Потрійна презентація від Володимира Даниленка

Понеділок, 4 квітня 2014 р.

 

 

4 квітня в гостях у Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського побував письменник Володимир Даниленко. Гість презентував нові видавничі проекти у серії “Банкова, 2” – колекцію “13 сучасних українських п’єс”, збірку оповідань українських авторів ХХІ століття “Похід через засніжений перевал” і книгу прози Валентина Тарнавського “Порцеляновий острів”. Остання, власне, й була центральним об’єктом презентації.
 
 
 
Серію “Банкова, 2” заснувала Київська організація Національної спілки письменників України спеціально для поповнення бібліотек держави. Презентація книг із цієї серії відбулася в Чернівцях уперше.

На особливу увагу в цій серії заслуговує збірка “13 українських п’єс”. Її впорядкувала і написала вступну статтю чернівецький літературознавець, кандидат філологічних наук Ніна Козачук. До речі, ця зустріч відбулася саме завдяки її старанням. Ті, хто займається розвитком театрального мистецтва в Чернівцях, давно нарікають на те, що в сучасній українській літературі відсутня якісна драматургія. Тож цього разу вони спеціально прийшли послухати і придбати саме це видання, де зібрано тринадцять авторів, серед яких, до речі є наш земляк Володимир Сердюк.

До збірки “Похід через засніжений перевал” увійшли оповідання тридцяти українських авторів ХХІ століття, написані на соціальну тематику. Серед авторів – відомі майстри короткої прози та невідомі автори з різних куточків України, у тому числі й пов’язані з Буковиною Ярослав Лижник і Галина Тарасюк.

 

Найбільше часу під час презентації Володимир Даниленко відвів своєму третьому проекту – книзі повістей та оповідань Валентина Тарнавського “Порцеляновий острів”. То хто ж такий Валентин Тарнавський? Сьогодні це ім’я майже невідоме в літературних колах, не те що серед звичайних буковинців. А дарма, бо саме на Буковині, у Заставні, народився майбутній автор, працівник видавництва “Український письменник” (за радянських часів – “Радянський письменник”). Це прозаїк з когорти сімдесятників, який вирізнявся іншим стилем письма, ніж це було популярно в 70-ті, 80-ті, коли масово почали з’являтися епігони братів Григора і Григорія Тютюнників. За духом він був космополітом, радянським європейцем, не відкидав дійсність (все-таки радянську), але й не вивищував її, а ставився до неї радше з іронією.

Тарнавський пробував сконструювати якусь літературу на догоду соцреалізму, але в нього вийшли звичайні твори, без пропаганди. Та й як вони могли в нього не вийти, якщо змалку виховувався на світовій літературі, музиці, літературознавстві. Цю любов до книжки прищепила мама, працівниця бібліотеки. Ззовні стильний, одягнений зі смаком, із зовнішністю актора, письменник був такий також внутрішньо. У цьому сенсі він ближчий до європейських авторів – у Тарнавського переважає проникнення у підсвідоме, відвертість, вловлювання моментів, у яких людина соромиться зізнатися сама собі, разом з тим – лаконічність, небароковість, яка, приміром, присутня у Валерія Шевчука, через що його важче зрозуміти носіям іншої культури.

Хоч колеги по перу й визнавали за життя Валентина Тарнавського високий клас його письма, але згадували про нього із заздрістю, мовляв, він працює на високих посадах у великому видавництві, тому йому легко видаватися. Він і справді видавався (дебютував 1982 року), десять років праці в “Радянському письменнику” – це десять найбільш плідних років його творчості. Після розпаду СРСР, коли видавництво не змогло пристосуватися до ринку, до Тарнавського прийшли найгірші часи, в нього почалися депресії, з яких він, на жаль, так і не вийшов. Це вже сьогодні його творчість ставлять поруч із творчістю Патрика Зюскінда і Бернгарда Шлінка, а окремі повісті Тарнавського прирівнюють до “Зачарованої Десни” Довженка, “Конотопської відьми” Квітки-Основ’яненка і “В неділю рано зілля копала” Кобилянської.

Як і всі творці з тонким відчуттям людської душі, Валентин Тарнавський відчував сумнів у своєму високому таланті. І відчував не через його відсутність чи присутність (із талантом було все гаразд!), а через відсутність визнання. “У нас немає проблеми з талантами, є проблема з їх визнанням”, – сумно ствердив Володимир Даниленко, заразом слушно підкресливши це як синдром постколоніальної літератури і культури.

Презентуючи книгу Валентина Тарнавського “Порцелянові острови”, Володимир Даниленко зачепив також проблему українського Нобеля. Головна причина цієї проблеми – у відсутності або неможливості перекладів, як у випадку з Валерієм Шевчуком, і в тому ж постколоніальному синдромі “невизнання талантів”. Присутніх на презентації цікавило, яким гість бачить майбутнє української культури після революції зламу 2013/2014 (“Революція зробила Україну популярною, тепер усі дивляться на ці терени і чекають: це не може бути просто земля, тут має бути щось велике, щось має виникнути”), що спровокувало Даниленка “популярно” написати літературознавчу працю “Лісоруб у пустелі” (“Я видав таку собі шпаргалку для людей, які хочуть дізнатися, що таке українська література. У нас багато доброго чтива, але воно не проходить через серце. Взагалі, історія літератури, як і історія України, в нас мають бути белетризовані, бо, наприклад, Грушевського читати дуже нудно”), над чим тепер працює.

Наостанок письменник вніс лепту в похвалу Чернівцям, назвавши їх особливим містом поміж Києвом та Львовом, у якому повинен колись відкритися Інститут української книги. Чи це пророцтво здійсниться? Хтозна... А Тарнавського, вважає письменник, варто інсценізувати саме в Чернівцях. Де ж, як не тут?

Своїй “улюбленій бібліотеці на згадку” Володимир Даниленко на одній із книжок залишив автограф. З усіма подарованими книжками можна ознайомитися в бібліотеці. Запрошуємо!

 

P. S. Про цю презентацію в Муніципальній бібліотеці відгукнулися також літературознавець Інґа Кейван у своєму блозі (http://i-keivan.vkursi.com/7013.html#cut) і поетеса Іванна Стеф’юк на шпальтах електронного часопису “Золота Пектораль” (zolotapektoral.te.ua/volodymyr-danylenko-prezentuvav-chernivchanam-odrazu-try-vydannya.html).