Дискурс модернізму в українській літературі: перевидання найвідомішої книги Соломії Павличко
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: монографія / Соломія Павличко. – Київ : Видавництво імені Соломії Павличко “Основи” ; Видавництво Stretovych, 2024. – 632 с.
У монографії зазначається, що дискурс – це “відрізок мови, більший за речення”, це “мовлення, занурене в життя”.
У своїй праці Соломія Павличко роз’яснює питання про український модернізм. Коли і з чого він розпочався? Хто його представники? Як він зникає в радянській Україні, щоб продовжитися у діаспорі? Як сучасники Богдан Бойчук і Юрій Тарнавський не сприйняли матеріал про себе і Нью-Йоркську групу?
Новою є також методологія, використана у дослідженні – психоаналітичний підхід, феміністичні студії, “археологія” Мішеля Фуко та постколоніальні студії.
Доволі контраверсійну рецензію на книгу написав колись Олесь Бузина, після чого про неї почали говорити більше, а попри скандал, який безуспішно намагався роздмухати так званий медійник, вона стала настільною серед науковців і базою для вивчення в університетах. Ну а з автором того “шедевру” доля розпорядилася сама, про це навіть не будемо згадувати.
Серед класиків, на яких орієнтувалися українські модерністи, як зазначає Павличко, був Шарль Бодлер: “Бодлер є справді найбільшим зразком модерної поезії, писаної будь-якою мовою, бо його вірш і мова наближаються до мовного оновлення, що ми його пережили” .
До модерністів Соломія Павличко зараховує Олександра Олеся, Миколу Вороного, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Гната Хоткевича, Михайла Яцківа, поетів-молодомузівців, Агатангела Кримського, Миколу Хвильового, Валеріана Підмогильного, Віктора Петрова, “шістдесятника” Ігоря Калинця, поетів “Нью-Йоркської групи” (Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського).
За її визначенням, модернізм прийшов на зміну народництву, під впливом західноєвропейської літератури, коли письменники почали більше говорити про “потреби тіла” (термін Ольги Кобилянської).
Ось декілька прикладів такої зміни творчих настроїв та поколінь. Про гармонію в сім’ї писали письменники-народники, зокрема Тарас Шевченко. Сам Кобзар називав своїм літературним батьком Івана Котляревського, як Іван Франко – Тараса Шевченка.
Іван Франко не сприймав кумира епохи fin de siecle Поля Верлена, називаючи його вірші “алкогольною маячнею”. Леся Українка не визнавала філософію Фрідріха Ніцше, якою захоплювалась Ольга Кобилянська. Наприкінці ХІХ століття набуває популярності драматургія Генріха Ібсена, що на думку дослідниці, значною мірою формує український фемінізм і лібералізм.
До неоромантизму Леся Українка зараховувала себе, водночас зазначала, що вона не поклонниця “модерни”. Про її працю “Малорусские писатели на Буковине” також йдеться у дослідженні. Леся Українка критикує Юрія Федьковича за сентиментальність і етнографічність, що властиві народництву. Вона пише про модерність як рису творчості Ольги Кобилянської, також зараховує до близьких їй за духом буковинських письменників Василя Стефаника, якому коротко дає визначення “не народник”. Про саму Лесю Українку Соломія Павличко пише, що вона шукала “правильного розвитку” української літератури, який вбачала в орієнтації на Європу, що була “символом вільнішого й різноманітнішого літературного розвитку”. Літературознавиця додає, що найбільше Леся Українка “не любила імітаційний народницький театр, який дотепер офіційним літературним каноном належить до кращих надбань української культури”.
У розділі “Рецепція Ольги Кобилянської й конфлікт культури зблизька” згадано про прискіпливих перших критиків Ольги Кобилянської, які не сприймали її “німеччини”, що проявлялася у її мові, ідеях, навіяних німецькою лектурою. Ранню творчість Ольги Кобилянської критикували Василь Щурат, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Іван Нечуй-Левицький. Лише Леся Українка та Осип Маковей захоплювалася цією “німеччиною”. Зате “Землю” Ольги Кобилянської позитивно сприйняли Іван Франко, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський. Поети-“молодомузівці” взагалі поставили Ольгу Кобилянську на п’єдестал, а в кінці ХХ століття їх підтримали українські літературознавці.
Про Буковинську Орлицю можна прочитати і в розділі “Модернізм як фемінізм”, де йдеться про її героїнь – “нових жінок”, що були спроможними на виклик суспільству: “її героїні сильні морально, психологічно, інтелектуально, хоч і не вчилися, як і їхня авторка, в університетах. Вони надзвичайно емоційні й наділені могутньою, важко стримуваною сексуальністю”. Соломія Павличко доходить висновку, що “в опозиції “сильні жінки – слабкі чоловіки”, як уже згадувалося, трасформована певною мірою філософія Ніцше”. Подібне протиставлення характерне і для творів Лесі Українки (оповідання “Жаль” та драматургії).
У розділі “Дискурс особистих стосунків. Біографічний відступ” на основі листів Ольги Кобилянської та Лесі Українки дослідниця розкриває їхні зв’язки. В інших розділах літературознавиця показує погляди на кохання Юрія Федьковича та Агатангела Кримського.
Окремий розділ присвячений МУРу (Мистецькому українському руху), який існував у Німеччині в 1945 –1948 роках. До нього належали Юрій Шевельов, Улас Самчук, Володимир Державин. Важливою тут видається ідея “великої літератури” Уласа Самчука, який замислюється про те, що робити і як завоювати світовий авторитет.
Велику увагу Соломія Павличко приділяє критику Миколі Євшану, який зазначав впливи на творчість модерністів Фрідріха Ніцше та Оскара Вальда, його психологізму, що проявився у роздвоєності натури Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Франка у “Зів’ялому листі”, Агатангела Кримського.
Про інтелектуальні романи Віктора Петрова та Валеріана Підмогильного, їх особливості – читайте у цьому дослідженні.
Отже, трактування української літератури Соломією Павличко, є досить емоційним і сміливим. Вона першою заговорила про почуття класиків. Навіть сьогодні книга залишається цікавою і напруженою, як роман-бестселер.
Цю та інші книги ви може взяти в нашій бібліотеці!
Про автора
Бібліотекар, кандидат філологічних наук