ЗГУСТОК ДУМОК, СМІЛИВІСТЬ ШУКАНЬ

… Стрімко і швидко зростає стосик книг з дарчими написами Віталія Демченка. Знімаю верхню, п’ятнадцяту в моїй бібліотечці, озаглавлену «Красивые люди», зі словами його розмашистого почерку: «Дорогому Юхимові Гусару. Другу, однозначно. Красивій людині! – на добро. В. Демченко».
Сьогодні постать поета, однозначно, стрімка і висока. А творча хода така швидка, що не встигаєш прочитати і осмислити його доробок. Вже не говорю про його кількарічної давності книги. Лише за останніх три роки вийшли п’ять томів його «Вибраного» - майже 2000 сторінок, поетичні збірки: «Сотворение гармонии», «Под взглядом горгоны», «Но звёздном ветру»…
І в кожній із них звучить високий Віталіїв голос, інколи дерзновенний, але мужній, часом – ніжний. В поетових рядках вибухає вічна юність його серця і неодцвітаюча молодість душі, хоча вже на горизонті світиться бурштиново у золотім сяйві висока дата «75», до якої, 7 листопада, крайова влада могла би його пошанувати найвищою відзнакою краю «Буковина». Таке подання-пропозицію вже потрібно зробити. А хто зробить?..
Демченко - лицар з тих, хто ніколи для себе не попросить «Лицарського Хреста». У цьому переконався за десятки літ. З нагоди його 60-річчя у своєму есе «Його верховини – Доброта» у газеті «Захист» за листопад 1977 року я писав:
«Своєю скромністю він перевершив багатьох знаних і незнаних. Віталій Григорович не лише поет, але й глибоко мислячий філософ життя, людина ніжно лірична і душевна, митець, який попри все прагне допомогти молодим, тим, хто тільки торує дорогу на ниві красного письменництва».
Скромний він і сьогодні, і байдужий до почестей як сам пише у новій збірці у вірші «Знаки внимания»:
Ненасытна величия мания,
Всё б ей – почести, знаки внимания…
А по мне, гости все одинаковы,
Равнозначны, уваженно-знаковы.
Самобутньо дзвенить Демченкове слово, відкриваючи розумом і серцем, глибоко душевне, аж філософське бачення життя. Його не лякає майбутнє – минуле катує, він нагадує прості істини: «діліться радістю і хлібом», «вставай на повний зріст – назустріч дню», «щоб відродження зміст зрозуміти, пора наставників міняти»…
Багато свіжого і незвичного в поетовій палітрі. Співом відкритої, людяної душі він дивовижно тонко торкається найрізноманітніших проблем. Ось приміром, як «гласом младенца» він входить в Храм Господній, де «заалевший распятья крёст», який всіх прощає і прощення просить.
…И вдруг голосок ребячий
всхлыпнул от жалости
И слезу на глаза
навернул невольно:
Дяденьки, снимите Бозю,
пожалуйста, -
Ему же больно!...
И словно сорвался
Колокол с колокольни!
Ще колись Олесь Гончар сказав, «що справжні поети рідкість». Не погодитись з класиком не можна. Але я скажу, і це не лише моя оцінка, Віталій Демченко – поет глибоко духовний і високо інтелектуальний. Поезія вихлюпує з його єства райдужним водограєм, згустком думок високо філософських і не причесаних, де можна знайти музику фраз, карбованість рядка, густопис внутрішнього горіння мудрого і доброго серця.
З приємністю до вищесказаного хочу додати без дозволу авторки (хай пробачить) слова лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, відомої нашої буковинки Марічки Матіос: «Як не дивно, але молода, філософська, добра поезія Віталія Демченка дає фори не одному з тих, хто може почванитися хіба що уявною величчю власного імені чи посади, але поточеною цинізмом і непомірними амбіціями». І ще одна смілива думка Марії Василівни, яку інші неспроможні сказати вголос, а тим більше – публічно: «Хіба можуть конкурувати з цим спокійним, болящим, драматичним, дитинним словом штучні квіти надто проворних деяких Демченкових колег, яким вигідніше було б спеціалізуватися на рекламі, а не на поезії?».
У новий збірник лауреата премії імені Героя Радянського Союзу Кузьми Галкіна в галузі літератури мистецтва (1997) та літературної премії імені Дмитра Загула (2010) Віталія Демченка «Красиве люди» увійшли вірші, які раніше не друкувалися, які навіяні враженнями від подій повсякденності. Великих і малих. Та й взагалі, чи бувають події незначними? Безперечно, це визначення – надто відносне, як зазначає сам автор у трьох розділах збірки: «Венерин башмачок, или Цветок из «Красной книги», «Всё когда-то бывает впервые», «Отчуждённые… не чужие…».
Не хочу погодитись з думкою, вважаю неправильною, що «поет досягає самостійності своєї творчості лише у високій зрілості». Уже в перших своїх книгах «Романтика», «Шаги за горизонт», «Под хвойным небом» Віталій Демченко привернув увагу особливим тембром власного голосу, притаманною йому виразністю вірша у якому відчувається ніжна замріяність душі, акварельна ясність неба, весняний проблиск краси, різноманітні і багатобарвні відтінки потаємних почуттів. Проводячи паралель між першими і наступними книгами: «Полюс тепла», «Кольца жизни», «Песнь земле», «Танец плодородия», Сопричастность», можна чітко і однозначно сказати, що у поета є свій речитатив, своя мова, свій вірш і Віталій Демченко упізнається без підпису. А для цього потрібен не тільки талант і впевненість у своїх можливостях, але й високе натхнення душі, розум серця і постійна вимога до себе, щоб не повторювати вже чутого, не піддаватися спокусі бути схожим на інших.
Ось така переконаність і любов до мови робить його неповторним, бо він творець, який аналізує, слова так вивершує у рядки, щоб вони як у художника набували різьбленої чіткості гравюри, він надзвичайно спостережливий і «оригинален потому, что мыслит».
Триединство мыслей, слов и дел,
Окрылённых самоотреченьем,
Станет неразменным обретеньем,
Вправе на бессмертия удел,
Если в глубях страдающих сердец,
В душах зарождается отзвучье,
Как в дыму, в кругах его колец,
Сочленяются огонь и сучья.
Демченкова художня поетика дуже багатогранна, яка безперервно видозмінюється, збагачується, бо він уміє мислити мелодіями і тембрами, світлом і кольором, а мовна майстерність раз від разу зблискує фразеологічною свіжістю і силою, котрі йдуть від народної мови і пісні, які надзвичайно багаті на крилаті слова, афористичні вирази, а тому його словесне зерно виростає ваговитим колосом що дарує чистоту думок, хвилює серце.
Сьогодні не так багато поетів такого широкого і красивого дихання, такої сміливості шукань, які притаманні Віталієві Демченку, щоб дерзновенністю мислі збуджувати напругу мислення у читача, як, приміром, у чотирьох рядках «Комплимент незрячого»:
Обвёл руками девушку легонько,
Огладил, улыбнулся восхищённо:
- Как вы прекрасны и неотразимы!
Жаль, это видеть может не любой…
Поет, без перебільшення, є зразком настійливої вимогливості до себе й до своєї роботи. Його цікавлять не зовнішні події, не гола тенденційність, а глибокий внутрішній світ людини, а тому й створює прозоро-чисті і емоційно насичені не вірші, а дуже часто – унікальні шедеври. Як, наприклад: « Купава наклонилась над рекой, / Как нищенка с протянутой рукой…». Штукарство Віталію Григоровичу протипоказане, бо сила його слова – у природності. «Печальные, как будто постовые, / Дома застыли. Хмур собор-колосс./ И тяжело вздыхают мостовые - / Довечные заложники колёс…»
Радість, гіркота і біль. Все це у є збірці «Красивые люди» Віталія Демченка, а ще більше читається між рядками. Мене радує, що у поетовій душі нуртує атмосфера моральної чистоти, бо його серце вибагливе до стосунків життя і прагне високого ідеалу, звеличення людської цільності, відповідальності за дії і вчинки, щоб бути вірним обов’язку, дарованому Богом, - бути Людиною у житті, бо «к ушедщим на свиданье не спешат».