Про що писала наша діаспора?

Почнемо з назви. Вона не точна, адже йдеться у монографії лише про прозу української діаспори, та й то окремих її авторів.

На початку книги Вадим Василенко робить спробу пояснити різні терміни на позначення української літератури, яка розвинулася поза Україною. Це еміграція, діаспора, експатріація, літературне зарубіжжя, українська зарубіжна література та ін. 

“Крім перекладів О. Грицай мотивував необхідністю захистити культурні надбання (знакові імена на кшталт Сковороди, Гоголя, Короленка, Марка Вовчка та ін.), «привласнені» російською літературою”.

Про “велику літературу” говорив ще Іван Багряний: “Кожна велика література є насамперед національною літературою. Не клясовою, не кастовою, а національною. І вона тим велика, що не переспівує і не малпує іншу, чужу, а органічно виростає з духу нації, з цілого комплексу умов її життя і проблем її змагань, з конкретної, своєрідної дійсності, з епохи – коротше з боротьби тієї нації за пізнання життя і його перетворення, за своє самоствердження”. У післявоєнну добу МУРівці продовжували творити “велику літературу”.

Юрій Шерех критикував традиції неокласицизму: “Засвоєння чи відсторонення від спадщини неокласиків стало для нього певним розрізнювальним знаком – європеїзму, який він прагнув, якщо не заперечити, то принаймні помістити під музейне скло, і “«національної органічности»”, з якою пов’язував розвиток української літератури в ХХ ст.” Цікавою є ще й така думка Юрія Шереха щодо неокласицизму: “Неокласицизм <...> як якась завершена, кристалізована в собі течія не існував. Він існував тільки як потенція, як центр тяжіння в поезії свого метра – Миколи Зерова. Але він не здолав навіть її”, або далі: “Ми хочемо довести, що неокласицизму як літературно-мистецької школи в 20-ті роки в Україні не було”. 

Велику увагу Вадим Василенко приділяє постаті Юрія Косача, як його називали “білою вороною”, “інтелектуальним волоцюгою”. Його твори, написані наприкінці 1970 – на початку 1980 -х (“Сузір’я Лебедя”, “Володарка Понтиди”, “Чортківська скеля”) не здобули критичних відгуків в українському літературознавстві, адже в СРСР вийшла лише спотворена і скорочена “Володарка Понтиди”. Юрій Шерех про творчість цього митця писав: “Загадкова Україна, нерозгадана Україна – так можна було б назвати всю його творчість. Коли підійти до неї зовні, –  можна говорити, що письменник показує Україну очима здивованого і враженого чужинця <...>, Україна в Косача – сучасна чи історична – передусім екзотика, і автор підкреслює це, підносить у принцип”.

Автор монографії зазначає: “У  повоєнні роки Ю. Косач долучився до інтелектуальної дискусії про європейське коріння української літератури, взаємозв’язок національного мистецтва з європейським”. Він стає в опозиції до двох розвинутих теорій – “національно-органічного стилю” Юрія Шереха та “великої літератури” Уласа Самчука. Косач орієнтувався на європейський культурний простір.

У “Межах та обріях” Ю.Косач називає 2 хвороби, які паралізують розвиток літератури: відірваність української літератури від світової та “мілкість філософського підґрунтя нашого письменства”.

Письменник планував написати про Богдана Хмельницького трилогію під назвою “Цезар степів”, але створив лише “День гніву”, адже “постать Б. Хмельницького вважав архетипною для української політичної й культурної свідомості”. М. Р. Стех зазначає, що в “Дні гніву” письменник “зображує «козацькоукраїнську революцію» як явище понад-етнічне та понадконфесійне. Митець не ідеалізує ні шляхту, ні козаків, ані простолюд. У його романі поєднані факти і вимесел. Він використовує розірваність композиції, динамічність і непослідовність розвитку сюжету, фрагментарність письма, кінематографічна техніка”. Загалом у монографії літературознавець доходить до висновку, що у творчому доробку Ю. Косача (поезії, прозі, драматургії) “співіснують елементи бароко, романтизму, експресіонізму”. 

“Ю.Шерех убачав письменницьку майстерність Ю.Косача в тому, що він зумів максимально наблизити події трьохсотлітньої давнини до своєї сучасності…”

У розділі “У світі навиворіт: божевілля як тема і сюжет” автор розглядає творчість Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Володимира Сосюри (до чого тут вони у діаспорній літературі?), Івана Багряного, Тодося Осьмачки. Зокрема, він пише:

“Хвороба надає Осьмаччиній історії певної винятковості, приваблює прихованими в його образно-символічній, ідейно-естетичній системах смислами – зрештою, в українському ХХ ст. він чи не найвідоміший письменник, якому був поставлений діагноз шизофренія і один із небагатьох, хто вижив після психіатричних втручань радянської каральної системи. 

Його називали “божевільним генієм”, “поетом із пекла”, “самотнім демоном української літератури”. До хвороби Тодося Осьмачку призвели ряд причин: глухота матері, яка втратила слух під час пологів, і смерть брата, розстріляного червоноармійцями за зберігання його поезії, військова служба у “чорних запорожцях” “породили страх перед тоталітарною машиною”, який усе посилювався.

Далі автор розглядає проблему двійництва  у творчості Ігоря Костецького та Віктора Домонтовича.

Про концепцію “Оst” в Уласа Самчука, а точніше його шукання “між хутором і світом” ідеться в таких рядках: “Зв’язок письменника з Україною як “}«живою»”, “«матеріальною»” реальністю відбувся після уявного перетворення ним України як реальності «ідеальної», духовно-культурної: так у воєнний час уявний світ автора, подібний до айсберга, зіткнувся зі світом конкретно-історичним”. Улас Самчук уважав, що стати письменником можна лише, живучи в Києві, він мріяв написати трилогію  “Дід-Дніпро”. Сам митець писав реалістично з елементами модернізму і романтизму. 

Розглядається у монографії також романи Докії Гуменної “Діти Чумацького Шляху” і “Хрещатий Яр”: Між соціальною утопією і тоталітарною реальністю. У творах “Діти Чумацького Шляху” та “Хрещатий Яр” чимало автобіографічного, зокрема в зображенні Києва 1920 –30-х років (у першому творі), де письменниця вдається до іронії, сатири, гротеску і фарсу, а також Києва 1940-х років (у другому).

Ще один розділ розглядає прозу Наталени Королевої – аристократки і зовсім не українки за походженням (мати була іспанкою, батько – з литовського роду Домонтовичів), яка писала французькою і польською мовами, але так захопилася екзотичною Волинню та Києвом з його соборами, що стала українською письменницею. Як зазначає Валерій Шевчук: “Вона стоїть в українській літературі трохи осібно, її стиль ні на який інший не схожий, її мова барвиста, також своєрідна, я б сказав, вишукана й трохи книжна. Зрештою, саме в такій мовній одежі її твори набувають якоїсь особливої, орнаментованої привабливості. Вона <...> зуміла створити власну поетичну мікрогалактику, і саме це ми ставимо її у заслугу”. Джерелом її творчості стали антична міфологія, культура Середньовіччя, легенди і пошук власних коренів. 

У романі Наталени Королевої “Quid est Veritas?” поєднується історія та міфологія. Як пише Вадим Василенко: “Період діянь Христа й зародження християнства Н. Королева показує через три пов’язані між собою історії, які складають сюжетну і змістову основи її роману: родини Пілатів (Понтія, його дружини Клавдії Прокули та сина Кая), Марії Магдалини та Йосифа Ариматейського – саме ці визначальні для християнства постаті стають відправними пунктами для Королевиної реконструкцій християнського міфу”. 

Остання постать, згадана в книзі, Леонід Мосендз. Літературознавець аналізує роман “Останній пророк”. Зокрема говорить: “Написаний як своєрідна алюзія на давньоєврейську історію, “Останній пророк”, безперечно, пов’язаний зі своєю сучасністю – між- і повоєнною  добою, її політичними й ідеологічними катаклізмами”.

Хочеться зробити деякі зауваження автору літературознавчої праці. Говорячи про Юрія Косача не згадана монографія Ростислава Радишевського “Юрій Косач: література як голос нації” (2018), а також 10 томів Косача, надруковані у “Фоліо”, підготовлені академіком Ростиславом Радишевським. Немає інформації також про талановиту письменницю Марію Цуканову, проза і драматургія якої надруковані в Україні у 2013 році видавництвом “Преса України” під назвою “Завтра знову зійде сонце” та праці Ірини Гавриш про цю мисткиню. У монографії нічого не сказано про такого талановитого і зовсім не поміченого українськими літературознавцями східнословацького українського прозаїка і фольклориста  Михайла Шмайду. А його повісті “Паразити” (Пряшів, 1953), “Тріщать криги” (Пряшів, 1957), перший роман “Корчмарський слуга” з трилогії “Лемки” (Пряшів, 1964), “Роз’їзди” (1970) становлять яскраві зразки української прози.

Юрій Ковалів в своїй “Історії української літератури” (Т.8, К., 2021) виділяє ще такі забуті Вадимом Василенком постаті діаспорних прозаїків – Ігоря Качуровського, Галину Журбу, Зосима Дончука, Ольгу Мак, Олексу Ізарського, Володимира Винниченка, Теодора Одрача, Марію-Адріяну Кейван, Миколу Понеділка, Віктора Домантовича, Олександра Смотрича, Тодося Осьмачку, Василя Барку, Григорія Меріяма-Лужницького, Оксану Керч, Дарію Ярославську, Ігоря Костецького, Емму Андієвську, Юрія Тарнавського.