20-08-2014

На історичні гостини до мешканців вулиці Української. Частина ІІ

Середа, 20 серпня 2014 року

Продовжимо знайомити наших шановних читачів з будинками та мешканцями вулиці Української. На Вас чекає зустріч з лікарями, підприємцями, урядовцями, науковцями, представниками відомих українських, вірменських, австрійських, румунських родин.

Дуже цікавим як в архітектурному плані, так і в культурно-мистецькому просторі Чернівців є будинок на Українській, 22 (Schlangengasse, 18 → Dr. Reissgasse, 18 → Mircea Vodă strada, 18) – "Дім з кришталевими вікнами". Історія вілли почалася ще наприкінці ХІХ ст. (на 1830-й рік тут був садок, на 1897-й – уже мурований будинок). Проте пізніше її перебудовували різні архітектори для різних власників, тому споруда зберігає у своєму вигляді та структурі нашарування кількох будівельних періодів з властивими їм стилями. ЇЇ головний фасад у стилі неокласики, завершений класичним трикутним фронтоном з характерним елементом – овальним вікном. При цьому фланкований майже бароковою брамою, яка своїми загальними контурами та гладдю площин нагадує будинок епохи класицизму. Над хвіртками збереглися мереживні півкулі ґрат, у які вплетено монограми власника вілли – "FF". Це Фрідріх Фішер – багатий підприємець, який був власником будівлі в румунський період (1928 – 1940). У влаштуванні інтер’єрів будинку використані мотиви різних історичних стилів, що часто трапляється в аристократичних будинках того часу. Кожного, хто переступає поріг будинку, вражає вишукана розкіш, яка демонструє багатство і марнославство. Це відчуття дарує прибудований у 1920-х роках новими господарями Фішерами ризаліт у стилі необароко, яке тут поєднане з елементами арт-деко. Розкішна сходова клітка з дерев’яним оздобленням – неповторна родзинка вілли. Три вікна вестибюлю, виготовлені з тонетового дерева. Тут використано стилістику необринковян, що використовувалась у часи правління господаря Волощини Костянтина Бринков’яну. Також унікальні вікна на другому поверсі прибудови. Тут шибки виготовлені з богемського кришталю, вишукані візерунки яких виконані шліфуванням. До речі, син Фрідріха Фішера Альберт був директором чернівецької фабрики з виготовлення скла. Можливо, звідси такі витончені вікна.

Дерев’яні сходи, які повертають нас у розкішне життя початку ХХ століття, ведуть в просторе і світле фойє. З нього є вихід на балкон (винос консольної плити складає 3, 85 м, що є своєрідним рекордом серед залізобетонних конструкцій навіть до цього часу). Донині зберігся механізм, який відкривав тент над балконом, хоча самого тенту, звісно, немає. У будинку збереглося багато елементів інтер’єру 1900 – 1930 років (двері, рами, печі). Окрасою вілли залишається романтичний садочок.

Дух старих Чернівців та вишукані інтер’єри надихнули режисерів, і тут знімалися епізоди телесеріалу «Де ти був, Одісей?» з Д. Баніонісом в головній ролі. Кінорежисер Е. Лотяну побачив тут інтер’єри ясського літературного салону ХІХ ст. Тут починалися зйомки телевізійного фільму «Лучаферул» («Ранкова зоря»), присвяченого М. Емінеску. В Чернівцях минала юність поета, і режисер намагався проникнути в таїну міста, яке його надихало. Режисер Б. Савченко знімав тут «Меланхолійний вальс» за твором О. Кобилянської.

На другому поверсі знаходиться редакція газети «Буковина» (колишньої "Радянської Буковини"), яка в цій будівлі з 1940 року. На першому поверсі знаходиться Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського.

До того, як вілла стала власністю Фішера, вона мала інших власників. У 1897 році нею володів Костянтин Попович (у Чернівцях на той час було відомо двоє людей з таким ім’ям: священик, протоієрей, професор православного церковного права та наглядовий радник Буковинської земельної кредитної установи). Уже в 1898 році власником вілли став Володимир Филипович, потім продавець фіакрів Штефан Вітюк (1910 – 1912), вдова Сара Меч (1914 – 1927).

Володимир Филипович (9.05.1859 – 6.01.1935) – санітарний радник, доктор медицини, лікар-хірург, головний лікар, а потім і директор Крайового шпиталю, почесний громадянин міста (1909). Був одним із засновників "Українського Народного Дому у Чернівцях", співредактром віденської "Medizinische Vierteljahresschrift", належав до віденської "Найвищої Ради Здоров’я". В. Филипович походив з родини буковинського греко-католицького священика. Студіював медицину у Відні. Практикував спочатку в околиці Ґориції як громадський лікар, згодом, 1886 р. переїхав до Чернівців, де до кінця життя працював у Крайовому шпиталі. Цілковито присвятив себе цій справі, надзвичайно розвинув лікарняну справу на Буковині, під його керівництвом лікарня збільшилася до 5-ти відділень. У цьому йому всіляко сприяв проф. Ст. Смаль-Стоцький, який був заступником крайового маршала. Як згадував д-р Тит Бурачинський, "шпитальні відділи ведені зразковим клінічним способом. Лікарська праця була зорганізована відповідно до найновіших вимог наїуки. Всюди панував взірцевий порядок. Перший приклад солідности давав кожному дир. Филипопич, який щодня, чи в будень чи в свято працював у шпиталі від ранку до вечора. Літом зачинав свої операїції вже в год. 6 рано, що тревало без перерви нераз і до год. 2 пополудні; а відтак розпочиналася інспекція шпиталю, адміністрації, кухні, а по обіді приходив незабаром знову до шпиталю і перебував у ньому до год. 9 веч.". Також В. Филипович прислужився медичній науці – автор важливих наукових праць, спостережень, відкриттів. І навіть смерть його – результат наукового фанатизму: захворів через численні досліди з Х-випромінюванням (промені Пулюя-Рентгена), які проводив одразу після здійснення цього відкриття.

Також тут мешкали інші жильці, серед яких професор університету Йозеф Ґайтлер фон Армінґен; міський ветеринар Вільгельм Гайнбах; адвокат Лео Вайх. У приміщенні розташовувався Міський ветеринарний відділ.

З протилежного боку, на Українській під номером 23 (Schlangengasse, 19 → Dr. Reissgasse, 19 → Mircea Vodă strada, 19), одноповерхова кам’яничка збудована наприкінці 1890-х й оздоблена у стилі історизму. На 1830 рік тут стояв дерев’яний будинок, а план міста 1897 року вказує, що тут був садок.

Серед мешканців були капітан Артур Ганн фон Ганенгайм, адвокати Моріц Бляукопф, Фридрих Шехтер, фотограф Йозефіна Фішер, бакалійник, тесля, швець, годинникар.

Поряд із "Домом з кришталевими вікнами" під номером 24 (Schlangengasse, 20 → Dr. Reissgasse, 20 → Mircea Vodă strada, 20) одноповерхова на високому цоколі кам’яниця, збудована наприкінці 1890-х. Будинок внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення (Житловий будинок, кін. ХІХ ст.) Оздоблений він у стилі історизму сандриками, картушами, пілястрами іонічного ордеру. Частина фасадної стіни нетинькована й викладена вохристою цеглою. На планах міста і 1830 року, і 1897 тут позначено садок.

Тут мешкали торговець скляними та порцеляновими виробами Антон Оренштайн; поштовий інспектор Роберт Прокопович; барон Базіль Ліка фон Ґріґорця; керівник бровару Арон Шломюк; лікар-хірург Іван Филипович з дружиною Надією, власник нерухомості Іларіон Крупинський.

На місці, позначеному адресою вулиця Українська, 25 (Schlangengasse, 19А → Dr. Reissgasse, 19А → Mircea Vodă strada, 19А) на 1830 р. був дерев’яний будинок, на 1897 – садок. Уже приблизно на зламі ХІХ-ХХ століть тут виросла одноповерхова кам’яниця з оздобленням у стилі історизму. В останні десятиріччя до кам’яниці прилаштовано двоповерхові прибудови. Будинок рекомендований для внесення до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення (Житловий будинок кін. ХІХ ст. Цінний взірець житлової індивідуальної забудови кін. ХІХ ст. в стилі європейської еклектики).

На 1913 рік у цьому будинку розташовувалося Консульство Румунії.

Мешкало за цією адресою небагато людей, серед яких вдова професора Агрипіна Ончул, директор залізничної станції Маркус Меч.

Агрипіна Ончул – мати визначного діяча, доктора Аурела Ончула, який, звісно, неодноразово навідуючи її, зупинявся у цьому будинку.

Аурел Ончул (1864 – 1921) – доктор права, професор Чернівецького університету, громадсько-політичний діяч. Народився в сім’ї православного священика Ізидора Ончула. зупинявся тут. Навчався в академії «Терезіанум» (Відень), пізніше в Чернівецькому і Віденському університеті. Доктор права. Автор численних статей та декількох наукових монографій. Служив в 16 гусарському полку в Чернівцях. Працював повітовим старостою, згодом — директором буковинського відділення Моравського страхового товариства. У серпні 1903 був обраний депутатом Буковинського сейму від Сучавського виборчого округу. Заснував і очолював міжнаціональний депутатський клуб «Вільнодумний союз», провідними діячами якого від українців були М. Василько і С. Смаль-Стоцький, від євреїв – Бенно Штраухер, Стефан Стефанович – від вірменів. Завдяки злагодженій дії депутатів від «Вільнодумного союзу» вперше в історії було подолано політичну монополію румунського боярства в буковинському сеймі, проведено виборчу та освітню реформи, подолано міжнаціональну упередженість між різними етнічними групами Буковини. У 1907 – 1918 двічі обирався депутатом Австрійського парламенту, представляючи в першому скликанні вільнодумних румунів, а в другому — румунську національно-демократичну партію. Спростовував ненауковість тверджень про «рутенізацію» румунів Буковини. Епохальне значення для розвитку румунсько-українських стосунків мала стаття А. Ончула «Румунське питання на Буковині» (1913). Після розпаду Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року А. Ончул був прихильником розподілу Буковини за етнічним принципом. 6 листопада 1918 року А. Ончул та О. Попович у взаємній згоді перебрали від останнього австрійського президента Буковини графа Й. Ецдорфа державну владу відповідно над румунською та українською частинами краю. Отримавши звістку про вторгнення на Буковину окупаційних військ королівської Румунії, А. Ончул вирушив до Сучави з протестом проти окупації, де був інтернований і вивезений в Ясси з забороною повертатися на Буковину. Помер 30 вересня 1921 року в Бухаресті, похований у Чернівцях у родинній гробниці лицарського роду Ончулів. 1992 р. Чернівецька міська рада присвоїла ім'я А. Ончула вулиці, що прилягає до вулиці О. Поповича.

На вулиці Українській, 26 (Schlangengasse, 20А → Dr. Reissgasse, 20А → Mircea Vodă strada, 20) бачимо двоповерхову кам’яницю початку ХХ ст. Вона оздоблена у стилі сецесії. З лівого боку фасаду впадає в око фронтон, довершений світильником з ланцюгами. На фронтоні прочитуються ініціали власника, штабного лікаря Адольфа Райтмана "AR".

Раніше тут стояли дерев’яні будівлі (на 1830 рік – три, на 1897 – дві і садочок).

Зараз будинок внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення (Житловий будинок, поч. ХХ ст.)

Тут мешкали депутат державної ради у Відні Александр Гормузакі, дантист Лео Берґман, власник нерухомості Іларіон Крупенський, Микола Крупенський, інженер Зіґфрід Райх та інші.

Вулиця Українська, 27 (Schlangengasse, 19В → Dr. Reissgasse, 19В → Mircea Vodă strada, 19В). До кінця ХІХ ст. на цьому місці був садок. На зламі століть виросла двоповерхова кам’яниця з типовим оздобленням у стилі історизму.

У різний час тут було немало мешканців, серед яких землевласник Зіґмунт Ґольденберґ, власник нерухомості доктор Маркус Ельтес, адвокат Адольф Мюк; доктор медицини Лазар Красносельський.

У наш час у цьому будинку живе професор, доктор філологічних наук, літературознавець Семен Дмитрович Абрамович – автор численних наукових праць. А ще він батько чудової людини, яка пішла із життя надто рано. Це Марія Абрамович-Тілло . Чарівна, тендітна, невисокого зросту, але надзвичайно сильна, харизматична молода жінка, яка жила по максимуму, любила спілкування, збирала навколо себе різних людей, артистична, обожнювала музику, особливо гурт "Акваріум" Бориса Грєбєнщикова (вона про нього казала звично "БГ"), і поезію (особливо – Йосифа Бродського). Талановита і надзвичайно тонка, вразлива, завжди була ніби на межі – станів, відчуттів, стосунків, світів. На будинку, де жила Марія, встановлено пам’ятну таблицю, яка інформує, що тут жила у 1988 – 2006 рр. поетеса Марія Тілло (Абрамович).

Семен Абрамович (29.06.1945, Житомир) – літературознавець, професор, доктор наук, автор понад 200 наукових праць. 1968 року закінчив Житомирський державний педінститут ім. І. Франка за спеціальністю «Вчитель російської мови та літератури середньої школи», 1973 року – заочну аспірантуру з російської літератури при Львівському державному університеті, захистив 1973 кандидатську дисертацію «Історична проза В. Брюсова»; докторську дисертацію «Концепція особистості у нараційній прозі А. Чехова» – у 1991 році (Київ, АН УРСР). Працював викладачем літератури Коростишівського педучилища ім. І. Франка, старшим викладачем, згодом доцентом Кам’янець-Подільського педінституту, був на посаді професора та завідувача кафедри російської філології Чернівецького національного університету, в. о. завідувача кафедри суспільних дисциплін Буковинської медичної академії; завідувачем кафедри гуманітарних наук ЧТЕІ КНТЕУ; нині – завідувач кафедри слов’янської філології Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка. Коло інтересів С. Абрамовича – філологія, культурологія, мистецтвознавство, теологія та релігієзнавство. Безпосередній напрямок його досліджень – вплив сакральних текстів на розвиток художньої літератури. Наукова школа С.Д. Абрамовича – «Сакральні джерела культури: проблеми інтерпретації». Захоплюється живописом, зокрема церковним (автор навчального посібника «Церковне мистецтво» (К., 2005). Автор книги віршів «Consecutio temporum» (К., 2008). Нагороджений медаллю «Ветеран праці», почесними грамотами голови адміністрації Чернівецької області та міського голови Чернівців, Чернівецької медичної академії, Єпископа Коломийського та Чернівецького (УГКЦ). Дійсний член Академії історії та культури євреїв України ім. Ш. Дубнова.

Марія Абрамович-Тілло (2.11.1977, Коростишів – 10.06.2006, Чернівці) – поетеса, бард, кандидат філологічних наук. Народилася на Житомирщині, дитячі роки минули у Кам’янець-Подільську, решту життя провела у Чернівцях. Важко захворіла у 14 років. До кінця життя боролася з хворобою з твердою надією на одужання. Вчилася на філологічному факультеті ЧНУ ім. Ю. Федьковича (російська філологія), закінчила аспірантуру і захистила кандидатську дисертацію по творчості Йосифа Бродського. Викладала українську мову, релігієзнавство, культурологію. Автор та співавтор підручників і навчальних посібників. Вірші Марії публікувалися у різних періодичних виданнях, окремо вийшли поетичні збірки «Я» (1998), «Alter Ego» (1999), «Терція» (2005), посмертно – "Лірика" (2006).

За адресою Українська, 28 (Schlangengasse, 22 → Dr. Reissgasse, 22 → Mircea Vodă strada, 22) знаходиться кам’яниця, збудована у 1880 рр. й оздоблена у стилі історизму. У центрі фасаду будівлі незначно виступає ризаліт завширшки у три вікна; оздоблений він пілястрами, орнаментальною ліпниною та балконом з чавунною балюстрадою. Цій споруді передував дерев’яний будиночок.

Стіни цього будинку прихищали різних людей. Це і власники маєтків Гелена Гольбан, Михаїл Богошевич, і священики Пантелей Городецький, Андрій Лукасевич, лікарі Леон Стефанович (очевидно, представник відомого шляхетного вірменського буковинського роду Стефановичів), Йозеф Порас, вчителька Софія Ґвяздоморська, професор Віктор Капаун, управитель маєтків Ніколай Неґруш, чоботар Яків Магеровський, бакалійник, сторож Йосиф Лєщенський та інші.

Наступний будинок має подвійну адресу: Українська, 29 / Ломоносова, 1 (Schlangengasse, 21 / Petrowiczgasse, 1 → Dr. Reissgasse, 21 / Petrowiczgasse, 1 → Mircea Vodă strada, 22 / Petrovici strada, 1). У першій половині ХІХ століття мешканців та сусідських дітей тут тішив садок, а вже на кінець століття на цьому місці стояв мурований будинок. Це одноповерхова наріжна кам’яниця, збудована у 1890-х р. у стилі історизму. Її оздобою є наріжна башта, завершена банею з флюгером, прямі та лучкові сандрики над вікнами, пілястри корінфського ордеру, декоративні ґратки. Будинок внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення (Житловий будинок, кін. ХІХ ст.).

Каєтан Стефанович – представник відомого буковинського вірменського роду Стефановичів. Його батько, Стефан Стефанович, був депутатом Австрійського парламенту, володів маєтком у с. Бояни. Каєтан Стефанович був головою культурної ради при крайовій владі, членом виконавчого комітету Буковинського сейму. Коли буковинськими справами керував Крайовий Виділу, то був його членом разом з українцем Осипом Бурачинським, євреєм Нойманом Вендером, румуном Аурелом Ончулом. Імовірно, як і його відомі родичі - художники батько та син Антоні і Каєтан Стефановичі, володів талантом художника, оскільки був членом Товариства академіків (студентів) польських у Чернівцях "Вогнище" ("Ognisko").

У цьому будинку проживали люди виключно високого рангу. Насамперед, це землевласник, власник будинку і маєтків барон, доктор Каєтан Стефанович. На 1927 рік серед мешканців біля його імені з’являється власниця Терезія де Стефанович – його дружина.

Ось так миттєво ми тепер перебігаємо очима ці рядки з датами, іменами, а за ними великі відрізки людських життів з усіма змінами, думками, переживаннями, радостями, клопотами, снами, здобутками і втратами.

Бачимо імена адвокатів Адольфа Сеґала та Мозеса Ціммера, книготорговця Еміля Ґутерца, власника нерухомості Георгія Некуліти. Також знову натрапляємо тут на ім’я доктора медицини Івана Филиповича, яке ми вже зустрічали у будинку під №24. При чому збігається рік реєстрації – 1936. Це свідчить про те, що лікарі того часу мали відповідний статус і забезпечення. Власне, так, як і належно.

Споруда, розташована за адресою Українська, 30 (Schlangengasse, 24 → Dr. Reissgasse, 24 → Mircea Vodă strada, 24) покликана тішити і око і слух естетів. Це Вірменська церква, збудована за проектом архітектора Йозефа Главки у 1869 – 1875 рр. і внесена до реєстру пам’яток архітектури. Нині тут розташовується органний зал. У першій половині століття тут були дві дерев’яні будівлі.

Церкву урочисто було освячено 9 жовтня 1875 року під титулом Святих апостолів Петра і Павла. В архітектурному вигляді автор оригінально поєднав елементи романського, візантійського й готичного стилів із традиціями вірменського культового зодчества. Сам план церкви має вигляд латинського хреста: основна нава, дві бокових. Вівтар має півкругле заокруглення. На центральному вході – триграннний виступ. Тут вгадується стилістика резиденції Митрополитів, оскільки зводились ці споруди паралельно. І навіть використовувались однакові будівельні матеріали: червона облицювальна цегла, тесаний камінь, кераміка.

Завдяки чудовій акустиці та наявності органа приміщення від самого початку використовувалось як концертна зала: тут влаштовувалися вечори церковного співу. Але найперше вірменський храм став місцем національного і культурного згуртування вірмен. Ця місія була перервана з другим приходом радянської влади у 1944-му. Більшість вірмено-католиків покинули Чернівці і Буковину. Церковне майно було передано в тимчасове користування організаціям міста, зокрема – рами з портретами, дерев’яні фігури, позолочені кадила, панно з вишивками, підсвічники, люстри, доріжки, церковні лави та багато ін. Деякий час приміщення не використовувались, а потім на довгі десятиріччя унікальна архітектурна пам’ятка була перетворена на склад, хоча ще 1963 року була визнана пам’яткою архітектури національного значення.

На початку 1990-х, після реставрації, храм передали у відання обласної філармонії. У відродженому храмі знову зазвучала молитва вірменською мовою і божественні звуки органу.

З протилежного боку, за адресою Українська, 31 / Ломоносова, 2 (Schlangengasse, 23 / Petrowiczgasse, 2 → Dr. Reissgasse, 23 / Petrowiczgasse, 2 → Mircea Vodă strada, 23 / Petrovici strada, 2) стоїть будівля, яка стала, без перебільшення, символом українського національного відродження на Буковині, прикладом негаласливої активності, умінння і бажання об’єднувати зусилля задля спільної праці і позитивного результату. Це "Український Народний Дім". На вулицю Українську він виходить своїм парадним фасадом з ренесансним оздобленням.

