23-10-2026

"Хутір Америка" 10 років потому: зустріч з письменницею Христею Венгринюк

Відбулася зустріч із відомою українською письменницею та волонтеркою Христею Венгринюк. Особливу увагу під час розмови приділили виходу англійською та міжнародному успіху роману «Хутір Америка». Прочитати повний текст та дізнатися більше роботу над текстами й особливості сприйняття українських історій за кордоном.

В антології “Воєнний стан” є ваш есей з назвою “Ця війна назавжди, Софі”. Він, на жаль, дуже сумно постарів, в тому сенсі, що ми не могли собі й уявити, що ця війна триватиме до сьогодні. З того часу ваша донька встигла підрости, а обставини, у яких ми живемо, стали ще більш драматичними. Як ви тримаєтесь, продовжуєте писати і волонтерити? Те, що ми тримаємось попри брак ресурсів – феномен?

Я писала цей текст і відривалася від нього, бо психічно ти не віриш в те, що таке зло насправді може існувати. Пізніше, коли я презентувала цю антологію, пройшло півтора роки від часу як я писала цей есей. Поруч сидів Андрій Любка, Юрій Андрухович, який писав, як передчував війну у повітрі, коли писав свій текст. Я дуже боюся, щоб через ще три роки ми не сказали: “Боже, це триває вже 7 років або 10”.

Думаю, що триматися дуже важко всім. Ми бачимо статистику, дуже багато людей психологічно вже не витримують, приймають заспокійливі ліки, і це нормально, і це потрібно. Я пам'ятаю, як 24 лютого один відомий психіатр сказав: "Люди, які зараз на терапії, яка б це терапія не була, поки війна не закінчиться, будь ласка, не думайте залишати лікування".

Добре, що про це говорять, що люди не бояться звертатися за допомогою. Великий уклін лікарям, психологам, психотерапевтам, які допомагають безкоштовно, особливо військовим. Думаю, що це така база, за яку ми повинні триматися, якщо відчуваємо пригнічення, паніку, тривогу, ми повинні подбати про себе, про своє здоров'я, бо краще якийсь час ще не буде.

За що триматися? Кожен знаходить, напевно, своє. Ми повинні бути в тому місці, в якому ми є, допомагати так, як ми можемо. Для мене це волонтерство, це виховання дитини, пояснення їй з перших місяців життя, що, на жаль, цей світ ділиться на добро і зло, і що існують такі нелюди, які називаються росіяни, і що якщо ти чуєш або бачиш їх – це велика небезпека. Ти завжди повинна бути готова до того, що їх варто уникати. Бо вони є і в Європі, і в Америці, на жаль, ми з ними зустрічаємося. Найкраще місце на землі – Україна, бо їх тут практично немає.

Інша проблема, що росія страшно багато коштів вкладає в пропаганду, Нині в Болгарії абсолютно проросійський уряд, який відповідає уряду Орбана в Угорщині. Ми намагаємося з цим боротися. Зараз бачимо протилежність абсолютно проукраїнському, проєвропейському уряду, який обрали, тому що чотири роки ведеться неймовірна пропаганда.

Коли я вперше приїхала в 2017 році, у мене був включений телевізор, болгарський канал, новини йшли, я готувала їсти. І на їхньому державному каналі я почула фразу: "Київський режим". Це за 5 років до повномасштабної війни. Вони говорили і називали так нашу владу. Ми програли інформаційну війну ще тоді, коли росія вливала величезні кошти для того, щоб такі наративи існували.

Але у нас немає іншого виходу. У нас просто нічого не залишається. Я впевнена, що ця війна буде вічною, і ми нікуди не можемо втекти. Навіть якщо ми виїдемо, навіть якщо будемо жити за кордоном, ця війна все одно буде з нами, бо ми не зможемо жити десь, не дивлячись новини, не знаючи, як тут наші території, наші близькі, наші міста. Я співчуваю нашому народу, нашій державі, кожній людині, що ми вже скільки століть живемо з цим.

Ця війна дуже жорстока, дуже кривава, ці есе про це розповідають. Кожне з них болісне, але дуже важливе. Книжка перекладена англійською мовою, вона в Європі є скрізь і дуже потрібно, щоб надалі такі книги перекладалися, видавалися, щоб світ знав, що Україна бореться.

Як виявилося, кількість людей, що читають зросла на 33% порівняно з минулим роком. Так, це реально тримає. Такий феномен, я дуже тішуся, що книга тримає в цей складний час. Ну і правда, коли у нас блекаути, що ми робимо? Беремо ліхтарики і читаємо, читаємо, читаємо.

