18-09-2026

Domus, dominus: дім, який завжди з тобою

Вікторія Амеліна. Дім для Дома [Текст] / Вікторія Амеліна. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 384 с.

Я без сумніву можу назвати цю книгу найкращим прочитаним за рік. Вона настільки затягнула і вразила мене, що я читала її без перерви.

Головна фішка роману в тому, що оповідь ведеться від імʼя собаки. І на диво, це неймовірно захопливо дивитися очима Дома на три покоління родини, спостерігати за зростанням і дорослішанням дітей, психологічними змінами персонажів за 13 років короткого собачого життя.

З часом ви абсолютно забуваєте про химерну нарацію і виникає враження, що це ви і ходите цими лісами, полюєте на качок, блукаєте тісною квартирою і похмурими львівськими вуличками та навіть дивитеся на все із висоти росту королівського, але все ж пуделя, якому прикріпили до лоба моушн-камеру.

Зізнаємося чесно з точки зору наративної стратегії, творів написаних у такий спосіб не так і багато, особливо якщо говорити про сучасну українську літературу. Підхід дозволив Вікторії Амеліній як запропонувати нову форму, так і гратися з нею, щоб водночас дати можливість оповідачу говорити правду про побачене через запахи, так звані “сліди”, адже собака не оцінює, а лише переповідає побачене, як коментатор на футбольному матчі.

Та насправді тут присутній абсолютно весь спектр почуттів, все, так би мовити, як у людей: образа на господаря, що покинув на незнайомців, звикання до їхнього побуту та їжі, поступове формування прив’язаності до їхніх абсурдних характерів і запахів і зрештою розуміння того, що є домом. Це питання переслідує не лише собаку, але й героїв, які ніби всі походять нізвідки, а живуть ніде.

Кожен із цих персонажів специфічний: суворий радянський льотчик, замкнений у своїй мушлі, велика Ба, що пахне чаєм, корицею та загадковим минулим, бунтівна тінейджерка Маша, її незряча сестра Маруся та їхні матері – Тамара та скромна вчителька Оля. Всі вони відверто не готові до змін та розпаду усталеного ладу країни, яку називають ніяк інакше, як “тут” та “у нас”. Можливо саме тому точкою відліку є 1991 рік та календар, перша річ, яку бачить Домінік.

Зображена у романі і прихована травма покоління, адже формулювання “мой адрес советский союз” було дуже небезпечним і відгукнулось зрештою дивною ностальгією за минулим та відсутністю у більшості грунту під ногами.

Це також показано через речі, які в цьому домі завжди мають певну символіку, історію, до якої кожен прив’язується: трофейні воєнні реліквії, стара скриня, що залишилася від колишніх господарів і найбільш громіздкий релікт – літак на заміській дачі, якому вже ніколи не судилося піднятися у небо.

Цікаво й те, як Амеліна показує атмосферу казкового міста без прикрас: тут і бідна львівська квартира, і сусіди, які не приймають Ціликів через те, що вони не місцеві, і постійне життя “на коробках” із готовністю за звичкою тікати далі, і віялові відключення світла (так, це не новина), і вимушений підробіток, щоб хоч якось прогодувати сім’ю.

Взагалі з останньою (хоч досі мені дещо незрозумілою) модою в медіа на 90-ті дуже дивно, що про цей роман не говорять: тут і початок незалежності і криза, рекет і “криша” на чорних мерседесах. Словом, повна кінематографічність, до того ж позбавлена пафосу, бо ну спробуйте пафосно показати увесь цей хаос очима собаки. Словом, мені дуже б хотілося, щоб цей твір знайшов класного сценариста та режисера, щоб про нього говорили більше.

А би вдасться родині та собаці таки віднайти чи скоріше відчути себе вдома, дізнавайтесь, взявши книгу в Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського. Нагадуємо, що в наших фондах також є збірка поезій письменниці “Свідчення”, про яку ми детальніше писали у статті “Уламки мови”.

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка