21-08-2014

На історичні гостини до мешканців вулиці Української. Частина ІІІ

 
Четвер, 21 серпня 20014 року
 
 
Запрошуємо Вас продовжити прогулянку вулицею Українською. Пройдемося її останньою частинкою, яка колись називалася Йосифинською, Янку Зота. Тут на нас чекає зустріч з художниками Миколою Івасюком та Альфредом Оффнером, політичним діячем Дмитром Дорошенком, сучасною родиною науковців і таємничим архітектором.
 
 
 
 
Наступна адреса, Українська, 37 (Josefsgasse, 5 → Jancu Zota strada, 5), також "обросла" історичними постатями, як колись фруктами сад, на місці якого у другій половині ХІХ ст. вимурували кам’яницю – будинок з колонами (як бачимо зі старої поштівки); зараз тут кам’яничка кінця ХІХ ст. з пишним оздобленням у стилі необароко, але вже з деякими елементами сецесії. Можливо перебудовою займався власник нерухомості Почесний громадянин Чернівців з (19.06.1900) Бернгард Балтінестер — капітан 63-го піхотного полку у відставці, депутат міської ради (1870–1882, 1884–1900) або його син – купець Бернгард Балтінестер-молодший (входив до складу виконавчого комітету Товариства чернівецьких купців).
 
Серед мешканців: професор реальної школи і вчитель гімнастики Ладіслаус Ґвяздоморський; лікарі Мендель Зінґер, Пінкас Шапіра.
 
Впродовж багатьох років цей будинок був осередком культурного і політичного життя міста. Меморіальні таблиці повідомляють, що тут в різний час жили такі поважні мешканці, як художник Микола Івасюк. Творчість і постать Миколи Івасюка мала дуже велику популярність. Про нього жваво говорила українська, німецька, польська періодика. У нього було велике коло спілкування. У нього вдома, очевидно, гостювало немало людей, оскільки в його майстерню на теперішній вулиці Ольги Кобилянської, приходили і приїжджали люди з різних місць, аби подивитися на полотно "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва". Його навідували О. Кобилянська, Богдан Лепкий, Леся Українка, Осип Маковей, який надсилав художнику літературу, допомагав матеріально.
 

Микола Івасюк (28.04.1865, м. Заставна, тепер Чернівецької обл., — 25.11.1937, с. Биківня під Києвом) — художник, педагог. Народився в сім’ї ремісника-механіка. У 1884 р. закінчив Чернівецьку православну вищу реальну школу. Навчався у Віденській (1885—1888) і Мюнхенській (1890—1896) академіях мистецтв. Працював і організовував виставки у Львові, Чернівцях і Києві. З 1897 р. жив і працював у Чернівцях, де у 1899 р. заснував художні курси при міському промисловому музеї, у 1904 р. — художню школу для обдарованих дітей із бідних сімей. У 1915 р. М. Івасюка, захопленого у полон російськими військами (як «німецького шпигуна»), вислано до м. Ростова-на-Дону. У 1917 р. виїхав до Києва; з 1919 р. жив у Львові, пізніше повернувся до Чернівців. 1926 р. на запрошення уряду УСРР знову переїхав до Києва, був професором Київського художнього інституту; з 1927 р. працював у системі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), виконував художні плакати для фільмів, малюнки для журналу «Кіно». Автор численних полотен: історичного жанру — «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1892—1932), «Богдан Хмельницький під Зборовом» (1893), «Битва під Хотином» (1903), «Іван Богун у бою під Берестечком» (1919); побутового жанру — «Поцілунок», «Очікування», «Гуцулка під деревом», «Буковинець» (усі — 1889), «Козак з дівчиною біля криниці» (1901), «Мати» (1908); портретів — Ю. Федьковича (1885), Т. Шевченка (1918), І. Франка (1924), М. Скрипника (1933) тощо. Виконав ескізи поштових марок УНР номіналами 2, 3, 30, 50, 80, 200 гривень (так звана віденська серія; 1919). Розписував іконостаси в церквах міст Заставна, Кіцмань та деяких сіл Буковини. У липні 1937 р. був заарештований органами НКВС за сфабрикованим звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі»; у листопаді 1937 р. розстріляний у с. Биківня. Реабілітований посмертно за стандартним формулюванням: «за відсутністю складу злочину». (Історія України // Енциклопедичний довідник. — К.: Генеза, 2008. — С. 437). У Чернівецькій області 2013 року започаткували премію імені Миколи Івасюка, яку вручають у день загибелі художника.

Зображ. №1: Станіслав Яновський (StanislawJanowski). Портрет художника Миколи Івасюка. 1894 рік. Пастель. Зберігається в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Джерело: http://versii.cv.ua/new/mistetski-detektivi-vid-tetyani-dugayevoyi/28351.html

Зображ. №2: будинок № 37. Джерело: http://gazeta-bukovyna.com/archive/30.07.2010/index.htm

Зображ. №3: картина М.Івасюка "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва". Національний художній музей України. Джерело: http://carabaas.livejournal.com/12011136.html

Зображ. №4: марки, виконані М.Івасюком.

Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Stamps_Viennese_series_Ivasjuk.jpg

                                   
 
 
 
"Мій супутник [Базаров С.А.], помітивши, що я не відповідаю на його жарти, залишив мене в спокою, авто безшумно, але прудко летіло по чудовому шляху, і скоро перед нами в далечині замаячили Чернівці. Ще півгодини їзди – і ми на місці, під’їздимо до невеличкого партерового будинку на Йосифінській вулиці..."  
Із спогадів Дмитра Дорошенка "Нова адміністрація для Галичини й Буковини. Мій приїзд до Чернівців. «Совѣты» й «комітети»".
 