Тому мусимо триматися за книжку. Я вірю, що націю, яка читає і націю, яка знає свою літературу і свою історію, неможливо знищити. Як би вони не хотіли, у нас дуже сильне коріння. Ми дуже сильно прикіпаємо до своєї землі. Я дивлюся на багатьох наших авторів і дякую за те, що вони тримають настільки сильно цю скелю.

Видавати книжку сьогодні – це доволі складно. Ворог руйнує все і вони знають куди цілять, їм дуже важливо вбити наші книги, щоб не було у нас культури, нашої, ви це самі розумієте.

Але ще дуже важливо писати не тільки книги про війну. Якщо вже навіть я скуповую всі книги про війну, але кладу їх на полицю до іншого часу, бо психічно це витримати неможливо, то європейцям наша війна уже настільки набридла, що вони ці книжки не хочуть купувати. Тому ми повинні зараз писати і видавати й іншу літературу, щоб вони бачили, що ми вміємо писати ще про все.

Якщо ми вже зачепили цю тему, багато творів українських авторів зараз перекладають не лише англійською? Мені здається, це найбільше стало помітним вже після початку повномасштабного вторгнення. Мусимо визнати, цікавість до української літератури не була настільки високою, якщо не говорити про окремі країни, де нашої діаспори, звісно, більше. Наскільки зараз складно працювати з видавцями, наскільки нам готові йти на зустріч в цьому плані?

Правда, що інтересу до нашої книги не було. Я завжди їздила на ярмарки з нашою дитячою літературою. Іноземці завжди хочуть нам продати, а щоб придбати…кажуть, що ми дуже відрізняємося по стилю. Дуже рідкісні книги обирають. У мене є переклад німецькою книжки "Чорниці для Анді", бо це соціальна, проекологічна книжка.

Стосовно дорослої, я взагалі не думала, не уявляла і не планувала цього. Ця книжка (“Хутір Америка”) вийшла 13 років тому. Продалася накладом 1000 примірників. І я навіть не думала, що взагалі колись буде можливість її перевидати.

Хоча за 7 днів до повномасштабної війни я підписала контракт на екранізацію цього тексту з ужгородським режисером, але почалася війна, він пішов на фронт і цей проєкт повністю згас. Тобто в мене мрій і думок саме про “Хутір Америка” не було зовсім. Та перекладачка, яка зараз живе в Чернівцях, сама з Нью-Йорку і дуже добре знає українську, мешкає тут вже 7 чи 8 років, дуже зацікавилася цим романом і сказала, що це саме те, що любить американський читач. Бо тут і магічний реалізм, і в якійсь мірі бурлеск, і божевілля, “саме те, що потрібно!”. Я заперечувала: «Можливо, варто видавати щось про війну, про Україну». Вона натомість переконувала: «Христь, цього так багато, варто показати Україну з іншої сторони».

Вона переклала уривки і надіслала видавцю, який з нею співпрацював. Він сказав: “Перевидавайте його повністю, я хочу видати цю книжку і зробити її популярною”. Тоді вона потрапила до Андрія Куркова, до Артема Чапая, бо їх активно перекладають в Америці, і навіть до Георгія Господинова, який є букерівським лауреатом.

Вони прочитали цей роман і написали дуже позитивні відгуки, рецензії англійською. Пів року проходила рекламна кампанія. В Америці це відбувається зовсім по-іншому. Спочатку книга виходить, її поширюють серед блогерів, журналів, газет, а через пів року вона доступна для купівлі в книгарнях. Власне, це останнє відбулося минулого вівторка, але до того вона вже була прочитана критиками і отримала дуже багато відгуків.

Порівнюють з Маркесом, з Ольгою Токарчук. З Маркесом взагалі постійно, але найцікавіше те, що я «Сто років самотності» прочитала після того, як написала цю книгу, чесно. Бо не було українського перекладу. А тут в кожній другій рецензії пишуть, що я надихнулася дуже сильно цим романом. Але тут же ніяк не доведеш, правда? Я вражена, бо книжка оживає, і в якійсь мірі я оживаю разом з нею і повертаюся в той час. Ось така історія сталася, в якійсь мірі містична.

Зараз я закінчила свій ще один роман, який значно більший по об'єму і зовсім про інше, я думаю, що він важливий для українців. Він мав вийти в вересні, але через ці сучасні реалії затримується, дуже сильні обстріли друкарень, ми втратили дуже багато книжок, в Києві згоріло багато складів, де були зокрема наші книжки. Ми потерпіли великих збитків і коли це розрулиться я не знаю. Словом, скоріш за все, книга вийде після Нового року. Ну і, звичайно, будемо перевидавати хутір, бо, дякуючи Америці, до нього знов повертається інтерес.

У зв'язку з цим, чи змінилось ваше ставлення до цього роману, виходить 10 років потому? Ви говорите про новий роман, нову книгу, що вона відрізняється за стилем? Чи зараз би його ви написали по-іншому?

Звичайно, але я не буду його змінювати в редакції. Він повинен бути такий, яким він є. Наприклад, американські читачі кажуть, що тут порушена логіка героїв. Насправді, вони просто не можуть до кінця її розкодувати. Насправді все закручується довкола другорядного героя. Він з'являється і в кінці стає центром, але не всі його можуть зрозуміти, але я не буду спойлерити. Я просто дуже не люблю спойлери. Я навіть, коли беру книжку читати, ніколи не читаю анотацій, от просто ніколи.

Отже, з “Хутором…” змін не буде, він повинен бути точно такий, який він є. Я б його ніколи зараз так не написала, я стільки еротики б не додавала, я б стільки не давала різних моментів. На той час мені написалося так, сюжет не зміниться взагалі, просто буде краще відредагований.

І питання не про героїв. Скоріше про персонажів, бо вони справді в цьому романі дуже об’ємні і колоритні настільки, що на якійсь зі сторінок я зробила собі запис “З ними всіма щось не окей!”. Мені це дуже нагадало перегляд “Твін Пікс”. Чому вони саме такі?

Хто не знає, цей хутір справді існує, бо американська критика скрізь пише: «Чому роман називається “Хутір Америка”? Чому авторка саме таку назву дала?» Але він так справді називається, ми зазначаємо, що він справді є, а нам відповідають: «Його на мапі не видно!”. Не видно, тому що це дуже маленька точка, біля села Стара Жадова. Там дуже цікаво.

І я встигла туди потрапити і зустріти отця, який жив там. Яя їздила туди ще з Любком Дерешем. І я вам скажу шість днів тому померла остання людина з цього хутора, рідна сестра моєї бабусі. Їй було за 80 років, і там уже нема людей. Тобто біля села до Старої Жадови є ще люди трохи, там є жінка, в неї є дві хати, вони ведуть господарство, а на самому хуторі уже людей немає.

На тому хуторі жили всі: українці, на жаль, росіяни, євреї, поляки, австрійці, румуни, всі національності. Тому цей хутір називався Америка, а ще тому, що розповідали: «Боже, та той хутір так далеко від цивілізації, що туди нема чого йти, так далеко, як Америка».

І знаєте, я от завжди, коли приїжджала в село, і в інше своє село, спостерігала за людьми — ну, з ними реально усіма все не окей. Якщо чоловіки не можуть працювати без 50 грам горілки? Ну, справді не можуть. Якщо жінки дуже сильно віруючі і б'ють страшні поклони, а в той самий час напиваються лаврового листя, щоби мати викидні і підсипають одне одному якесь волосся з голками, “посилають” жаб.

Іноді вони вірять в такі речі, в які дитина не повірить. От мої баби що робили? Забивали жабу в серце патиком якимось. А могла сусідка прибігти і казала: "Що ти то пускаєш на воду? Кинь у вогонь, і та, що тобі то зробила, прибіжить моментально". От і казали: "Пороблено!". Нічого не можна було брати, що підкинули під хату. Я спостерігала за цим, я не бачила жодної нормальної сім'ї. Не була там аж так часто, але коли приїжджала, я бачила цей колорит.

Ну от як про таке не написати? Це вже сталося після "Хутір Америки". Сусідка моєї баби: зарубали вони свиню і робили свіжину. То її чоловік так ту свіжину їв, щоб вдавився і помер. Люди добрі, це ж справді література. Сумна, але реальна література. Може, тому, що це все правда, американську аудиторію це зацікавило. І тому думаю, що новий текст зовсім не вразить їх, але, побачимо, як воно піде далі.

Мені дуже приємно і цінно, що ми говоримо саме про цей текст. Я думаю, що скоро ми зустрінемося говорити про новий роман.

Дякуємо пані Христі за щиру розмову та книжкові подарунки для бібліотеки!

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка