяється “золотий вік” (Х–ХІ ст.) України-Русі, друге відродження України і Сходу в часи Хмельниччини, її “руїну” після смерті Б. Хмельницького, коли вона “потрапляє в лабети російської імперії”. Пізніше відбувається “наєзд малоросіян на Москву”, починаючи з Теофана Прокоповича і Стефана Яворського, Максима Березовського і Дмитра Бортнянського. “Так з вини українців на Сході переміг на кілька століть не Київ, а Москва, не Богдан, а Петро”. Що з цього вийшло? “Взявши раз гору, Москва веде гостру антикиївську, антиукраїнську політику”, “Всупереч пунктам Переяславської угоди Москва калічила на Україні модерний козацький соціяльно-економічний устрій (після кріпаччини замінивши його колхозом, а міт св. Андрія разом з усією організацією православної церкви перетворила на своєрідний додаток до свого поліційного апарату)”.

У статті про політичні думки Івана Франка виділяється 3 виразні етапи. “Перший етап – ішов під знаком Драгоманова, спроб співпраці з поляками на базі соціялістичного інтернаціоналізму (70–80-і роки). Другий етап – це спроба незалежної організації українського соціялізму, такої соціялістичної партії, яка б зорганізувала селянство в реальну силу українського відродження (Радикальна партія, 1890-і роки. Третій етап – боротьба з догматичним соціялізмом деклясованої інтеліґенції, яка розминулася із селянством, та спроба оформлення національно-демократичної партії, з метою створення органічного політичного проводу селянства й усього українського відродження)”. Як висновок звучать рядки: “Цим своїм зростом у майбутнє Франко став символом нового відродження України, на хвилях якого він знявся, випереджаючи свій час на сотню років”.

Есе “Література межової ситуації” виділяє 4 найяскравіші постаті українських літераторів і їх долі в добу “розстріляного відродження”. У розділі “Гра з дияволом – Павло Тичина” читаємо: “Утвердився Тичина, як архикнязь української літератури своєю першою книжкою “Сонячні кларнети”(1918), такою сильною своєю любов’ю, світлом і музикою, що, здавалося, в одній строфі якогось вірша звучать всі струни мікро- і макрокосмосу.” Наступні 3 збірки “Замість сонетів та октав”, “Плуг” та “Вітер з України” утвердили Тичину як “майстра трагічної лірики”. Подальшу 30-річну працю Ю. Лавріненко називає “цілком свідомим публічним самозгашуванням”, “грою з дияволом”, де в кожному творі автор “вивішує сталінський прапор”. Літературознавець пише: “Хто може повірити, що цей новий прохриплий голос є голосом автора “Сонячних кларнетів”? Крім того, як і В. Сосюра, Тичина має хворобу “манія переслідування”.

В есе ““Смертю смерть…” Миколи Хвильового” розкривається, як у його “літературному стилі біжать у парі два протилежні почуття – радості відродження і болючої туги приречености”. У своїх творах “Хвильовий устиг оформити власну літературну школу і стиль, що його назвав “романтика вітаїзму”, протиставляючи його сталінському соціалістичному реалізмові. Детально розглядається найяскравіше оповідання “Я”.

Есе “Шлях на Голгофу як “останнє рішення” – Микола Куліш” розкриває нелегку долю драматурга, коли кожна п’єса у столичному театрі режисера Леся Курбаса “Березіль” “була супроводжувана скандалом і погромом”. При тому відмічено, що московська критика називала його “найбільшим драматургом СРСР”, і за ці ж твори письменник був репресований.

Есе “Слабість” як остання зброя – Теодосій Осьмачка” показано як митець рятується втечею за кордон, тільки там він зміг відбутися як поет і прозаїк. “Це блискавиці геніяльного, але в хаосі темної ночі. Це у всякому разі якась воістину незнищима сила”.

Про знищення 223 українських письменників літератори діаспори пишуть у телеграмі, адресованій Другому всесоюзному з’їздові письменників у Москву 20 грудня 1954 року і просять пояснити, де пропали українські митці.

Есей “Дух неспокою: з ідей і мотивів мистецької прози Миколи Хвильового” розкриває постать цього легендарного в харизматичного митця. “Донцов стверджує загальноєвропейське значення Хвильового, який відкрив перед світом московську небезпеку, що йде під маскою комунізму; подав у світ тривожний сигнал SOS своєї країни, народ якої став першою жертвою диявольської системи”. Які виміри трагедії, чим особливий стиль письменника, намагається розібратися Юрій Лавріненко.

Стаття “Політичний шлях Лесі Українки” (до 50-х роковин смерти) розкриває політичну діяльність Доньки Прометея, виділяє 3 періоди у її житті. Перший – “самоосвітня праця в українознавчому гуртку, де молодь засвоювала основи забороненої тоді української культури”. Другий – “участь у радикальному рухові “гуртків політиків”, програму якого склав М. Драгоманов”. Третій період – приналежність до соціал-демократичного гуртка Івана Стешенка, а пізніше тяжіє до національно-демократичного напрямку.

Одна з останніх статей “Побратимства відродженців” розповідає про трьох друзів-мушкетерів: Хвильового, Ялового, Досвітнього і неокласиків, а також про Леся Курбаса.

Нова книга зацікавить не лише літературознавців, але й істориків, а також усіх, хто небайдужий до української літератури.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук