17-09-2013

Володимир Затуловський: “Людина обов’язково повинна рухатися у своїй душі”

Вівторок, 17 вересня 2013 р.
 
Чи продовжується інтелектуальне життя в Чернівцях? Мабуть, що так. Підтвердити цю думку змогла чергова зустріч під уже традиційною назвою (“Інтелектуальне життя в Чернівцях продовжується...”), яку Ігор Буркут на днях провів у стінах Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського. Цього разу до інтелектуальної бесіди пан Ігор запросив політтехнолога, менеджера Володимира Затуловського, сина відомого чернівецького композитора Леоніда Затуловського.

У крихітному залі бібліотеки присутні мали нагоду поспілкуватися не тільки з менеджером і політтехнологом, а також почасти поетом і композитором. Це все і пару інших професій-ролей-покликань – Володимир Затуловський, за освітою, до речі, математик. Як сказав сам гість, освоїв він за життя 11 професій.
 
На вечорі було заторкнуто багато цікавих філософських тем (уже звичних для цієї авторської програми, зрушуваних з місця попередньо Валентином Ткачем і Маріанною Гончаровою). Передусім ішлося про роль поезії у нинішньому прагматичному світі, про потребу людини духовно розвиватися, про визначальність духовних речей, про їхню вищість над фізичним багатством, про потребу розмежовувати високу і приземлену культуру слова.
 
Тепло згадав пан Володимир про Анатолія Добрянського, котрого знав змалечку, оскільки той творчо співпрацював з його батьком (у Добрянського із Затуловським-старшим є “спільна” пісня).
 
Зрештою, ніж переказувати сказане, краще надаймо слово самому гостеві:
 
 
Я розумію, що в нинішньому світі, дуже прагматичному і цинічному, романтика, високий дух, бажання бачити краще і вище сприймається якось не так. Але, по-перше, це – моє бажання, мої переконання, мої прагнення. І, напевно, є плеяда людей, котрі так думають, так мислять. Чи видно їх на внутрішньому рівні, чи ні – це питання. Але те... минає час, і залишаються такі прекрасні пам’ятники, як бібліотека імені Анатолія Добрянського, прекрасний пам’ятник, кращого за який не може й бути.

...і це прекрасно, що залишаються отакі речі. Вони і є визначальними. А мільйони, мільярди і так далі... Важливо, як вони використовуються. Якщо Білл Ґейтс поступив зі своїми мільярдами більш ніж благородно, то інші поступають, м’яко кажучи, по-іншому. І результат для людства досить конкретний – негативний. Та все рівно всі приходять до того моменту, коли залишається просто нести відповідальність. І всі каділаки, порше, замки, яхти, звання – все залишається десь.

Думаю, що оскільки рух – це життя, то людина повинна рухатися, обов’язково рухатися у своїй душі. Вона повинна рухати свій інтелект, щось шукати... Ми знаємо повно таких речей: Фет був вражаючим поміщиком, який грандіозно розбирався в агрокультурі, в економіці. Дмитро Менделєєв мене просто вразив (також мене вразила російська Академія наук, яка не дала йому звання академіка): виявляється, він був ще й грандіозним аграрієм.
Словом, треба рухатися. Звісно, Господь нас легенько кладе на доріжку, якою ми йдемо, і вона виявляється основною.

Я мріяв бути композитором. Музика – це було моє. Але якось не склалося. Професійно не склалося. З поезією – простіше... Я розумію, що, мабуть, це – основне, що я мушу робити. Пройшовшись по енній кількості доріжок, я пишу не з літератури. Звісно, я черпаю звідти багато – з літератури, малярства, музики, наукових видань, з Інтернету...

Не можу стерпіти, коли сьогодні кажуть: Інтернет – це біда. Ні, біда в тому, що ви не вчите ваших дітей, що там шукати. Діти не знають, що там шукати і, безумовно, зупиняються на зовсім непотрібних... ну, може ледь-ледь потрібних речах. Але в житті є набагато більше цікавого, ніж те, що дивляться більшість дітей.

Вважаю, що слово – це святиня. На початку було Слово. І завжди є Слово. І завжди буде Слово. І те, що тепер часами відбувається зі Словом, від побутового його застосування, яке підійшло до форм уже абсолютно неприйнятних, коли студенти вишів спілкуються між собою мовою гугнявого “сышиш” (це жах!), до того ж, студенти у тім числі філфаку – до використання його, так би мовити, сучасними діячами мистецтва, котрі в літературу вистрілюють гидкі непотрібні слова і вважають, ніби це якась новація, ніби це демократично... Ні, я не моралізатор. Я, навпаки, кажу: у цьому світі повинно бути все, але воно повинно бути природне, гармонічне. Треба знаходити те, що ближче до неба, і намагатися делікатно людям про це казати, натякати, писати.
 
Вечір-зустріч, розпочавшись із бесіди на тему збереження духовності, переплітався поезією Затуловського. До речі, цього року навесні у Чернівцях світ побачила його книга “Altissima” – величезний крейдовопаперовий томище на майже 500 сторінок. Пише Володимир Затуловський переважно російською, наслідуючи мову представників “срібного віку” російської поезії – мову, яка, за словами Ігоря Буркута, не використовується вже близько сотні років за винятком російських поетів-еміґрантів. Два примірники автор подарував бібліотеці, тож кожен зможе його погортати у вільному доступі.
 
Чернівчанин від народження, Володимир Затуловський бачить своє рідне місто так:
Каменные мощи Черновцов...
Город обветшавших настроений...
Город гениев, лакеев и дельцов
В роскоши ободранних строений...
 
Не обійшлося й без жартів. Аби розвантажити ідеальний портрет гостя, вимальований Ігорем Буркутом, Володимир Затуловський згадав фразу Байрона – “я не можу бути ідеальним 24 години на добу: забракне часу на гоління”. Тому, зрезюмував він, вони з паном Ігорем і запустили бороди.