У цьому ж будинку кілька місяців проживав політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф Дмитро Дорошенко (1882–1951) . 22 квітня в 1917 р. Тимчасовим урядом він був призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Із самого початку нова адміністрація завоювала пошану у місцевого населення. Дорошенко звернувся до людності з маніфестом-програмою, видрукованою російською, українською, польською, німецькою та румунською мовами. На святі Українського національного фонду губернський комісар виступив із промовою, що вилилася у справжню маніфестацію. Привітання Дорошенку склали усі частини, навіть Кубанський козацький полк. Нова адміністрація, за словами Дорошенка, "щиро бажала принести населенню користь, допомогти йому". Власне, вся її діяльність була спрямована на налагодження і покращення життя населення — на противагу російській адміністрації та армійським чинам, що прагнули побільше взяти з краю, який, можливо, тимчасово вдалося захопити. Уже в червні поступово почала проводитися українізація на фронті, в тому числі у Галичині та Буковині. Але цей процес ішов паралельно з загальним розвалом армії і, відповідно, поразками на театрі військових дій, нависла загроза евакуації. У листі до дружини Дмитро Іванович писав: «Здається, наше перебування в Галичині приходить до кінця. Військо російське битися не хоче, кидає позиції і обертається в дику орду, яка тільки нищить все і грабує... Що залежить від нас, те ми робимо, щоб змягчити тяжке лихо» . Вирішивши до кінця виконати свій обов’язок, Дорошенко до останнього моменту залишався у Чернівцях, хоча майже все було вже евакуйоване. «Поки я тут, — писав він дружині, — усі спокійні. Вчора я звелів арештувати 15 душ ріжних темних елементів, які збіралися счинити погром, спеціяльно над українцями». Дорошенко не став виконувати наказ головнокомандуючого про евакуацію усього чоловічого населення, худоби, збіжжя та нищення того, чого не можна було вивезти. «Нема рації руйнувати наш народ, — вважав він, — в ім’я інтересів армії... від котрої треба боронити край». Дмитро Іванович покинув Чернівці в останній день, не допустивши погрому міста. «Новое Время» потім писало, що він — затятий мазепинець, безпосередньо зв’язаний з німецьким генеральним штабом, котрий стоїть на чолі «жидівсько-німецької змови» проти Росії. У Чернівцях Дорошенко почав підготовку другого повного видання свого покажчика української літератури в Росії за 1798 — 1897 рр. Книга вийшла в світ 1917 р.
 
 
 
У радянський час тут оселився літературознавець, фольклорист професор Роман Михайлович Волков. Його син доктор філології, професор-філолог Анатолій Волков (1925) з родиною живуть у цьому помешканні донині. Він займається проблемою традиційних сюжетів, образів та мотивів у світовій літературі. Це інтелігентна родина, представники різних поколінь якої пов’язали своє життя з наукою. Дружина Анатолія Романовича Людмила Петрівна – кандидат філологічних наук, гоголезнавець, дослідниця українського гуцульського фольклору. Їхній син Роман Анатолійович – професор, доктор біологічних наук, завкафедрою молекулярної генетики, докторське дослідження захистив у Німеччині. Його дружина, Ірина Ігорівна, також біогенетик. Вона походить із роду Панчуків. Ось так поєдналися дві старі інтелігентні чернівецькі ородини. Роман Анатолійович Продовжує справу батьків Андрій Романович – біолог-генетик, навчається у ЧНУ та у Німеччині. У наймолодшої, Анни, вибір професії ще попереду.
 
 

Роман Волков (13.10.1885, Новгород-Сіверський – 6.05.1959) – український філолог. У 1912 році закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут. Професор Одеського, Львівського, Чернівецького університетів. Під керівництвом Володимира Рєзанова вивчав фольклорні пам'ятки. Його студентська праця «Народна драма „Царь Максиміліан“» (1912) дістала високу оцінку фахівців і була видана окремою книжкою у Варшаві. Був головою етнографічно-діалектологічної секції Одеської комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук. Досліджував, переважно, український та російський фольклор, українсько-російсько-польські літературні зв’язки, запропонував свою класифікацію казок. Наукові погляди Р. Волкова вплинули на діяльність В. Проппа.

На фото: на портреті Роман Михайлович; сидять - Роман Анатолійович, Анатолій Романович, Анна Романівна, Людмила Петрівна, Андрій Романович, Ірина Ігорівна.
 
Будинок № 37 внесений до реєстру пам’яток історії місцевого значення (Будинок, в якому жив український художник М. Івасюк (1865-1937) 1907 р. Будинок, в якому жив відомий український філолог Р. М. Волков (1885-1959); 1949-1959 рр.), а також рекомендований до внесення до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення (Житловий особняк із прилеглою садово-парковою територією кін. ХІХ ст. Цінний взірець житлової аристократичної забудови кін. ХІХ ст. у стилі «необароко», оздобленої кованою брамою із елементами художнього декору у стилі «необароко»).
 
На розі Української та Челюскінців під номерами 38 / 17 (Josefsgasse, 10 → Jancu Zota strada, 10) височіє велика чотириповерхова наріжна кам’яниця, збудована у 1930-х у стилі функціоналізму на місці старої кам’яниці. Має оригінальне оздоблення на наріжнику, стилізоване під хрест. Збереглася металева брама у стилі арт-деко.
 
Цей дім був оселею для великої кількості різних людей. Зокрема тут мешкали урядовець Ощадної каси Владислав лицар фон Грабовецький; інженер Август фон Медвей; залізничний директор, власник нерухомості Карл Розен; податковий агент Карл Вільде (у 1898), піаністка Йозефіна Вільде (1927); адвокат Максиміліан Розен, офіційний податковий представник Теофіл Коломицький.
 
Поряд з будинком, де жив Микола Івасюк, на вулиці Українській, 39 (Josefsgasse, 7 → Jancu Zota strada, 7) одноповерхова кам’яничка, збудована на початку ХХ ст. й оздоблена типовими декоративними елементами в стилістиці історизму та сецесії, зокрема й жіночими маскаронами На плані міста 1830 р. на цьому місці бачимо дерев’яний будинок. На плані міста 1897 р. на цьому місці бачимо садок.
 
Жили тут Ісидор Стефанеллі, поміщик Йозеф Блюм, церковний маляр Василь Кривей (Кривий), редактор Герман Лерер, фотограф Ляйб Ґодман та багато інших людей із різних професійних сфер.
 
Триповерховий будинок на високому цоколі розташований за адресою Українська / Челюскінців, 40 / 18 (Josefsgasse, 12 → Jancu Zota strada, 12). Це кам’яниця, збудована близько 1910 р. й оздоблена у стилістиці декоративної сецесії. Їй передували дерев’яний і мурований будинки.
 
Населяли цей будинок власник нерухомості, президент Торгово-промислової палати Фрідріх Конрад Лянґенган, секретар громади Адольф Вайнер, міський касир Якоб Швайґер, секретар Каси хворих Якоб Піштнер та інші.
 
Українська, 41 і 41а (Josefsgasse, 9 і 11 → Jancu Zota strada, 9 і 11). За цими адресами розташовані одноповерховий мурований будинок, перебудований на поч. ХХІ ст у стилі "євроремонт" з добудовою мансардного поверху та одноповерховий флігель (офіцина) ХІХ ст. у подвір’ї.
 
У будинку мешкали архімандрит Ювенал Стефанеллі (цікаво, що його ім’я згадується цього ж року за адресою Josefsgasse, 6), директор реальної гімназії Клавдіу Стефанеллі.
 
А ось у флігелі, позначеному тепер номером 41а, проживали представники професури. Автор підручників з румунської мови, етнограф Леонідас Боднареску, який написав книгу про різдвяні та новорічні звичаї румунів: Einige Weinachls- und Neujahrs-Bräuche der Rumänen [von] Leonidas Bodnărescul. Czernowitz (Bukowinaer Vereinsdruckerei), 1903. А також професор університету Янку Ністор (1876–1962) – автор книги "Молдавські претензії до Покуття" (Jancu J. Nistor. Die moldauischen Ansprüche auf Pokutien. Vienna 1910), прихильник теорії автохтонності румунського населення на Буковині.
 
Ністор Іон Янку (Ністор Йон-Янку; рум. Ion Nistor; 17 серпня 1876, с. Біволеріє Сучавського повіту (Південна Буковина), Австро-Угорщина — 11 листопада 1962, м. Бухарест, Румунія) — історик Буковини і Румунії, політичний і державний діяч Австро-Угорщини і Румунії, академік Академії Наук Румунії, науковець, педагог та ректор Чернівецького університету (1920-21; 1930–40). Вчився в університетах Чернівців, Відня, Бухареста, Мюнхена, Берліна. 1911 року став приват-доцентом кафедри південно-східної європейської історії у Віденському університеті, а з 1912 (по 1940) — професором і завідуючим такої ж кафедри в Чернівецькому університеті, в основному викладаючи історію Румунії та Буковини. В 1918—1919 роках був міністром румунського уряду по управлінню Буковиною, міністром — делегатом Буковини в уряді Братіану, міністром громадських робіт, державним секретарем по етнічних меншинах у міністерстві праці, охорони здоров’я та соціального захисту; міністром праці та міністром культів і мистецтв. Відзначений 10-ма орденами Румунії («Зірка Румунії», Корона Румунії, Хрест, орден Фердинанда) та 4-ма орденами інших держав. Ністор різко виступав проти комунізму, соціал-демократії та націонал-соціалізму, а згодом — проти приєднання Бесарабії й Буковини до УРСР. Янку Ністор не був залучений до уряду Й. Антонеску, проте залишений професором філософського факультету в Бухаресті (1940—1941). З 1941 — на пенсії, продовжуючи бути директором колекції бібліотеки Академії Наук Румунії (1940—1945). З утворенням Румунської Народної Республіки позбавлений членства в Академії Наук Румунії (10 червня 1948) та ув’язнений без суду в Сігеті (з 1948 року по 8 липня 1955 рік).
 
 
 
Призначення споруди за наступною адресою, Українська, 42 (Josefsgasse, 14 → Jancu Zota strada, 14), не змінилося. Вона відігравала і відіграє важливу роль у фізичному вихованні молодого покоління, у пропагуванні здорового способу життя. Тепер це приміщення спортивного товариства "Динамо" з гімнастичним залом. А збудували її 1886 р. для Чернівецького загального гімнастичного товариства. На вулицю виходить фасад, оздоблений у стилі неоренесансу. Фасад прикрашають дві скульптури, що напівлежать на центральному трикутному сандрику, який підтримують на свої головах двоє атлантів. Ліворуч від скульптур бачимо дату 1867 – рік заснування "Сокола" у Чернівцях. Праворуч – побудови, 1886. Чоловіча скульптура – це очевидно Геракл (Геркулес), бо при ньому зображена шкура лева. Щодо жінки, то це можуть бути Ніка (богиня перемоги) чи Еріда (покровителька змагань).
 
До того, як магістрат міста 1883 р. передав товариству у власність цю земельну ділянку, її використовував як місце для роботи каменотес Лауренц Кукурудза. Кілька років збирали необхідні кошти. А саму будівлю звели, за проектом та під керівництвом будівельного ад’юнкта Людвіґа Веста, за п’ять місяців: 15 квітня 1886 заклали наріжний камінь, уже 19 вересня цього ж року приміщення було готове до повноцінної експлуатації.
Будинок не був житловим. Тут мешкали хіба що сторожі чи обслуговуючий персонал. Такі, як слуга гімнастичного товариства Йоганн Раховський. Також на 1936 рік тут згадане ім’я фотографа Генрієти Реус.
 
Цей будинок внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.
 
Як пам’ятка архітектури місцевого значення (Житловий будинок, 1886 р.) зареєстрована також будівля на Українській, 43 (Josefsgasse, 13 → Jancu Zota strada, 13). Це одноповерхова, з двома пірамідальними банями, кам’яниця, збудована у 1886 р., з багатим декором у стилі історизму (потужний аттик з необароковим фронтоном, пілястри іонічного ордеру з маскаронами в капітелях, сандрики, обеліски, вазони, люкарни, ліпні лев’ячі голови). Цікаво те, що уже на плані міста 1830 р. тут позначено мурований будинок.
 
Зараз тут розташований Військовий квартирно-експлуатаційний відділ.
 
Мешкали тут дуже заможні люди: поміщики Міхаель, Алексіс, Ольга та Раду фон Ґріґорча (їх баронську корону бачимо на фронтоні), Гелена Попович; родина кондитерів Тучабських; Єлена Шиманович та інші.
 
За адресою Українська, 44 (Josefsgasse, 16 → Jancu Zota strada, 16) можна побачити чотириповерхову кам’яницю з високою мансардою. Це будівля, споруджена у 1910 р. в стилі раннього конструктивізму. Її фасад фланкований з обох боків півкруглими еркерами, що завершені балконами. До того, як з’явився цей будинок, тут був дерев’яний дім, а потім – дерев’яний та мурований.
 
Будинок цей був оселею вельми цікавих особистостей. Зокрема, власник нерухомості лектор Александр Золінський; радник магістрату Северин Дідейчек; професори Франц Відора, Сальо Дахнер; Лауренті Томояґа; народний радник доктор Зіґфрід Вайс; прокурор Александр Ґріґоріу-Деметріан. Мешкали тут також представники відомого роду Васильків фон Серетських – власник нерухомості парафіяльний священик, барон Віктор Василько фон Серетський і власник маєтків барон Янку Василько фон Серетський (ймовірно, син Віктора Василька фон Серетського). Цікаво, що з одного із славних мужів цього роду, Стефана (рідного брата Віктора), ми розпочинали мандрівку вулицею Українською (він мешкав у будинку №2).
 
А ще у списках мешканців 1913 року вказано ім’я академічного художника Альфреда Оффнера. Можливо, на піддашші будинку була його майстерня. За словами заслуженого майстра народної творчості, Почесного громадянина Чернівців Івана Снігура, це "єдиний з художників, хто у той час займався оформленням внутрішніх інтер’єрів. Саме він художньо розписав стіни залів у німецькому домі, виготовив вітраж у будинку колишнього обкому партії та займався оформленням приватних помешкань заможних чернівчан".
 
За словами мистецтвознавця Тетяни Дугаєвої, "Альфред Оффнер – один із тих потужних талантів, які формували творчу атмосферу нашого міста початку 1900-х років".
 

Альфред Оффнер (Offner Alfred; 1879, Чернівці – 1937, Побіжовіце, Чехія, або 1940, Табор, Чехія) – австрійський художник, графік, дизайнер, педагог(від 1912 керував буковинською мистецькою школою). Закінчив три класи (V, VI, VII) Чернівецької вищої гімназії (1862–1865). Мистецтву навчався у Відні, Мюнхені, Парижі. На початку Першої світової виїхав із Чернівців. Надалі про його життя зовсім мало відомостей: виїхав до Богемії, працював у Відні та Берліні. Мистецтвознавець Тетяна Дугаєва розповідає про Альфреда Оффнера та його мистецтво наступне: "У австрійському мистецтві з малярських творів художника відомі його полотна з серії «Танцівниця», «Материнське щастя», багатофігурна композиція «Свято вина» та низка портретів. Він активно розробляв дизайн австрійських цінних паперів, марок і плакатів. Ці твори та його графіка увиразнені монументальністю, експресивним звучанням та забарвлені патріотичними інтонаціями. У Чернівцях Альфред Оффнер був відомий як академічний художник, представник віденської школи, яскравий виразник югендстилю та член мистецької групи «Wiener Sezession». Митець працював у галузі станкового та монументального живопису, графічного дизайну та як ілюстратор. Він також був визнаним у місті художником-педагогом. Зберігся вітраж Оффнера «Полювання на ведмедя», що у приміщенні корпусу історичного факультету чернівецького університету. Проте втраченою є його композиція «Колись і тепер», яка була розташована над сценою і прикрашала ошатну залу Німецького Дому нашого міста. Ймовірно втраченим є і твір [...] «Алегорія Торгівлі» з Палати торгівлі та ремесел у Чернівцях. Композиція уславлює розвиток торгівлі на теренах Буковини за часів Австро-Угорської монархії. Центральне місце триптиху посідає фігура чоловіка атлетичної будови в образі покровителя та алегоричного символу торгівлі. До нього звернені численні буковинці у народних національних строях, постаті яких зображені на бокових частинах". Митець розробляв дизайн австрійських цінних паперів, облігацій для Віденського комерційного банку, а також картки для Червоного Хреста (літографії, хромолітографії).

 

Зображення: триптих А.Оффнера "Алегорія Торгівлі" у Палаті торгівлі та ремесел.
 
 
Чотириповерхову наріжну кам’яницю, збудовану у 1930-х рр. у стилі функціоналізму зустрічаємо на розі Української, 45 та Саксаганського, 2 (Josefsgasse, 15 і Wassilko Gasse, 2 → Jancu Zota strada, 15 i Alexandru Vasilco strada. 2). План забудови розповідає нам таку історію цього місця: на 1830 рік стояв тут дерев’яний будинок, а на 1897 – мурований флігель.
 
Подібна історія місця за адресою Українська, 46 (Josefsgasse, 18 → Jancu Zota strada, 18), де бачимо триповерхову кам’яницю 1890-х рр., оздоблену типовими елементами стилю еклектичного історизму: дерев’яну будівлю замінив мурований будинок.
 
Мешкали тут також досить поважні свого часу люди. Був серед них присяжний експерт обласного суду, професор Промислової школи Рудольф Тучек (зазирнувши у ті часи, можна було б побачити, як з літами змінювався цей багаторічний мешканець, як з року у рік уповільнювався ритм його кроків на сходах). Серед його сусідів пізніше з’явився крайовий інспектор до справ культури Вільгельм Адамець.
 
Коли б людина могла чути, про що говорять або думають будинки, то, напевно, кам’яний свідок історії на Українській, 47 (Josefsgasse, 17 → Jancu Zota strada, 17) повідав би чимало цікавого, адже, судячи з усього, належить він до довгожителів: мурований будинок стояв тут вже на 1830 рік. Те, що ми бачимо тепер, – це триповерхова кам’яниця, перебудована у 1920-х рр. у стилі раннього функціоналізму
 
Були б в оповідях цієї кам’яниці чиновники різного рангу, різних національностей і статей. Ми б почули розповідь про те, яким був стиль життя представника ще одного знаного буковинського роду великого землевласника Отто фон Флондора. Ми б побачили, як ґречно вітаються директор школи Евдоксе Ґрігорович та архітектор Месулем Ґоттфрід.
 
Будинок №48 (Josefsgasse, 20 → Jancu Zota strada, 20) внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення (Житловий будинок, кін. ХІХ ст.). У ньому знайшло прихисток небо. Спочатку був тут дерев’яний будинок, потім – кілька мурованих споруд. І вже в 1898 році, про що свідчать цифри на решітці над брамою, виросла двоповерхова на високому цоколі кам’яниця. Зведена вона у стилі історизму. Стіни першого і другого поверхів оздоблені дощатим рустом. На третьому поверсі – трикутними сандриками над вікнами та пілястрами коринфського ордеру. Над брамою височіє балкон з металевим мережним парапетом. Під консолями балкону видно маскарони левів. Над брамою з боку подвір’я видно залишки кольорового вітража. Збереглися фрески на стелях проїзду та сходової клітки, які зображують небо з ластівками та янголами. За характеристикою мистецтвознавця Тетяни Дугаєвої, "ці розписи у під’їзді виконані на ремісничому рівні на початку 1900-х років. У декорі використано трафаретні зображення орнаментальних мотивів з елементами бароко та ампіру в еклектичному варіанті".
 
Не раз зупиняли свої погляди на цій красі мешканці, серед яких були комерційний директор книговидавничого об’єднання Ізідор Віґлер, вчитель Антон Блащук, надвірний радник Ігнац Штронер, професор Йоганн Тірон, генерал-лейтенант Віктор Барлеон (1855–1927), баронеса Вікторія Стерча, лікар Кароль Бронштайн, директор школи Діоніс Іванічі, учитель Антон Блащук, вдова директора Ольга Шпойнаровська та багато інших.
 
 

Дозволимо собі припустити, що Ольга Шпойнаровська – вдова відомого громадсько-освітнього діяча, перекладача, члена товариства "Руська школа" Сергія Ігнатійовича (Іларійовича) Шпойнаровського (5.08.1856–29.09.1909). С. Шпойнаровський закінчив найстаріший на Буковині загальноосвітній середній заклад – Чернівецьку вищу гімназію, Чернівецький університет, слухав курси української мови та літератури професора С. Смаль-Стоцького. Вчителюючи у Чернівецькій гімназії (тепер №5) (1891–1893), запровадив замість граматики Осадци граматику Огоновського, чим значно посприяв піднесенню у процесі вивчення української мови. З 1904 по 1909 був директором Кіцманської української гімназії, яка була відкрита великими і наполегливими клопотаннями Миколи Василька. Укладав українські читанки, зокрема є автором підручників " Руска читанка для 2 кляси шкіл середніх ", "Руска читанка для 1 кляси шкіл середніх", " Руська читанка для першої кляси шкіл середніх" (вийшла посмертно), в якій було вміщено твори Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Бориса Грінченка, Степана Руданського, Маркa Черемшини, Володимира Самійленка, Віри Лебедової, Сильвестра Яричевського та інших українських письменників. Також там були статті про окремих українських письменників, матеріали з історії, переклади окремих творів з інших літератур. Педагог співпрацював на науково=-освітньому ґрунті з Юліаном Кобилянським. С. Шпойнаровський перекладав твори Т. Шевченка німецькою мовою. Переклади вийшли у Чернівцях під назвою «Schewtschenkos ausgewählte Gedichte» (1904 і 1906), також у збірці «Taras Schewtschenko — der grösste Dichter der Ukraine» (Відень, 1914). Похований С. Шпойнаровський у Чернівцях.
 
На Українській під номером 49 (Josefsgasse, 19 → Jancu Zota strada, 19) та під номером 50 (Josefsgasse, 22 → Jancu Zota strada, 22) одноповерхові кам’яниці 1890-х рр. з типовим декором у стилі історизму. У номері 49 привертає увагу меандровий орнамент під карнизом на фасаді. І у першому, і у другому випадках мурованим будинкам, які з’явилися в кінці ХІХ століття, передували садки.
 
Стіни будинку №49 пам’ятають велику землевласницю Валерію фон Ґожицьку, президента Крайового банку Флорю Лупу, генерального консула Румунії Дімітре Ґеорґеску.
 
У другому будинку мешкали директор барон Валеріан Капрі, управитель Йозеф Маєр, старший військовий лікар Ігнац Гуттер, промисловець Зіґфрід Ґоттесман.
 
Також у стилі історизму зведена одноповерхова кам’яничка під номером 51 (Josefsgasse, 21 → Jancu Zota strada, 21), збудована близько 1890-го року.
 
Цей будинок пов’язаний з ім’ям першого автономного бургомістра Чернівців (1864–1866), який походив із галицько-буковинських вірменів, Якова рицаря фон Петровича (1815–1869): тут мешкала його вдова Антоніна фон Петрович – власниця нерухомості із роду Мікулі.
 
Великий землевласник із Веренчанки одружився з Антонією фон Мікулі, породичавшись у такий спосіб з однією із найвпливовіших вірменських родин Буковини.
 
Яків фон Петрович мав власний маєток у селі Веренчанці на Заставнівщині, де із знанням справи займався сільським господарством. Проте завдяки родинним та особистим зв’язкам він долучився до активного громадського життя столиці краю. 1863 року його обирають до громадського комітету Чернівців, наступного року – до складу громадської ради міста. Коли 8 березня 1864 року Чернівцям надали права повного міського самоврядування й повноважного (автономного) бургомістра, то першим на цю посаду обрали із числа депутатів до міської ради 49-річного Якова (Якуба) рицаря фон Петровича. За час свого недовгого перебування на посаді він встиг зробити чимало для впорядкування міського життя і піднесення авторитету представницького органу місцевого самоврядування Чернівців. Багато уваги приділяв реорганізації магістрату, створенню надійної системи пожежної охорони міста, зміцненню правопорядку, подальшому впорядкуванню міських вулиць. За ці роки було споруджено будівлю першого залізничного вокзалу. А 1 вересня 1866 р. було урочисто відкрито залізничне сполучення Львів-Чернівці-Ясси, завдяки чому провінційне містечко над Прутом з’явилося на всіх дорожніх картах Європи як важливий залізничний пункт.
 
Роки правління припали на важкі лихоліття: неврожай упродовж двох років спричинив голод, за яким прийшли епідемії тифу й холери. Громадська рада міста та магістрат на чолі з бургомістром докладали величезних зусиль для полегшення страждань і бідувань чернівчан. Зокрема було організовано мережу шпиталів, забезпечення в місті санітарних норм, збиралися кошти для закупівлі продуктів. Виснажлива робота підірвала його здоров’я, і балотуватися на наступний термін він відмовився. Його наступником став легендарний Антон рицар Кохановський фон Ставчан.
 
Яків Петрович завжди пам’ятав, що він вірменин і всіляко сприяв своїй громаді. Він був членом громадської ради міста в комітеті по спорудженню вірмено-католицького храму, а потім підтримував ідею спорудження вже як бургомістр. Чернівчани з великою пошаною ставилися до нього ще за життя і на знак поваги і любові нагородили почесним титулом «батько міста». Цісар відзначив його працю орденом Залізної Корони ІІІ ступеня. На його честь було найменовано вулицю в середмісті, що вела до Вірменського храму. На ній мешкало ряд шанованих вірменських родин. Помер славний вірменин 1869 р. і похований на християнському цвинтарі по вул. Зеленій.
 
Ми знаємо про цю людину лише офіційну інформацію, а от яким він був чоловіком, батьком, очевидно, могли б розповісти кімнати будинку №51, в яких вдова Антоніна фон Петрович снувала свої думки-спогади про дорогу їй людину, яка так рано пішла із життя.
 
Ну вулиці Українській, 52 (Josefsgasse, 24 → Jancu Zota strada, 24) одноповерхова кам’яничка 1890-х з типовим декором в стилі історизму.
 
Серед імен мешканців бачимо вдову професора Альбіну Німіжан, шефа бюро Казимира Левандовського, директора банку Матіаса Ролла.
 
 Наступний будинок, Українська, 53 (Josefsgasse, 23 → Jancu Zota strada, 23) – споруда ХІХ ст. без стильових ознак, але з історичним значенням, оскільки тут в 1862-1863 роках мешкав румунський поет-романтик, публіцист, громадсько-культурний діяч Міхай Емінеску (15.01.1850–15.06.1889), який у цей період (1860–1866) з перервами навчався у Чернівецькій вищій гімназії.
 Також проживали у цьому будинку суддя вищого крайового суду Базіль Мораріу, банковий комісар Модест Левицький, учителька Регіна Савер.
 Перед І Світовою війною тут розташовувався Приватний французький ліцей (Institution francaise Lyzeum, Privat).
 
Без стильових ознак і одноповерхова будівля на розі Української і Шевченка, 54 / 43 (Josefsgasse, 26 → Jancu Zota strada, 26), збудована біля 1900року.
 
У ньому жили власник нерухомості Давид Ґрюнфельд, професор Деметр Васіловіч; портретний художник Леопольд Кідон, лікар Макс Ерцберґ. А також архітектор Ґеорґ Гартманн. Це і є той таємничий майстер, про якого йшлося на початку третьої частини.
 
Ім’я цього архітектора значиться в адресних книгах під 1913 роком. На жаль, ми не знайшли інформації про згадувану людину у Чернівцях. Але нам вдалося знайти відомості про архітектора з ідентичним ім’ям із Німеччини, жив він і працював у той самий період, що, разом з деякими обставинами його життя, дозволяє робити нам припущення, що це одна людина. Цікаво, що навіть на Батьківщині згадуваного архітектора є про нього зовсім мало відомостей. Ґеорґ Гартман (Hartmann Georg; 12.09.1869, Ґайзенгайм, Німеччина – 9.10.1956, Ґайзенгайм, Німеччина) – архітектор, член Об’єднання німецьких архітекторів. Походив із сім’ї місцевих архітекторів-будівельників. Його дід і тато мали будівельне бюро. Ґеорґ Гартман після закінчення місцевої школи студіював професію архітектора у Вищій технічній школі м. Карлсрус. Приблизно на початку 1890-х рр., після отримання диплому, почав працювати у будівельному бюро свого батька Філіпа Гартмана, вдихнувши свіжий струмінь у батькову справу. Приблизно у віці 26 років Ґ. Гартман взявся за своє перше велике замовлення, очолив роботу і вдало завершив її 1896 року. Пізніше у житті бюро настали скрутні часи: протягом двох десятиліть не було замовлень, Ґ. Гартман навіть був змушений звільнити чотирьох своїх співробітників. Але саме цей факт дає нам можливість робити припущення, що архітектор, будівничий міг шукати способів покращити своє фінансове становище і не втратити родинну справу. Тому цілком імовірно, що він міг приймати замовлення заможних людей у цих же Чернівцях. У той період активно зводилися заміські будинки чернівецької знаті (район теперішніх вулиць Федьковича, Фрунзе). Більше того, якщо подивитися на стиль будинків, які розробляв Ґ. Гартман у рідному місті, і стиль чернівецьких будинків на згаданих вулицях, то можна побачити чимало спільного. Крім всього, у цей же період велася праця над спорудженням Німецького Народного Дому у Чернівцях, то майстер цілком міг брати в цьому процесі участь – як консультант, як помічник тощо. Під час Першої світової війни Ґ. Гартман очолював будівельні роботи у Польщі. Щодо родини, то він мав молодшого рідного брата Франца Гартмана (1870–1962) і племінника Вільгельма Гартмана (народ. 19.09.1915) – дипломованого інженера. Родина Гартманів розробила проект місцевого будинку для літніх людей, який довго був їхньою власністю, та згодом вони змушені були його продати. Досі у Ґайзенгаймі можна побачити чимало споруд, які створив для свого міста Ґ. Гартман.
 
 
Одноповерхова кам’яничка 1890-х рр., оздоблена типовими елементами еклектичного історизму (прямі і трикутні сандрики, пілястри корінфського ордеру) стоїть на вулиці Українській під номером 55 (Josefsgasse, 25 → Jancu Zota strada, 25). У першій половині ХІХ століття на цьому місці також був садок, а потім – мурований будинок.
 
Мешкали тут поважні люди. Серед них цісарсько-королівський придворний радник Йозеф Віслоцький, аптекар Ґеорґ Ґреґор, поліційний агент Юліус Шмідт, професор Адам Апенцеллер, архітектор Емануель Апенцеллер.
 
І остання адреса нашої мандрівки – Українська / Шевченка, 57 / 45 (Josefsgasse, 27 → Jancu Zota strada, 27). Це ще один мурований довгожитель, який, очевидно неодноразово перебудовувася.
 
Нині ми бачимо триповерхову кам’яницю, збудовану у 1920-х рр. з використанням елементів пізньої сецесії, арт-деко та конструктивізму. Особливостями будинку є заокруглений наріжник, карнизи, що виступають, з металевими кронштейнами, випуклі вікна, червоні керамічні вставки.
 
Цей будинок внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення (Чиншовий будинок, 20-х рр. ХХ ст.)
 
Як вважає чернівецький архітектор Лариса Вандюк, цей будинок спроектував архітектор Губерт Ґесснер. Споруди, автором яких він був, можна побачити від Інсбруку до Чернівців та Ліберця, на всій цій території дуже відчутний його вплив. Губерта Ґесснера називають "Червоним архітектором" і творцем "Червоного Відня" – через те, що він спроектував будинки і цілі квартали (міста у місті) для віденських робочих. Те був найкращий вияв поваги соціал-демократа до людей цього класу, адже будинки вповні відповідали гідним умовам життя.
 
Губерт Ґесснер залишив яскравий слід в архітектурі Чернівців. Тоді зовсім ще молодий австрійський архітектор подав свою роботу на конкурс проектів приміщення Дирекції ощадних кас у Чернівцях і 1899 року отримує перемогу. А вже 1900 почалося будівництво за його проектом. І досі ця споруда нікого не залишає байдужим. Нині тут розташовано Чернівецький художній музей. Саме ця робота принесла архітекторові визнання у професійних колах. Можна сказати, що його серйозний професійний шлях почався саме в Чернівцях. І можливо, у нашому місті, крім згаданих, є інші споруди його авторства.
 

 Зображ. №1: будинок Дирекції ощадних кас (http://versii.cv.ua/istoriya/arhitektoru-hubertu-gessneru-140-rokiv/11168.html).

Зображ. №2: будинок на розі Української / Шевченка (57 / 45).

Губерт Ґесснер (Hubert Gessner; 20.10.1871–29.01.1943). Народився у Східній Моравії (Валасський Клобук). Навчався у Вищій ремісничій школі у Брно. А з 1894 по 1898 – в Академії мистецтв у Відні. Г. Ґесснер здобував професійну освіту у класі видатного австрійського архітектора Отто Вагнера, який пропагував в архітектурі раціоналізм та практичну користь. Ці властивості у поєднанні з естетикою сецесії стали основою стилю Губерта Ґесснера. Після закінчення Академії архітектор працював у майстерні свого вчителя. На цей період припадає виконання ним його першого серйозного замовлення – Вілли Братмана в його рідному містечку, розробка проекту Дирекціїї ощадних кас у Чернівцях, бере активну участь у побудові віденських будинків, зведенні греблі у Нурсдорфі та побудові залізниці для легкоколійного транспорту. 1904 архітектор відкрив свою власну студію, а з 1905 року працював разом з молодшим братом Францом. У шлюбі з норвежкою Марджіт Лідерганс у них народилася донька Маргарета. Губерт Ґесснер надзвичайно активно працював у професійній сфері, був цілковито відданим своїй справі. У спорудах його авторства поєдналося матеріальне, практичне (вони дуже функціональні) і духовне (у них вишуканий, естетичний вигляд), в них немає нічого зайвого, і є все, що потрібне людині, вони не просто вписуються у простір міста, а творять його. Це було соціальне будівництво в його ідеальному виявленні. Зокрема, таким прикладом є створене ним у Відні "Місто Сад" – зразок конструктивізму в архітектрурі. Його будівлі мають виразно визначені стилістичні риси: чітке вирішення макета, симетричність головних фронтонів, ритмічність обрисів фасадів, доцільно підібрані будівельні матеріали, будівельні технології, органічне залучення скульптури, живопису та прикладного мистецтва. І при тому кожна споруда має своє оригінальне обличчя, є винятковою. Після Аншлюсу нова влада усунула Губерта Ґесснера від його професійної діяльності. Помер він під час Другої світової війни від серцевої недостатності, похований у Відні на кладовищі Нойштіфт.

 

Зображ. №3: http://liberec-reichenberg.net/autori/karta/jmeno/49-hubert-gessner

Зображ. №4: http://intranet.ehai-cva.com/eu/autores/2792

 

Зображ №5: Ліберецька дільнична пекарня, спроектована Губертом Ґесснером, 1919 (http://liberec-reichenberg.net/autori/karta/jmeno/49-hubert-gessner).

Зображ. №6: Вілла Ґесснер, авторства Губерта та Франца Ґесснерів, 1907 (http://www.soa.utexas.edu/vrc/images/exhibits/2007-3645enews.jpg).

Зображ. №4: обкладинка книги Маркуса Крістана "Губерт Ґесснер. Архітектор доби між імперією та соціал-демократією, 1871 - 1943" (Markus Kristan. Hubert Gessner: Architekt zwischen Kaiserreich und Sozialdemokratie 1871-1943), виданої 2011року.
 
 
Отже, у цьому зручному будинку на розі Університетської і Шевченка мешкали урядовці, правники, науковці, освітяни люди із інших професійних сфер. Зокрема, суддя Крайового суду Ґеорґ Альбеску, професори Еміліан Попеску, Франц Нойнтойфель, Аурель Тарнавський, Хрістіян Алачі, професор релігії Ебергарт Ган, власник нерухомості, поштовий радник Людвіг Горачек, офіційний помічник Георг Карапець і вдова чиновника Ванда Карапець, агент поліції Кароль Волл (одразу виринає у пам’яті детектив Кароль із "Срібного павука" В. Кожелянка), обліковець Костянтин Галіп.
 
Такими були наші попередники-чернівчани, які жили на вулиці з колись такою ґоноровою назвою "Нижня Панська". Назва, як ми тепер розуміємо, зовсім не випадкова, оскільки переважали тут, справді, представники заможних, шляхетних родин, які спільно вирішували суспільно важливі справи, і так само спільно відвідували концерти, вистави, бали. До речі, в одному із репортажів про "Бал "Гасмонеї", вміщеному у "Czernowitzer allgemeine zeitung", в якому з подробицями, детально розказано про те, як проходив бал, хто був присутнім, хто з ким у парі виконував полонез, хто в чому був вдягнений, згадуються представники усіх заможних родин, які мешкали на теперішній вулиці Українській.
 
Але атмосферу цієї вулиці творили не лише ці люди, а й інші – ті, які не жили публічним життям, помешкання яких не були такими просторими, а статки такими надійними, які читали у світській хроніці про своїх вельможних сусідів, і без яких життя останніх було б менш комфортним: кухарі, двірники, служники, візники, офіціянти, перукарі, кравці, шевці, пекарі, дрібні службовці, вчителі музики, будівельники...
 
Бачимо, що на цій вулиці любили селитися вчителі, художники, музиканти, архітектори, скульптори і навіть мандрівники.
 
Ну от, власне, і завершилася наша прогулянка вулицею Українською, наші історичні гостини до її мешканців. Хоча ні. Очевидно, що прогулянка ця лише розпочалася, адже ще стільки нерозказаного залишилося, так багато загадок. Але можемо констатувати, що Українська – своєрідна модель мирного, мудрого співіснування представників різних націй, різних професій, відмінних соціальних статусів в одному просторі. Життя ішло закономірно, переливаючись із епохи в епоху, поступово налагоджувалося, поступово вбиралися в силу представники різних народів. Усе більше заявляло про себе автохтонне українське населення. Усе вирішувалося завдяки сильним і мудрим людям. Тому тим більше, у пам’ять усіх – відомих, менш відомих, зовсім невідомих – варто згадати, як із колишнього життя страшно виривала тих, хто тут жив, як цинічно знищувала тих, хто не встиг втекти, система Молоха під назвою радянська влада. Хочеться вірити, що прийдешнє покоління, вирушаючи у прогулянку вулицею Українською, більше не буде шпортатися в історичні трагедії.
 
 
 
 
 
 
При підготовці використано матеріали Чернівецького державного архіву, за що висловлюємо подяку його працівникам і, особисто, Марії Гуцу.
 
Особлива дяка львівському автору Ігору Мельнику за прочитання архітектурної стилістики та розшифрування топографічних карт міста Чернівців.
 
У публікації використані матеріали архівіста Марії Никирси, мистецтвознавця Тетяни Дугаєвої, документально-історичні праці, матеріали місцевої преси та інтернет-ресурси.
 
Автор проекту Леся Щербанюк.
 
Текст, опрацювання основного матеріалу, підбір ілюстративного матеріалу та ідея структурування Інги Кейван.