ВИРОСТАТИ В ЧЕРНІВЦЯХ…

Значну частину життя людини становлять спогади, людину формують спогади, оскільки то минуле.

Наша землячка Елеонора Соловей (Гончарик), яка, за її словами, "стала на все життя бранкою бібліотек і читалень", приїжджаючи у рідне місто, обов’язково навідується у бібліотеку, що носить ім’я близької їй, важливої в її споминах людини. Вона чернівчанам робить цінні книжкові подарунки, презентує тут свої нові видання.

І от ще один дарунок мешканцям Чернівців від Елеонори Степанівни – спомини про Чернівці її дитинства та юності. Про Чернівці, яких уже нема, які вже не повторяться. Лише спомини, які проступають у свідомості, як старі фрески на коридорних стінах крізь фарбу. Змінилися люди, вигляд вулиць і будинків, але пам’ять наполегливо наповнює місто голосами, запахами, звуками із минулого. Тому ця оповідь прониклива, щемлива і надзвичайно щира. 

В уславлених світових музеях, де випадало побувати, я мала б частіше згадувати свій старт цього досвіду: споглядання фресок у під’їзді й на сходах будинку номер вісім по вулиці Гонти в Чернівцях. На тій вулиці у п’ятнадцятому номері ми винаймали прохідну навиліт кімнату. Ми жили там утрьох, а господарі та їхні дві дівчинки ходили через нашу кімнату «туди-сюди». У деяких помешканнях мистецтво тоді було представлене то парою дзеркально обернених одне до одного лебедів на озері серед квітучого латаття, то голубами, що цілувалися серед квітів, то вишитими болгарським хрестиком васнецовськими богатирями. А в тому чарівному під’їзді велетенські картини зображували, наприклад, Фауста й Маргариту (у нижньому кутку був напис «Faust!», – чомусь так, зі знаком оклику). Неймовірної краси молоді жінки серед пишної рослинності або в оточенні звірів були, як я вже згодом зрозуміла, алегоріями флори й фауни. Тоді мене, правду кажучи, бентежило їхнє вбрання, вірніше його брак: серпанкова тканина, геть прозора, не крила справді сліпучі тіла, лише робила їх ще більш таємничими і, як тоді здавалося, крамольними – нас виховували в іншому дусі. Далі над сходами йшли мисливські та сільські пасторалі, теж не позбавлені справжньої малярської вишуканості та тонкої еротики. На свій жаль, я й досі не знаю історії того будинку й походження картин, але знаю, що нині їх уже немає: нові пожильці воліли їх зафарбувати… Може щоб позбутися цікавих, як оце я: спокуса вступити вдруге в ту саму річку безсенсовна, але нездоланна. Чи не тому й пишуться тексти на зразок цього?..
 

Перша моя школа, де я провчилася два роки, містилася на розі вулиць Шевченка й теперішньої Головної (тоді Леніна). У самісінькому центрі міста ця школа чомусь була «неповна середня», тобто семирічка, мабуть через те доволі «пролетарська», якщо не сказати люмпенська: в нашому першому класі були й другорічники, був навіть гевал-третьорічник. Досить реальну загрозу становив педикульоз, мама після миття змащувала мені волосся гасом і казала, що краще вже потерпіти його запах, ніж «набратися». Дівчата тоді були поголовно всі з косами, від них теж пахло гасом, це якось примирювало з ним. До школи мені було неблизько: піднятися до вулиці Шевченка й пройти її догори всю. Але ближчої школи, здається, таки не було, її побудували потім, коли я встигла повчитися ще й у дуже «панській», що мала номер два. У мене та школа залишила комплекс соціальної ущербності: дали зрозуміти, що моя «куфаєчка», яку мені так гарно вшила кравчиня – моветон. І ще таке. Та школа містилася біля кафедрального собору, іноді в ньому бамкали дзвони. Одного разу до класу зайшло кілька незнайомих людей і один із них голосно запитав: «Правда ж, діти, церковні дзвони заважають вам учитися?». Якось так запитав, що ми й незчулися як хором відповіли: «Та-ак!». І собор закрили на багато років. Коли я вперше замислилася над поняттям «невільної провини» – згадалося…

Взимку, коли чимчикувала вгору по Шевченка, було часом видно шпиль католицького храму, де згодом містився архів. А я думала, що то… московський Кремль, адже звідусіль чула: «От Кремля вся земля Не отводит глаз…» або –

Кремлевские звезды над нами горят,
Повсюду доходит их свет.
Хорошая Родина есть у ребят,
И лучше той Родины нет.

У школі я одразу полюбила вчити вірші, запам’ятовувала їх моментально, тож отакого мотлоху в моїй голові була сила-силенна. Воно, ясна річ, і впливало, «виховувало». У першому чи другому класі я вже декламувала на міській олімпіаді чималий віршований опус «Голубь мира». Досі пам’ятаю строфи про паризького хлопчика, що на своєму піддашші ділиться хлібом із білим голубом – перш ніж пустити в небо «друга с белым хохолком». Голуб Пікассо, розтиражований понад усяку міру, мав камуфлювати відчутний подих холодної війни, проте не справлявся, бідака: злих карикатур на світовий капітал, тих череванів у циліндрах було ще більше. Радіо, відривні календарі, плакати доносили такі ідеї в усенькі куточки. З чорних тарілок-радіоприймачів, з інших, ще потужніших, схожих на тьмяно-металеву квітку дзвіночка, часто лунала маршова пісня «Москва – Пекин! Москва – Пекин! Идут, идут вперед народы!..» Тоді був пік тієї «першої» дружби з Китаєм; китайські парасольки, рушники та жіночі вовняні кофтинки здавалися «нелюдською красою», а мене зачаровували листівки та репродукції якихось картин із китайськими красунями серед лотосів, – не надто високої мистецької вартості, як тепер розумію.
 

Але я знала, що існує й «інше» радіо: мій тато і наш квартирний господар кравець дядя Мойша пізно ввечері буквально прилипали до старенького трофейного радіоприймача і щось там намагалися розчути крізь неймовірний тріск та виття. Аж поки мама й тьотя Сіма вимагали припинити, бо дітям треба спати.
Мене часом було сварено за те, що «похатниця»: від жодного запрошення не відмовлялася. Здається, ніколи не нарікала, що живемо в таких кепських умовах, але таки любила бувати там, де мої ровесники жили просторіше, світліше, комфортніше. Ходила, що називається, «на витрішки»: полюбляла роздивлятися чужі книжки, родинні альбоми з фотографіями та листівками, вишиті диванні подушки, порцелянові статуетки, картини… Одного разу вже в зовсім іншому, дорослому моєму житті мене заскочило, як чиєсь запрошення «заходьте до нас!» наша Ганнуся, тоді ще маленька, сприйняла дуже буквально: «то ходімо вже!». На спроби пояснити, що людина не мала такого на увазі, висунула контраргумент: «А хочу подивитися, як у них у хаті!». Ого, подумала я тоді, яких глибин сягає спадковість: я вже давно розлюбила й забула ті походеньки, – аж ось воно!..

Серед тодішніх розваг у моєму чернівецькому дитинстві почесне місце посідало ласування «газировкою». На копієчку можна було напитися шипучої води без сиропу, а великий мідний п’ятак давав змогу насолодитися сповна: з однієї зі спарених на спеціальному штативі величезних мензурок спершу наливали на дно склянки сироп (на вибір – вишневий, приміром, чи полуничний), а вже потім доливали тією ж таки газованою водою. Зверху утворювалося біло-рожеве шумовиння, його треба було встигнути заковтнути, поки воно не розтало. Чим швидше випити воду, тим дужче по деякім часі вона вдарить у ніс отим вуглекислим газом. Не сказати, щоб і це подобалося, але так належало: то була ніби невід’ємна частина ритуалу.

Брат однієї нашої сусідки, здається він звався дядя Аврум, працював контролером у дитячому кінотеатрі імені Кобилянської, на вулиці її ж таки імені. Іноді ми цілим дворовим кишлом вирушали до нього і він запускав нас без квитків; до залу слід було заходити після того, як вимикалося світло, і спритно, без метушні, при світлі самого лише екрану нагледіти та зайняти будь-яке вільне місце. Здається, він наперед казав, коли приходити: певно знав, коли глядачів буває менше. Мене дивувало, чому ж батько моєї однокласниці Риви Мошкович не пригощає нас на дурняк «газировкою», якою торгує: адже вона значно дешевша за квиток у кіно… Що щедрість дядька Аврума ні йому, ні навіть кінотеатрові нічого, на відміну, не коштувала, я чомусь не розуміла. Можливо, тут існував зв’язок із моєю згодом уславленою житейською непрактичністю, як і з тим, що вже тоді почалися в мене певні проблеми з математикою: майже від початку визначився суто «гуманітарний» та «естетський» тип мислення і сприйняття. А втім, якби не батькове дворічне навчання в Ленінграді (він екстерном пройшов курс Інституту прикладної зоології та фітопатології) – може ми подужали б той крен виправити вчасно…

Чернівчани харчувалися тоді «з базару»; іноді мама брала й мене з собою. «Руський базар» був на Руській вулиці, поблизу залізничного мосту. Цілим щастям було нагодитися саме тоді, коли під мостом проїжджав паротяг: він одчайдушно ревів і випускав хмару білого диму, більше схожого на пару. Продавці на базарі були селяни, переважно з ближніх сіл; тоді вони ще одягалися «по-своєму», це подобалося надзвичайно. Особливо білі-білесенькі сорочки з домотканого полотна, з небагатою, «буденною» вишивкою. А вже гуцули у своїх строях виглядали просто казково, особливо чоловіки в білих вузьких «ґачах», довгих підперезаних сорочках та овечих кептарях. Довершували такий образ довге волосся, а також торба-тайстра або ж дві, скріплені між собою та перекинуті через плече так, що одна опинялася спереду на грудях, а друга на спині; то звалося бесаги.

Із усього базарного мені чомусь найбільше в пам’ятку домашнє масло: такий пластерок чи пляцок завбільшки з тодішню мою долоню на зеленому капустяному листку, ще й ложечкою на ньому витиснений нехитрий візерунок, отакий як тепер роблять дужкою ряд «смайликів». Масло я не любила, але таке на листку – це було красиво. Молоко «від корови» нам приносили додому, – цей звичай на загал зберігався досить довго: вже старшокласницею я й далі зустрічала жінок із чималими бідонами в бесагах, але ми перейшли на магазинне, бо дешевше і майже не гірше. До нас у двір приходили з бесагами горбатий мош Йон або його дружина матуша Йона. Здається, крім молока вони приносили й дещо з городини. Зрештою, за роки вони стали ніби членами дворової «родини»: мош Йон усім по черзі пиляв на козлах дрова, а потім нарубував їх сокирою, а матушу кликали на допомогу, коли було генеральне прання, прибирання або готувалося велике застілля. Їх цінували, ба навіть любили, бо вони робили все справно, а до того ж були неговіркі й поводилися з особливою гідністю правдешніх селян.

Цілим ритуалом була купівля на базарі курки. Єврейські балабусти (ґаздині) дмухали курці в гузенце, аби розгледіти під пір’ям, наскільки вона вгодована, торгувалися натхненно, йшли, плюнувши, від непоступливих продавців, потім верталися. Бували то цілі вистави… Курку не різали самі, для того існував шойхет: він мав зробити це за правилами, аби м’ясо було кошерне. Ближній шойхет жив на вулиці Лук’яна Кобилиці, поряд нього мешкала бабця, що приторговувала закваскою для борщу. Часом ми кооперувалися: зачувши, що когось із дітей посилають із куркою до шойхета, мама давала мені пляшку на закваску і монетку, яку це коштувало. Всі ті релікти швидко зникали: по деякім часі руда тьотя Блюма вже виходила на ґанок точити ножа об сходинку і на той звук збігалися коти. Для них то був сигнал, що невдовзі вона патратиме курку і їм щось теж перепаде. Борщика також закислювали вже самотужки…

Коли достигали вишні, весь двір варив варення, для того спершу драїли красиві, як сонце, мідні тази. Діти чекали на пінку з варення. Одночасно насипали вишні у великі бутлі: на вишнівку; ті бутлі стояли чи не на всіх вікнах, накриті від мух шматочками марлі. Все це було важливо, бо саме цим зазвичай пригощали гостей: варення, склянка води, а іноді, по ситуації, ще й вишнівка.

Чернівці були дуже своєрідним містом, але розуміння цього теж прийшло згодом. У дитинстві дивуєшся не з того, що видасться дивним уже потім. Тоді не дивувало, що довкола чути було одразу багато мов. На думку ізраїльтянина Марка Фукса, в ті часи їдиш був у місті чи не домінуючою мовою, другою російська, третьою румунська, четвертою українська. Для когось це могло виглядати інакше, та важливо додати ще німецьку й польську. Деякі «флеші» Марка точно фіксують деталі того зниклого побуту: Коли я був маленьким, у Чернівцях (з цього щоразу починається. – Е. С.), – віденські стільці справді зроблені були у Відні; …вулицями їздили возики з кіньми, а візники збирали кінські яблука в спеціальні відерка; …двірники не тільки служили сексотами, а й прибирали; …чорнило виливалося з «невиливайок», а пера були не лише у птахів…

Батько водив мене до краєзнавчого музею; він містився тоді в казковому палаці з красивою назвою «резиденція». Чия резиденція – про це довідалася вже згодом, коли там був університет, а я в ньому навчалася. А тоді великий гіпсовий бюст Леніна в оточенні кумачевих драпіровок не здавався дивним у якості прологу до знарядь кам’яної доби.

Страшенно подобався театр: теж казково гарний і ззовні, і особливо всередині. Невдовзі у мене з’явилося чудове видання казок Андерсена – велика книжка з ілюстраціями Конашевича, і всі палаци, про які там ішлося, уявлялися такими, як чернівецький театр. Не лише я, а й усе населення любило наших акторів, втішно було зустріти і впізнати когось із них на вулиці – якось по-родинному то було. А вистави починалися з оплесків оркестрові (бо драматичні вистави йшли в супроводі оркестру) і художникові: оркестрові ще перед відкриттям завіси, коли музиканти займали свої місця, а декораціям – щойно завіса відслонялася. Особливо подобалися фіолетово-сутінкові зимові краєвиди, від них завмирало серце…

Коли вже пішла до школи, вертаючи додому одразу переходила дорогу (попри заборону!), бо там був книжковий магазин і можна було довго роздивлятися книжки у вітрині, або відважно зайти і дивитися. Одну книжечку навіть купила, бо вона була маленька і коштувала п’ятака – як газировка. Щоправда, вона мене розчарувала: я не розуміла брутальної назви «Плюю на папу!», не знала, що за дивний головний убір зображений на обкладинці, а текст був дрібненький, геть незрозумілий і нецікавий. То папська тіара, ніби пожбурена на долівку, була там зображена. Автор Ярослав Галан… Таких книжок була ціла серія, та більше мені їх не хотілося, але на всі інші й далі задивлялася так само. Одна була величезна, більша за мого Андерсена і в лискучому супері. Було зрозуміло, що коштувати має та краса дуже дорого. Був то «Король Матіуш Перший» Корчака в російському перекладі. Я записалася в дитячу бібліотеку, аби ту книжку дістати в руки, в абонементі її не було, лише в читальному залі. Так я стала на все життя бранкою бібліотек і читалень. Тим паче, що та перша бібліотека теж містилася в палаці, дах увінчували скульптури, сходи були урочисто просторі, а між абонементом і читальнею – світла балюстрада.

Одного разу на ті мої витрішки біля книгарні звернули увагу двоє молодих офіцерів. Як тепер розумію, вони були під легеньким шафе і мали підсвідомий потяг зробити щось добре для своєї карми. Питали, як звуся і які мені подобаються книжки, далі сказали вибирати. Вибрала прегарне видання «Лиса Микити» з силою малюнків, а вони додали ще оповідання литовського письменника Міколаса Слуцкіса «Великая борозда» і грубезний том Алєксєя Толстого – «Хождение по мукам». Разом із Андерсеном, із татовими агрономічними книжками, «Тарасом Бульбою» та «Евгением Онегиным» це була вже бібліотечка! Вечорами я читала вголос «Лиса Микиту», батькам дуже подобалося, ті вечори при теплій кахляній грубці, ті смачні яблука з хлібом та горіхами – мій образ отчого дому, дарма, що дому як такого, вважайте, не було. Тому знаю, що дім – поняття радше духовне та психологічне, ніж матеріальне. І саме тому архетипне значення «захищеного простору» мама вміла реалізувати за обставин доволі несприятливих. Було кілька красивих речей, що не потрапили під конфіскацію, коли батька «забирали»: срібна таця, високі вузенькі вази для квітів, рештки прегарних сервізів; від неймовірної чистоти все «аж рипіло». Коли в кутку на столі стояла й пахтіла зимовим лісом новорічна ялинка, пізно ввечері, відбувалася вистава: звідкись вилазила мишка і, ставши на задні лапки, передніми хапалася пряника, що висів на нижній гілці… І тато оповідав мені про самотнього скрипаля, гру якого вечорами слухали його кіт і… миша; лише коли музика вмовкала, кіт кидався до мишки, але вона щоразу встигала шмигнути до своєї нірки.

Вертаючи з центру міста додому, ми з батьками часом заходили на вулиці Шевченка до закладу з вивіскою «Буфет». Між собою ми звали його «наш буфет». Там пахло бочковим пивом, я зачаровано дивилася, як його наливають у масивний скляний кухоль, як утворюється шапка білої піни. До шумовиння газировки та піна виявилася геть неподібна: несмачна, гірка. На полиці стояли консерви з крабовим м’ясом і красиві бляшані коробочки з кетовою ікрою. Здається, це був геть неходовий товар: чи то задорогий, чи просто непопулярний. Ікру тато купив аби я покуштувала – під цікаву розповідь про надзвичайну рибу кету і про те, як її правильно білувати: його далекосхідний досвід сягав і цієї сфери. Поки він пив оте гірке пиво та балакав із буфетником, імені якого вже не згадаю, ми з мамою, бувало, ласували тістечком. Всього два види мали чернівецькі тістечка, але навіщо більше, коли вони були направду ну дуууже смачні: і мигдалеві, з кругленьким повидляним вічком посередині, і зліплені з двох «пісочних» коржиків, що мали хвилясті краї, а верхній политий коричневою помадкою і по ній сітчастий візерунок іншою помадкою, білою. Одного разу ми застали в буфеті бурхливу сцену, спершу остовпіли, потім тихенько відступили. П’яний офіцер кричав на буфетника, його намагався вгамувати такий самий, а може трохи тверезіший товариш, а він не вгавав: «Он Сталина ругает!». Дружина буфетника благально щось говорила, намагаючись стати між ними. Я тоді вперше побачила, як у людини тремтять уста, чиї – не пам’ятаю: залишився лише крупний план, тремтячі уста. Ми йшли додому мовчки, я спробувала щось запитати, мама похитала головою: не треба.

Навряд чи хтось може сказати, коли саме закінчується дитинство, навряд чи це певний момент – радше процес, що складається з якоїсь сукупності епізодів, подій та вражень. Той випадок був саме таким дзвіночком: дитинство ще тривало, але водночас уже почало закінчуватися.

  
…Через кілька днів після шкільного випускного вечора я вже працювала в редакції обласної газети, щоправда, на цілком пташиних правах, бо це лише мені було потрібно… Але перший запис у трудовій книжці в мене таки звідти.
Відділ культури, куди мене призначили, містився спершу в кімнатці над парадними сходами прегарної редакційної будівлі. Я була в захваті від сходів, тоді ще ошатних, від кришталевих скелець у вікнах, велетенських дзеркал, світлого фойє перед кабінетами редактора й заступника, столів із геть усіма які є газетами, великого балкона, що ніби майорів над садком. Виглядало на казковий палац, на суцільну казку… Трохи згодом відділ культури переїхав на перший поверх, до тієї кімнати з найкрасивішою в цілих Чернівцях кахляною пічкою – тепер вона на «території» Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського; її візерунки й кольори віддалено і водночас виразно перегукуються з косівськими кахлями...

Про минуле цієї вілли не лише я, а й усі, хто тут бував, ніби й не здогадувалися. Тепер мені здається, що діяла така негласна, може й не цілком усвідомлена конвенція: всі ці гарні старі будинки багато чого знають про колишнє, нам невідоме життя. Але вони мовчать, ніби подаючи приклад людям …

А проте й тодішнє життя вілли, вже коли в ній містилася редакція, – сьогодні також історія…Чимало цікавих непересічних людей працювало в редакції, ще більше їх було серед відвідувачів, авторів…Прихід декого з них ставав подією: так виникало на порозі неймовірно колоритне подружжя Шевчукевичів у супроводі Мірчі Мінтенка, так приходив режисер Михайло Лоєв, на вигляд такий богемний зі своєю жестикуляцією та сивими пасмами, що спадали на чоло, а насправді зразковий сім’янин та ідеальний батько. Університетський викладач, красень Олекса Карпенко, вбраний, по тодішній моді, в костюм і капелюх, обурювався, що в його рецензії на виставу «походив» хтось, хто не відає, «чим різниться мелодрама від телячого хвоста». Театральний завліт Маргарита Андрієвська весело віталася низьким прокуреним голосом, письменник Хаїм Меламуд приносив щойно виданий новий свій роман, що звався як і в Кобилянської – «Земля»…

На фото поряд з Елеонорою Степанівною - Роман Олексійович Марусяк (зліва), Василь Петрович Гончарик (справа)

Навіть попри те, що й нині на другому поверсі вілли редакція газети «Буковина» – багато що вже зовсім, зовсім інакше, ніби минуло ще більше років, ніж їх минуло насправді. І та доріжка, що перетинає садок, уже не веде до колишнього «газетного цеху», де гостро пахло друкарською фарбою. Звідти носили до редакції гранки та шпальти (тоді казали «полоси»), там ми по черзі чергували під час авралів – партійних з’їздів, коли газета виходила в збільшеному об’ємі, бо друкувала ті з’їздівські матеріали. Вони надходили телетайпом (хто сьогодні таке знає?), їх треба було пильно вичитувати в товаристві коректорок, що звалися «Нюся мала» і «Нюся велика» та цензора, котрий, знаючи снодійну дію тих матеріалів, натякав на загрозу помилок як можливих диверсій. Себто на відомі тоді в цьому колі історії з антирадянщиною, зашифрованою в акровірші або непристойністю, вписаною в зірки Героя на портреті головного доповідача…

Так, ще згадують і нині редакторів газети: серед них були яскраві особистості, провідних журналістів. Але хто пам’ятає старенького сторожа Тому (навіть не знаю, ім’я то було чи прізвище?), красуню Молю Койфман із молдавської редакції (тоді ще газета просто перекладалася молдавською: «Зориле Буковіней» як самостійне видання почала виходити пізніше) або наших колоритних друкарок, Геню та Розу Захарівну, що цілісінький день лупили по клавішах своїх машинок, а ми буквально глухли за короткий час, якщо доводилося надиктувати в машбюро терміновий матеріал. Хоч стіни в машбюро були запнуті якимсь ватином для поглинання того шуму і за дверима його справді не чути було… Чи не так поглинув час усе тодішнє?..

Елеонора Соловей (Гончарик),
доктор філологічних наук, професор,
провідний науковий співробітник
Інституту літератури
ім. Т.Г.Шевченка НАН України