Потрійна презентація від Володимира Даниленка

На особливу увагу в цій серії заслуговує збірка “13 українських п’єс”. Її впорядкувала і написала вступну статтю чернівецький літературознавець, кандидат філологічних наук Ніна Козачук. До речі, ця зустріч відбулася саме завдяки її старанням. Ті, хто займається розвитком театрального мистецтва в Чернівцях, давно нарікають на те, що в сучасній українській літературі відсутня якісна драматургія. Тож цього разу вони спеціально прийшли послухати і придбати саме це видання, де зібрано тринадцять авторів, серед яких, до речі є наш земляк Володимир Сердюк.

До збірки “Похід через засніжений перевал” увійшли оповідання тридцяти українських авторів ХХІ століття, написані на соціальну тематику. Серед авторів – відомі майстри короткої прози та невідомі автори з різних куточків України, у тому числі й пов’язані з Буковиною Ярослав Лижник і Галина Тарасюк.

Найбільше часу під час презентації Володимир Даниленко відвів своєму третьому проекту – книзі повістей та оповідань Валентина Тарнавського “Порцеляновий острів”. То хто ж такий Валентин Тарнавський? Сьогодні це ім’я майже невідоме в літературних колах, не те що серед звичайних буковинців. А дарма, бо саме на Буковині, у Заставні, народився майбутній автор, працівник видавництва “Український письменник” (за радянських часів – “Радянський письменник”). Це прозаїк з когорти сімдесятників, який вирізнявся іншим стилем письма, ніж це було популярно в 70-ті, 80-ті, коли масово почали з’являтися епігони братів Григора і Григорія Тютюнників. За духом він був космополітом, радянським європейцем, не відкидав дійсність (все-таки радянську), але й не вивищував її, а ставився до неї радше з іронією.

Хоч колеги по перу й визнавали за життя Валентина Тарнавського високий клас його письма, але згадували про нього із заздрістю, мовляв, він працює на високих посадах у великому видавництві, тому йому легко видаватися. Він і справді видавався (дебютував 1982 року), десять років праці в “Радянському письменнику” – це десять найбільш плідних років його творчості. Після розпаду СРСР, коли видавництво не змогло пристосуватися до ринку, до Тарнавського прийшли найгірші часи, в нього почалися депресії, з яких він, на жаль, так і не вийшов. Це вже сьогодні його творчість ставлять поруч із творчістю Патрика Зюскінда і Бернгарда Шлінка, а окремі повісті Тарнавського прирівнюють до “Зачарованої Десни” Довженка, “Конотопської відьми” Квітки-Основ’яненка і “В неділю рано зілля копала” Кобилянської.

Презентуючи книгу Валентина Тарнавського “Порцелянові острови”, Володимир Даниленко зачепив також проблему українського Нобеля. Головна причина цієї проблеми – у відсутності або неможливості перекладів, як у випадку з Валерієм Шевчуком, і в тому ж постколоніальному синдромі “невизнання талантів”. Присутніх на презентації цікавило, яким гість бачить майбутнє української культури після революції зламу 2013/2014 (“Революція зробила Україну популярною, тепер усі дивляться на ці терени і чекають: це не може бути просто земля, тут має бути щось велике, щось має виникнути”), що спровокувало Даниленка “популярно” написати літературознавчу працю “Лісоруб у пустелі” (“Я видав таку собі шпаргалку для людей, які хочуть дізнатися, що таке українська література. У нас багато доброго чтива, але воно не проходить через серце. Взагалі, історія літератури, як і історія України, в нас мають бути белетризовані, бо, наприклад, Грушевського читати дуже нудно”), над чим тепер працює.

Своїй “улюбленій бібліотеці на згадку” Володимир Даниленко на одній із книжок залишив автограф. З усіма подарованими книжками можна ознайомитися в бібліотеці. Запрошуємо!

P. S. Про цю презентацію в Муніципальній бібліотеці відгукнулися також літературознавець Інґа Кейван у своєму блозі (http://i-keivan.vkursi.com/7013.html#cut) і поетеса Іванна Стеф’юк на шпальтах електронного часопису “Золота Пектораль” (zolotapektoral.te.ua/volodymyr-danylenko-prezentuvav-chernivchanam-odrazu-try-vydannya.html).