«Душа, покликана любити»

«Душа, покликана любити»

Душа, покликана любити. Взірець служіння рідному місту: штрихи до портрета радіожурналістки, лауреата премії ім. Й. Главки Неоніли Милашенко / упор. Ю. Гусар. – Чернівці: Букрек, 2012. – 232 с. : іл. – (Серія «Золоті імена Буковини»).

Книга, присвячена відомій радіожурналістці, яка своїм життям та діяльністю не просто заслужила пошану, а направду, робила наше місто красивішим, зайняла в Муніципальній бібліотеці місце на поличці з краєзнавством.

Відомий в краї журналіст Юхим Гусар започаткував серію «Золоті імена буковини». В рамках цієї серії під його редакцією, вийшла ще одна значуща книга, присвячена життєвому шляху та діяльності радіожурналістки Неоніли Милашенко. Автор проекту переконаний, що справи рук великих інтузіастів не можна полишати в забутті, особливо тих, хто щодня робив корисні речі, віддано працював на престиж Чернівців, а не на власні амбіції.

Черговим вислідом цих міркувань стала презентована книжка, яка вміщує спогади про Н. Милашенко її колег, родичів, чернівчан, які її знали. Серед них – поетеса Тамара Севернюк, журналісти Аркадій Казимирський, Драгош Буджак, Людмила Чередарик, Василь Бабух, Юхим Гусар, чоловік Неоніли – Михайло Милашенко, директор Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського Леся Щербанюк та ін.

Щоденникові спогади Тамари Севернюк стали епіграфом та, щиро кажучи, внутрішнім натхненням видання. «Неоніла Милашенко – редактор програми Чернівецького радіо «Місто і люди» – готувала до ефіру чергову свою передачу... Люди розповідали свої гаразди й негаразди, зізнавалися в любові до міста, в якому Ніла Михайлівна... живе уже понад 40 років. З них 30 – працює на Чернівецькому радіо... Найхарактерніші риси її передач –  небайдужість, визначеність і правда» – пригадує Тамара Артемівна й підсумовує: «Вона добре чула людей...».

Проте, бути взірцем служіння рідному місту – не така проста річ, як здається. Щодня працювати з повною віддачею і так протягом років – справа не санаторська. Про це пише в спогаді чоловік Неоніли – Михайло Милашенко, який пригадує звичну для нас, українців, й даремну річ – квіти і шану для людей після їх відходу за межу: «Для чого зараз? Якби і квіти, і любов, і шану – за життя!».

І все ж, коли згадуємо хороших людей, то й у житті навколо нас з’являються добрі люди, професіонали, чуйні та діяльні. Коли згадуємо – створюємо альтернативу забуттю та зневірі. Побільше б таких душ, покликаних любити, як Неоніла Милашенко.

Антоніна Аністратенко