На 1830 рік тут був дерев’яний будинок. Пізніше тут стояли три будиночки, які згодом придбало товариство "Український Народний Дім у Чернівцях", засноване 1884 року. І на цьому місці виросла будівля товариства.

Першим головою товариства Народний дім був професор вищої реальної школи Єротей Пігуляк, згодом депутат буковинського сейму та австрійського парламенту. Перебудовано приміщення до його сьогоднішнього вигляду в 1899-1900 роках за головування відомого юриста Володимира Ясеницького. 1 квітня 1900 року було офіційно відкрито приміщення Українського Народного Дому у Чернівцях.

Це двоповерхова будівля, в якій «...сходи вимощені з тесаного будзанівського каменю найтвердішої породи. Паркети восковані, печі кахляні. На поверсі – читальня з двох салонів... Зала має 140 м кв. і висоту 7 м». Перед першою світовою війною тут мали місце майже всі українські товариства.

У 1932 році приміщення було реконструйовано. Залу розфарбував майстер-маляр Н. Харович за проектом мистецтвознавця сенатора д-ра Володимира Залозецького та академічного художника Євзебія Ліпецького. У такому вигляді приміщення збереглось і до сьогодні. Будинок внесений до реєстру пам’яток історії місцевого значення.

При "Народному Домі" жили Євзебій Ліпецький, у 30-х роках його сусідом був редактор газети "Час" Сильвестр Пігуляк, різноробочий Георгій Вегерюк, бухгалтер-стажер Василь Дмитрюк, вчителька Єлизавета Левитська. Розташовувалися тут, зокрема, "Руський інтернат", друкарня "Руська Рада", "Кружок жіночої громади". Ці стіни пам’ятають голоси і кроки найвідоміших особистостей, які вплинули на становлення нового українства, зробили значний внесок в українську та світову культуру, які формували і формують свідомість українців. А в кінці ХХ століття тут мешкав протягом кількох років сучасний поет, прозаїк, автор фейлетонів та есе, громадсько-культурний та політичний діяч Роман Жахів (Віктор Сердулець), який був організатором численних літературно-мистецьких заходів при "Народному Домі".

Євзебій Ліпецький (1889, с. Вербівці, Заставнівський район – 1970, Байрот, Німеччина) – художник, художник-реставратор, стипендіат цісаря Франца Йосифа та Православного Релігійного Фонду в Чернівцях. Народився в сім’ї Глікеріїї та Олександра Ліпецьких на Буковині (с. Вербівці). Навчався у православній реальній школі в Чернівцях, де і набув перші навички з малювання. Потім поїхав здобувати мистецьку освіту до Мюнхена, навчався в Королівській Академії мистецтв у Карла Раупа, учнем якого був свого часу ще один чернівецький художник Леон Абрамович. У цей період він входив до Української Академічної Громади у Мюнхені, яку тоді очолював скульптор М. Паращук. Тоді ж зробив копію великої картини Тіспола "Поклін трьох царів", яку придбав один із німецьких монастирів. В Баварській Академії мистецтв опанував мистецтво реставрації в майстерні професора Дернера. У 1915 році Є. Ліпецького було призвано до війська. Деякий час він перебував у діючій армії, а згодом працював у Віденському військовому географічному інституті картографом. У цей час для посла Миколи Василька виконав кільканадцять акварельних композицій з боїв Українського гуцульського легіону. У 1918 році разом із сім’єю повернуся до Чернівців. Тут Є. Ліпецький працював у чоловічій гімназії, де викладав каліграфію, рисунок, німецьку мову. Серед учнів Є. Ліпецького був Михайло Івасюк. В Українському домі, в студії Є. Ліпецького навчалися: Дарина Макогон (Ірина Вільде), Ірма Розеншток, Михайло Молдаван, відвідувала, як перебувала в Чернівцях, і студентка Празької Академії мистецтв Одарка Киселиця. Євзебій Ліпецький писав портрети, пейзажі, малював декорації до вистав, виконував розписи та реставраційні роботи (займався реставрацією стінописів у храмах). Створив ряд портретів українських письменників, інших представників культури (зокрема спеціально для "Українського Народного Дому"), представників відомих шляхетних родин, працював у галузі книжкової графіки та театрально-декораційного мистецтва. Митець любив подорожувати, мав чудову бібліотеку, збирав кераміку, власноруч виготовляв меблі та рами для робіт, любив куховарити, співати і слухати пісні. Євзебій Ліпецький був чоловіком дуже доброзичливим, закоханим у мистецтво, прихильним до людей. На початку 40-х років через те, що відмовився малювати портрет Сталіна, опинився під загрозою розправи, пройшов через численні допити, тому він разом з дружиною залишили Чернівці (За матеріалами праці "Буковина. Її минуле та сучасне" Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського та книги Ірини Міщенко «Євзебій Ліпецький. Мистець і особистість»).

Робота Є.Ліпецького "Портрет дружини" http://yablog.org.ua/2009/12/14/chernivtsi-museum/)

Сусід "Народного Дому" будинок на вул. Українській, 31А / Вірменькій, 26-28 (Armeniergasse, 16 → Dimitrie Petrino strada, 16). Це одноповерхова наріжна кам’яничка кінця ХІХ ст. без особливих прикрас. Уже на 1897 рік тут був мурований будинок, до того це місце прикрашав садок.

На зламі століть у цьому будинку жив старший інженер, будівельний підприємець Франц Куча. Пізніше мешканців стало більше. Серед них були приватні та офісні співробітники, пенсіонер, перукарка, слюсар, купець. У 1920-х–30-х рр. мешканцем будинку був вірменин Димитрій Петріно.

Цікавий не стільки з погляду архітектурного, скільки у плані історії мешканців будинок за адресою Українська, 32 / Вірменська, 24 (Josefsgasse, 2 → Jancu Zota strada, 2). Зараз це триповерховий наріжний будинок другої половини ХІХ ст., збудований в "ощадному стилі" без особливих прикрас. У першій половині позаминулого століття це місце мало б виглядати досить симпатично і затишно, оскільки тоді тут стояв невеличкий дерев’яний будинок серед саду.

Переважали серед мешканців представники місцевої інтелігенції: комісар магістрату, редактор "Czernonwitzer Zeitung" ("Чернівецької газети") доктор права Ізидор Нуссбаум; віцепрезидент Крайового суду Олександр Артимович (можливо, це родич українського мовознавця, громадсько-політичного діяча Агенора Артимовича); вчитель Касіян Балабушич; секретар Буковинського крайового уряду Ґвідо Ліндес; професор музики Амалія Уллман; дрібні урядовці, фотограф.

А найбільш відомими мешканцями цього будинку були доктор філософії Матіас Фрідваґнер, доктор Антон Норст, директор промислової школи Еріх Кольбенгаєр, професор Теофіл Савчук (Sauciuc Theophil) – автор монографії про грецький острів Андрос (Andros; Untersuchungen zur Geschichte und Topographie der Insel. – Wien, 1914), виданої у Віддні в 1914 р.

Матіас Фрідваґнер (Matthias Friedwagner; 3.02.1861, с. Галльспах (Гріскірхен (округ), Горішня Австрія, тоді у складі Німецького райху), Австро-Угорщина – 5.04.1940, с. Галльспах, (Горішня Австрія), Німеччина) — доктор філософії, професор, ректор Чернівецького університету в 1910-1911 н. р.,член-кореспондент Румунської Академії наук. З 1873 по 1881 рік навчався у Вищій реальній школі м. Лінца. У Віденському університеті вивчав германські і романські мови. У цьому ж університеті здобув вчений ступінь доктора філософії, захистивши 1889 р. дисертацію «Мова старого французького героя поеми Юон де Бордо (Huon de Bordeaux)». У 1888 р. був призначений викладачем державної вищої реальної школи у Відні. 1898 р. пройшов габілітацію і обійняв посаду приват-доцента романської філології у Віденському університеті. В 1900 році призначений професором романської філології Чернівецького університету. Читав курси порівняльного вивчення романських (зокрема румунської) мов та літератури у 1900–1911 рр. 1903-1904 н. р. був деканом філософського факультету. На 1910-1911 навчальний рік Матіаса Фрідваґнера обрали ректором Чернівецького університету. З 1911 по 1928 року працював у Франкфуртському університеті, в 1916-1917 н. р. був деканом. Помер Матіас Фрідвагнер у рідному селі 5 квітня 1940 року.

Батьківщина Матіаса Фрідвагнера (Озеро Гозау. Картина художника Ладіслава Бенеша (1845-1922)).

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Ladislaus_Benesch_Gosausee_mit_Dachstein.jpg

Антон Норст (Anton Norst; 30.04.1859, Залуччя –11.04.1939, Відень) – Почесний громадянин Чернівців (1912), журналіст, член міської ради з тридцятирічним стажем, секретар університету, видавець газет "Czernowitzer Zeitung", "Im Buchenwald und Czernowitzer Gemeindezeitung". Norst є автором численних пам'ятних віршів та гумористичних оповідань. Його текст "Пісня буковинських жандармів" була покладена музику Францом Легаром. У 1914 році, під час військових подій у Чернівцях, виконував обов’язки коменданта міста. Антон Norst був братом знаного віденського педагога-реформатора Євгена Шварцвальда і дідусем австрійської лінгвістки, педагога, меценатки Марлен Norst. Після Першої світової війни він переїхав до Відня. 1920–1922 він працював у Центральній статистичній комісії. Також був меценатом: надав власні кошти, аби виклали плиткою тротуар та частину вулиці Панської довкола Польського дому у Чернівцях.

Д-р Антон Норст, журналіст із Чернівців; 1914; автор фото Кржановскі.

http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Anton_Norst_1914.jpg

Еріх Кольбенгаєр (Kolbenheyer Erich) – інженер, котрий викладав у Чернівцях в архітектурній школі упродовж десяти років, з 1902 по 1912 рр. збирав, замальовував, обробляв буковинські орнаменти та видав дуже ошатну книгу "Взори вишивок домашнього промислу на Буковині". Вона складалася з окремих цупких аркушів, оскільки була розрахована на майстрів, котрі користуватимуться ілюстраціями і муситимуть їх неодноразово виймати із книги. Розповідають, що на початку минулого століття цей альбом готувався до приїзду самої цісарівни (про що свідчить напис на титульному аркуші), яка особливо шанувала вишивку. У 1913 р. у Відні вийшла книга "Motive der hausindustriellen stickerei in der Bukowina". Правнучка Е. Кольбенгаєра, дочка Йосипа Ельгісера Вікторія Тучинська, успадкувала захоплення і талант прадіда. У інтерв’ю, даному Максимові Козменкові, вона розповіла: "Я маю велику колекцію буковинського одягу. Також маю багато і сучасних вишитих сорочок, костюмів, килимів. Реставрую старі рукодільні речі. Створила перший приватний музей рукоділля в Росії. Річ у тім, що в мене генетично закладена любов до вишивки. Це генетичний код, який походить від австрійського інженера Еріх Кольбенгаєра. Він мій прадід, який приїхав до Чернівців наприкінці ХІХ сторіччя будувати міст через Прут. Тут він захопився місцевою народною вишивкою. В 1903 році він задумав впорядкувати народні узори, зробив описи і вже в 1906 році видав готову книжку. На той момент примірників було лише три. Один з них він надіслав австрійській імператриці, яка була куратором культурних проектів національних окраїн. А вона надіслала книгу мого прадіда в Брюссель на книжкову виставку, де він отримав за свою роботу гран-прі. До 600-ліття Чернівців громада з Канади зробила репринтне видання книги Кольбенгаєра. Вже тепер за ескізами свого прадіда вишила і собі декілька сорочок".

Обкладинка книги Е.Кольбенгаєра трьома мовами (німецькою, румунською, українською).

З протилежного боку (Українська, 33 (Josefsgasse, 1 → Jancu Zota strada, 1)) можна побачити будинок, у зовнішньому вигляді якого відображено поєднання зодчеських зусиль різних поколінь. Це двоповерхова кам’яниця кінця ХІХ ст., до якої прибудували у 1920-х третій мансардний поверх, оздобивши фасад потрійним балконом і фронтоном, використовуючи стилістику неокласицизму та необринковяну. А вже у ХХІ ст. добудували ще один мансардний поверх. Будинок цей з’явився також на місці саду.

Серед мешканців переважали дрібні урядовці, вдови службовців, вдова поштмейстера люди, пов’язані з фінансовою сферою, поштовою справою, перукарка, слюсар, портьє, купці, мандрівник, кондитер Рудольф Садовський, шевці, кравці, електрики.

Були серед жильців і відоміші особи. Наприклад, парох Ісая Ісопескул, професорка Роза Ціглярц; у 20-х тут жив професор Герман Штернберґ – автор праці про історію гебреїв у Чернівцях "Zur Geschichte der Juden in Czernowitz. In Geschichte der Juden in der Bukowina", виданої у Тель-Авіві 1962 р.

Будинки на Українській, 34 (Josefsgasse, 4 → Jancu Zota strada, 4) та Українській, 35а (Josefsgasse, 3 → Jancu Zota strada, 3) – двоповерхова і триповерхова кам’яниці, збудовані у 1930-х роках в стилі функціоналізму. Колись тут також були сади.

У будинку №34 жили адвокати Людвіг та Сігізмунд Діше, лікар Йоан Папп. А от будинок № 35а можна було б назвати "пряничною хатинкою", оскільки мешканцями її були кондитери Вільгельм та Вілібальд Крамоліни, пекар Констянтин Прохимчук.

Будинок під номером 36а (Josefsgasse, 6 і 8 → Jancu Zota strada, 6 і 8) – зразок недбальства, брутального ставлення, патологічного прагматизму та неповаги до світу, витвореного іншими.

У першій половині ХІХ ст. тут стояли серед садів два дерев’яні будинки. У другій половині століття їх замінили муровані. Поштівка початку ХХ ст. зберегла зображення двох палациків-близнюків (№№ 6 і 8) з розкішним декором у стилі історизму. Це була справжня міська (столична) резиденція великих землевласників Буковини.

Зараз тут обласна станція переливання крові. До колишнього будинку добудували у 1950-х другий поверх з банальним трикутним фронтоном, знищивши його архітектурну стилістику.

Мешкали тут знані в усій Австро-Угорщині особи. Директор Буковинського банку та Земського кредитного товариства барон Євген Стирча, барон Георг Стирча; землевласник, барон Ніку Флондор; земвласник і підприємець Макс Ангаух; ад’юнкт податкової служби Костянтин Антонович, архімандрит, професор теології у гімназії, почесний доцент університету Ювенал Стефанеллі (1834–1914) – автор перших кахетизмів румунською мовою, катехит у школі в Сіреті (1860–1866), у румунській народній школі в Чернівцях (1866–1876), викладач теологічного факультету університету (1876–1908).

Ніку Флондор (Flondor Niko, Nikolaus von Flondor; 1872–1948) – румунський політик, Почесний громадянин і тричі примар Чернівців (1920, 1922–1926, 1938–1940) і член парламенту Великої Румунії. Мав дружньо-родинні стосунки з Васильками, товаришував з Омеляном Поповичем. Ці стосунки зберігалися навіть, коли опинилися вони в різних таборах. Саме Ніку Флондор перебрав владу бургомістра від Осипа Безпалка. Але швидко розчарувався у порядках румунської влади на Буковині. У червні 1940 року як останній примар Чернівців передав ключі від міста представникам радянської влади. Треба відзначити, що про гідну поведінку Володимира Залозецького, який виступив 1918 р. проти вступу румунських військ на українські етнографічні території ми тепер маємо можливість знати завдяки тому, що Нику Флондор як очевидець розповів про подробиці тієї події Роману Смаль-Стоцькому.

Проживав тут і наймолодший із відомої родини синів Євдоксія Гормузакі – Ніколаус барон фон Гормузакі (1826 – 1909) з дружиною Наталією та їхні діти Костянтин і Александр. Як і його брати, Ніколаус Гормузакі вчився у гімназії, Віденському університеті, теж був активним діячем румунської національної програми, почесний член Академії Наук Румунії. Похований у Чернівцях на Руському цвинтарі.

Відомим став його син Костянтин барон фон Гормузакі – природодослідник, автор наукових праць з ботаніки, ентомології, дослідник буковинської флори, працював на природничому факультеті Чернівецького університету, почесний член Румунської академії наук. Він несподівано знайшов зовсім інше застосування родинній харизмі та енергії. Його брат барон Александр Гормузакі був повітовим старостою, заступником губернатора.

Костянтин Гормузакі (Hormuzaki Konstantin; 3.10.1863, с. Чорнівка – 1949) – румунський учений-геоботанік. К. Гормузакі дитинство провів у селі Чорнівка та закінчив тут початкову школу. Ліцей закінчив у Чернівцях. Ще будучи учнем, дуже захоплювався дослідженням природи. У цьому напрямку, трохи незвичному на той час, Костянтин Гормузакі працював під наглядом батькового друга Отто Петріїно, буковинського геолога, а пізніше - міністра господарства Віденського Уряду. Отто Петріїно, будучи на той час членом Віденського зоолого-ботанічного товариства, залучає ліцеїста Костянтина Гормузакі до співпраці. У вересні 1881 року, після закінчення ліцею, К. Гормузакі вступає до філософського факультету Чернівецького університету, де продовжує вивчати зоологію, ботаніку, мінералогію, географію. Проте вивченню природничих наук присвятив лише один рік. Вже восени 1882 він вступає на юридичний факультет Чернівецького університету, де навчався протягом трьох років. У 1885 році переїжджає до Відня. Тут у 1886 році закінчує курс навчання і, продовжуючи сімейну традицію, готується до юридичної кар’єри. Склавши останній екзамен у березні 1888 року, К. Гормузакі працює урядовцем у прокуратурі. Але тут затримується не довше, ніж на один рік: майбутній науковець, зрештою, відмовляється від посади, а це означало й відмову від юридичної кар’єри. У Відні К. Гормузакі працює в Інституті ботаніки, у зоолого-ботанічному товаристві та в Полатинському музеї. Літо проводить у Ішлі, а восени 1924 р. та навесні наступного року живе на острові Бріоні. Перебування в цих рекреаційних місцях дало дослідникові можливість вивчати місцеву фауну та флору. 1919 року отримав вченому почесне звання члена Румунської академії. 1925 року сім’я Гормузакі повернулася на батьківщину. Тут вони спочатку живуть у садибі Ропча, а пізніше переїжджають до Чернівців. За наукові заслуги в Чернівецькому університеті в березні 1931 року К. Гормузакі отримує науковий ступінь професора кафедри ентомології та біогеографії. Нарешті Костянтин Гормузакі, хоч уже й у досить поважному віці, прийшов туди, де його чекали ще десять років тому, де він уже міг працювати на користь науки. Низка робіт з бібліографічного переліку підтверджує вагому наукову діяльність професора Костянтина Гормузакі. Більшість праць присвячено дослідженню територіальних особливостей поширення флори і фауни на Буковині, а також Румунії, деяких провінцій Австрії (Ішл, острів Бріоні). К. Гормузакі є автором численних публікацій, досліджень, зібрав цінні колекції комах та рослин. Досліджував міграцію та еволюцію метеликів, флору та фауну четвертинних льодовиків. Він використовував для своїх досліджень знання та відомості з палеогеографії, зоогеографії, фітогеографії. Під час роботи на посаді професора на факультеті природничих наук Чернівецького університету К. Гормузакі заснував музей та ентомологічну лабораторію. К. Гормузакі цілковито віддався своїй роботі, був стриманим, але зі студентами, навпаки, товариським, водив їх у походи, експедиції, незважаючи на великі знання, завжди сумлінно готувався до лекцій. У 1909році в Синаї він описав метелика нового виду. Не прагнув слави, реагував лише на те, коли в деяких статтях заперечувалися його твердження або ж новий вид. Під час консолідації румунів з Буковини був активним і як публіцист: писав у різні буковинські газети національно-культурні статті. У 1910р. був вибраний депутатом Буковинського сейму. За свої наукові заслуги і національно-культурну діяльність був названий у 1919 році Почесним членом Академії наук у Бухаресті. Костянтин Гормузакі помер у 1949 році. Сьогодні у місті Чернівцях ще існує маленька хата біля лісу, де жив і займався наукою вчений. Ця хата належала у міжвоєнний період Чернівецькому університету. Вона є власністю університету й по сьогоднішній день, але про Костянтина
Миколайовича Гормузакі, на жаль, згадують лише кілька людей старшого покоління. (За матеріалами статті Єремії Г. І. "Костянтин Гормузакі – видатний румуномовний вчений та дослідник").

Фото №1: Костянтин Гормузакі (http://de.wikipedia.org/wiki/Constantin_von_Hormuzaki)

Фото №2: Erebia - один із видів карпатських метеликів, яких досліджував науковець.

Закінчення другої частини