Надія Бабич: “Я вам безмежно вдячна, що ви є зі мною в цій долі”

 

 

 

Почну з того, що згадаю людей, яких зараз немає. В університеті на роботі в друкарні я опинилася завдяки світлої пам’яті Степанові Васильовичу Далавураку. Він був моїм сусідом неподалік від батьківської хати. Працював у цей час у навчальній частині. Не знаю точно, яка була його функція, але він закінчував свою дисертацію про Дмитра Загула і запропонував її вичитати, відредагувати. Я тоді навчалася, власне, закінчувала другий курс, почався вересень третього курсу.
Коли я прочитала його дисертацію, він прийшов через три дні і каже: “Ти б не хотіла піти в університет – коректором працювати?” (а на цей час я працювала швачкою-мотористкою на ґумо-взуттєвому комбінаті і навчалася на вечірньому відділенні). Кажу: “Та як?! Коректором університетських видань..?” А якщо я ще скажу, що перший свій диктант в університеті у Слинька Іларіона Іларіоновича я написала на два... У школі писала на п’ятірки, всі твори на п’ятірки! Аж потім з’ясувалося, чому ми отримали кілька двійок. Бо Іларіон Іларіонович нам надиктовував тексти Івана Семеновича Нечуя-Левицького. А в нього пунктуація, вибачайте, зовсім не відповідає чинним пунктуаційним правилам. І коли ми вибухнули з таким спочатку здивованим поглядом, мовляв, таке не може бути, в нас четверо випускників педагогічного училища, то він розсміявся і сказав: “А це вам буде наука, щоб ви знали, що розділові знаки треба ставити не тільки, як правопис пише, а ще й як я вам читаю”. А ми ж старалися за правилами писати! І так я стала коректором університетської друкарні...

Друкарня університету в ті часи не була великим видавництвом. Друкували в ній різні папірці, але й наукові вісники. Ці наукові вісники виходили великим блоком. Мали інший формат, ніж нині, практичніший. Це була звичайна нормальна книжка, яку можна було поставити на книжкову полицю. І оскільки я була в двох іпостасях – і літературного редактора, і коректора, то помилки, які я поправила, не сміла не узгодити з редактором. А там була, як зараз пам’ятаю, і біохімія, і кукурудза...
Приходить Іларіон Іларіонович як головний редактор вісника філологічного факультету. Побачив мою працю. Запитує: “Що ви тут робите?” А я кажу: “Я ж коректор тут.” – “А ви би не хотіли до мене піти лаборантом?” ...І через короткий час я стала лаборантом кафедри української мови (тоді вона так називалася), а ввечері навчалася. Кожен день плакала... Допоки мені світлої пам’яті Лариса Дмитрівна Катаєва не сказала: “Мольчі! (вона так любила трохи кокетувати) Ти знаєш, що я щойно чула? Я випадково підслухала, що твій шеф, від якого ти кожен день плачеш, сказав Карпенкові Юрієві Олександровичу [тодішній декан філологічного факультету]: “В мене було багато лаборантів, але такої дівчини, як зараз, не було!” А ти кожен день плачеш! Не плач, нарешті хай він поплаче” – так вона сказала. Принаймні, відтоді я плакати перестала...

 

На четвертому і п’ятому курсах викладав у нас три предмети Анатолій Миколайович Добрянський. Усі ми прекрасно знаємо, що більшість дівчат у нього закохувалася. Не стільки в нього як в людську іпостась, скільки в те, як він викладав. Це було щось дивовижне... Недарма його називали Златоустом! Я ковтала ту манеру викладання... “Українсько-білоруські поетичні зв’язки”, наприклад, спецкурс “Українська література і музика”... А коли захищала свою дипломну роботу і, захистивши, вийшла, Анатолій Миколайович мене обхопив, як жмут, і сказав: “Потебня у спідниці!” Потебнею я, ясна річ, не стала, стала тільки звичайним собі рядовим мовознавцем.

 

 

Під час захисту дисертації Павліної Людмили Павлівни я брала участь в її обговоренні російською мовою. Зверь Зверев (“Зверь Зверевич”, як ми його часом називали) сказав: “Переходи на нашу кафедру. Ты же знаешь, украинский язык будет сокращаться. Кафедра будет уменьшаться. А ты прекрасно владеешь русским языком. Переходи на нашу кафедру”. Відповіла йому так: “Одна справа говорити по-російськи, рецензувати чиюсь дисертацію, а інша справа – викладати студентам, фахівцям російської філології. Я на таке не здатна. Для этого нужно быть носителем русского языка, языковой личностью”. На щастя, мене не скоротили.
Вступила до стаціонарної аспірантури, провчилася два роки. Один рік мусила комсоргом факультету відпрацювати. До третьої години ночі робили газету “філолог” і багато всього іншого. Життя було гарне. Хоч студентка-вечірниця, але я встигала на всі цікаві літературні зустрічі, брала участь у зустрічах на факультеті з різними письменниками. Одне слово, я знаю, що таке справжнє студентське життя, попри те, що вчилася на вечірньому відділенні. Мене нічого не обтяжувало. І при тому – допомагала вдома все, що треба. Жила, як уміла.

 

Коли Анатолієві Миколайовичу стало трішечки нездоровитися (а він був головою кіноклубу “Співрозмовник” при кінотеатрі “Чернівці”), то закликав мене: “Я вас дуже прошу, дуже бажано зберегти цей кіноклуб, але поки що я не можу це робити, прошу вас мене замінити”. Він же дивився всі мої телепередачі, завше наступного дня я чула рецензію: що було добре, що зле. І таким чином я два роки вела оцей кіноклуб “Співрозмовник”.
Завдяки цьому я мала зустрічі з дуже цікавими людьми, які приїздили до кіноклубу. Чесно скажу, трималася так трохи осторонь, тобто не входила в контакти з великими літераторами, тому що не вважала це за коректне. Але представляла їх, бачила їх “живцем” і це було мені дуже й дуже цікаво.

Мене тричі запрошували розповідати про українсько-російські контакти. Це був той час, коли вже закінчувалася епоха російської мови і існувала російськомовна передача “Русский язык”, яку вела Людмила Павліна. І так я увійшла на телебачення. Просто як періодична гостя цієї передачі. Потім, коли українська мова стала державною, започаткувалася передача “Cuvântul ucrainean” (“Українське слово”), редактором якої був Володимир Федорович Чоботар. Ми з ним пропрацювали 15 років. Спочатку удвох вели передачу: він по-румунськи, я по-українськи. І ми добре розуміли одне одного, попри те, що Володимир Федорович володіє українською, а я румунську знаю третє через десяте. Я тоді винесла звідти собі думку, що ця людина – філософ від народу. Я йому це казала не раз і кажу зараз...
Почалася співпраця з радіо... Спочатку на хвилях радіостанції “Буковина”, яку могли слухати в першу чергу водії легкових автомобілів, в яких у салоні була ця хвиля. Називалася передача “Рідне слово”. Сьогодні завдяки Тетяні Петрівні Смолдирєвій ми продовжуємо цю роботу, існує передача “Мова, людина, час”. Я безмежно вдячна вам, тому що цю передачу саме в зручний для людей час слухає дуже багато людей, я маю можливість висповідатися, розповісти про своє бачення суспільної моралі, людської моралі, особливостей мови, нашого мовлення, якось подивитися на те, що в цьому світі добре, а що зле... І, може, суб’єктивно, я стараюся завжди свою думку підтвердити дивовижними цитатами мудрих людей, щоб не казали, що я “нав’язую своє бачення”. Може, інколи цього буває забагато... Подзвонила мені якось з радіо Марія Григорівна Дем’яненко (дзвонила не про радіопередачу, а про газетну публікацію): “Тут стільки цитат! То що це за ваш особистий матеріал, як тут так багато цитат”. Я над цим задумалася. Стараюся, звичайно, менше цитат наводити, але інколи буває, що треба показати: якщо ти не віриш мені, то послухай оцих мудрих людей, які людству залишили мудру думку вже давно, а вона до сьогодні живе.

 

Свій перший матеріал для друку я принесла колись давно до газети “Буковина”. Це була рецензія на книжку Алли Петрівни Коваль “Культура слова”. Вже не пам’ятаю, багато мене правили чи ні, але та рецензія вийшла, і відтоді я “Буковині” не зраджувала. Якщо й друкувалася в якій-небудь іншій газеті, то це було на прохання редактора чи журналіста тієї газети, але це не було так, що я зробила матеріал і віднесла в іншу газету. Сердечно вдячна Володимирові Іларіоновичу Михайловському за те, що матеріал з’являвся в друці вже за кілька днів: наприклад, принесла у понеділок, а в п’ятницю вже був у номері. Це було безмежне щастя! Коли довго чекаєш додому свою дитину з якоїсь дороги, тоді воно довго чекається... Тепер місію цієї моєї підтримки підхопила Людмила Миколаївна Черняк, яка відає відділом культури і національного відродження. Тепер я несу свої матеріали в першу чергу до неї і дуже дякую, що вона в трохи видозмінених умовах редакції намагається мене підтримати.

 

Є в нас у місті одне мудре видавництво. Це “Букрек”. Мене запросили якогось разу бути “свіжим оком”, коли виходили підручники з української мови для молодшої школи з першого по четвертий клас, від букварика починаючи. Процес підготовки книжки був мені знайомий (два роки пропрацювала коректором), я радо погодилася і дякую за довір’я. А після того Дарина Степанівна Максимець [директор видавництва] допомогла мені видати і свої книжки. Почалося з “Небайдужим поглядом”, потім був “Богословський стиль”, пізніше – “П’ятнадцять не останніх із могікан”. Робили ми “Словник прізвищ”. Мушу відразу подякувати моєму вчителеві Корнієві Михайловичу Лук’янюкові, який у нас викладав на другому курсі морфологію, заодно розповісти, як цей словник з’явився.
Коли я викладала на курсах підвищення кваліфікації державних службовців, то лекція переважно закінчувалася їхніми словами: “Так видайте прізвища, чого це ви тут нам розказуєте, як це треба робити?” А я знала, що у Корнія Михайловича є ціла валіза прізвищ. Він їх збирав! ...Ми організовуємо колектив (це було дуже нелегко). Так у нас з’явився “Словник прізвищ”. Тільки ми допустили одну помилку – вказали, що це прізвища Чернівеччини. Якби не це слово, то вся Україна його б розхопила.

Пробувала я себе в художній літературі. І є в мене книжечка “І свого слова доточу” – фрагменти, проби себе в художньому стилі. Виникали оці задуми, ці невеличкі нариси чи новелки з життя. Тільки один епізод: сиджу на автобусній зупинці, Вижницький район. Автобуса немає. Йде якась бабулечка і каже: “Хто тут є?” (погано бачить). Кажу: “Є дві жінки”. “А хто би мені тут через дорогу хліба купив, бо я не бачу, не можу туди піти”. Моя молодша колежанка схоплюється і йде купувати хліба, а я вже з бабусею розмовляю. А вона мені каже, що є в неї дві дочки, та й вони десь там та й там, та й як тій бабусі живеться... Переварила я це у своїй голові й написала такий собі життєвий фрагмент.
Отже, все, що ти робиш, диктує тобі життя. Ці книжки з’являються тому, що я читаю різні предмети. Конкретної літератури нема, а як же ж його викладати? Рік збираєш якісь листочки, тулиш їх докупки, а потім думаєш: це що – і завтра теж з цим клунком носитися? Компонуєш і робиш книжку. І ще комусь знадобиться.

Уже три роки я член Спілки журналістів України. До цього безпосередньо причетні Юхим Гусар і Юрій Терон. Я їм сердечно дякую за те, що мені запропонували “оформити” себе – як людину, яка багато років вела телепередачі, радіопередачі, яка друкувалася в різних газетах – щоб отримати право... продовжувати цю роботу! Коли Юхим Семенович приніс на факультет моє посвідчення, Борис Іванович [декан філологічного факультету] хотів дуже урочисто мені його вручити, а я схопила в нього це посвідчення і сказала: “Дякую, ви мені вже вручили”. Не хотіла якихось урочистостей. Може, я якось кокетливо поступила в цьому випадку (хоча мені не властиве кокетство, я в цьому переконана), але те, що Борис Іванович порадів цим важливим документом разом зі мною, я і йому безмежно вдячна. І так живу.

 

Якогось разу мені доручили виступити на всесвітньому з’їзді Союзу українок. То була така поїздка... Розкішні автобуси, купа народу з усього світу... Ми приїжджаємо з села в село, люди зустрічають, звичаї, обряди... Дивовижні речі! Це мені з неба впало таке – ніколи б не думала.
Бог мені дав, що я так виступила на тому конгресі, що відтоді дуже часто доводиться в союзнянок бути і щось десь підсобляти. Це була прекрасна поїздка. Тоді мені казали: “Іди в депутати Верховної Ради! Ми тебе підтримаємо”. Я кажу: “Мені?! Політичну роботу?!! Та я їх усіх порозбиваю!!! Я ж не зможу з ними дискутувати, полемізувати, доводити, що біле це є біле, а чорне є чорне. А інакше вони все одно нічого не зрозуміють!”
Звичайно, що це було смішно. Політика – це не для мене, я ніколи не прагнула бути якимось начальником. І коли я віддавала посаду завідувача кафедри, мені не було боляче. Я звільнилася, отримала значно більше вільного часу (принаймні так мені здавалося)…
А коли леся Іларівна дала мені заповнити анкету для подання на орден Княгигі Ольги, я довго пручалася, мовляв «та мені ніколи ніяку нагороду не дадуть!», але наполегливість Лесі Іларіївни у досягненні кожної мети, її добра і щира аура довели справу до завершення. Мій поклін Вам, мудра і щира Людино.
Якогось разу Борис Іванович мене покликав: “А які ви маєте нагороди від університету, відзнаки і так далі?” – “Ніяких”. – “Як ніяких?!! Ми зараз же почнемо це виправляти!” Я кажу: “Не треба. Коли я йду містом, коридором будь-якого факультету, до мене вітаються незнайомі люди – мені більшої нагороди не потрібно”. Папірець, грамота, подяка, ще що-небудь... Комусь, може, це треба. А я безмежно вдячна з того, що зі мною може заговорити незнайома мені людина, щось скаже, я їй відповім, вона тепло попрощається...

У Кам’янці-Подільському на всеукраїнській олімпіаді я пізнала таку українську ауру...
Почалося з того, що Тетяна Миколаївна Антонюк, викладач індустріального коледжу, написала кілька програм для середніх спеціальних навчальних закладів. І попросила мене бути рецензентом цих програм. Я не могла не погодитися. Раз мені довіряють, значить, треба. І раптом – пропозиція: “Ви знаєте, буде всеукраїнська олімпіада в Кам’янці-Подільському, ми би вас просили погодитися очолити журі”.
Поїхала я в цей Кам’янець-Подільський. Раніше тут, у Чернівцях, доводилося бути головою журі якоїсь олімпіади чи конкурсу Петра Яцика, конкурсу Шевченка, але це серед своїх. А то чужі люди з усієї України, що конкурсанти, що викладачі... Я одержала таке задоволення від спілкування з цими викладачами з Дніпропетровська (перше місце, до речі, посіла студентка педколеджу з Дніпропетровська, не з західного реґіону), Запоріжжя, Луцька... Одне слово, я пізнала таку українську ауру, що утвердилася в тому, що все це неправда, що це русскоязычные регіони, це все нав’язується штучно. Якщо там є такі ерудовані, грамотні вчителі, вони не можуть випустити свій клас, свою групу індиферентними в ставленні до української мови. І я за це дуже-дуже вдячна Тетяні Миколаївні.

 

Те, що спілкування з людиною відбудеться тільки тоді, коли ти будеш щирий і відвертий, я зрозуміла тоді, коли у мене брала інтерв’ю Надія Пожарук. Я би хотіла бути такою, якою вона мене побачила. Був у житті такий епізод, коли Борис Іванович мав підставу сказати: “А ви – смілива людина”. А я – просто вибухова людина. Не знаю, чи це сміливість. Але вибухова. Може, потім пожалкую. Але якщо я відчуваю щось всередині і бачу, що це буде справедливо, то можу вибухнути і сказати. А потім тиждень їм себе: а навіщо я це зробила? а навіщо я це сказала?..
Я вам безмежно вдячна, що ви є зі мною в цій долі, у цьому житті. Бажаю вам бути щасливими: щасливими на здоров’я; щасливими на сімейне благополуччя, велике чи мале, але благополуччя; щасливими на улюблену працю – ту, яку ви любите робити; щасливими на контакти з гарними людьми... А якщо попадеться на житті якась нехороша істотка, хай вона вас обмине, отак пройде повз і не зачепить, не зробить боляче.

Чим би мене могли найбільше потішити близькі, загалом люди і студенти?
Близькі... В мене їх небагато лишилось. У мене є сестра з племінником і шваґром. І в мене є чоловік, донечка, зять, внучок... Я б хотіла, щоб вони були мудрими в цьому житті. І щоб їхня доля складалася відповідно до їх можливостей, відповідно до їх потенціалу. Це б мене тішило. І хоч ми живемо всі в двокімнатній квартирі, через п’ятнадцять років спільного життя я вже не уявляю, щоб вони були десь в іншому місці…
Ті люди, які мене оточують, радували б мене тим, що вони були, залишалися. Якомога довше. Щоб вони не відходили. Ну, хіба після мене.
А щодо студентів... Знаєте, коли б вони мене порадували? Якби вони забули про Інтернет, взялися за книжку, за гарні підручники, уміли слухати викладача і аж коли вже підуть на роботу – тоді брали собі той Інтернет, але вже як фахівці, знаючи свій фах не з чужих думок, не з Інтернету. Отоді б я раділа. Не скажу, що вони менш розумні, ніж ті, що вчилися таки з книжок. Вони розумні! Але не використовують свій інтелектуальний потенціал, здаються на готові матеріали з Інтернету, розумні чи дурні матеріали, головне, що вже готові. І якщо вичерпаються вже всі інтернетні ресурси – чи оце покоління, яке “скатувало” з Інтернету, здатне буде його поповнити належним матеріалом?! Винятки бувають, але той, хто всі п’ять років не думав головою, а брав готові матеріали, він нічим не поповнить той Інтернет, я вам гарантую.

Вчора мені розповіли одну притчу. Хотіла б її вам переказати:
“Були чотири свічечки. Запалені. Горіли. Одна свічечка каже: “От, горю я, горю... Але якось так виходить, що немає в мене ніякого ні везіння, ні щастя. Ну, немає його – то навіщо мені горіти? Давай згасну”.
Друга свічечка подумала, подумала та й каже: “Ну, горю, свічу, успіхів ніяких нема і нема... То навіщо мені горіти?” Взяла і згасла.
Третя свічечка горіла-горіла... Зрозуміла, що перспективи вона не бачить. Взяла собі і згасла.

Четверта свічечка горить. Підходить маля. Дивиться на ту свічечку і питає: “А чого ці свічечки горіли і вже згасли, а ти – гориш?” А свічка четверта каже: “Бо я – Надія. Мені належиться жити”.
Тобто коли нема того, ще того і ще того, але є ще надія, то, значить, все ще може відбутися. Згасати не треба...

Хотіла би сказати про свого тата. Буквально кілька речень. Простий трудяга, який одного разу сказав мені таке: “У тебе був хрещений, його зараз немає, він жив у Румунії. Ти стала не лікарем (а я спочатку хотіла бути лікарем), а філологом тому, що це він тобі передбачив. Ти у два рочки дуже гарно декламувала вірш Шевченка. І він любив тебе взяти на руки, так піднести, щоб люди тебе бачили, і попросити раз, другий, третій, щоб ти задекламувала цей вірш. Він сказав, що ти будеш мати справу зі словом”.
Тато сказав мені це вже тоді, коли я була сива, а сам він був уже старенький. Сказав – значить, так і мало бути. Чи було би з мене щось ліпше, інше – не знаю, так склалася доля. А чи я вважаю, що зробила щось більше, ніж інші люди?.. Не думаю. Просто є такі трудоголіки: треба це – робиш це, треба ще це – робиш і це. Навіть коли тобі дуже-дуже важко. Ніколи не забуду, як моя тітка (мамина рідна сестра) помираючи, сказала, що якщо їй треба би було щось згадати в житті, то вона би згадувала, як я через день, з року в рік, відвідувала її в лікарні. Вона була хронічно хвора, серце хворе... Дітей у них не було. І вона дивувалася, як це я встигаю. А я собі казала: як я можу не піти, якщо більше до неї нікому піти?
Бог давав мені силу, і я вдячна усім людям, які були в моїй долі, які є в моїй долі, які будуть у моїй долі. І Всевишньому – за те, що я так жила. І за те, що, коли прийшли ці “старечі” роки, я можу сказати “дякую” тим, хто мене вів по життю, підтримував по життю, навчав по життю, оберігав по життю. І я бажаю таких же людей кожному-кожному з вас.