НАРОДЖЕНІ НА РІЗДВО (ОЙ, ЛАДО, ЛАДО, ВСІМ НА СВІТІ РАДО). Частина І

Орест Іванович Левицький (25.12.1848, с. Маячка, Полтавська обл. — 9.05.1922, с. Драбів, Золотонощина, похований у с. Мітлашівка, тепер Черкаська обл.) – український історик церкви і права, археограф, етнограф, письменник, перекладач, літературознавець, один із перших академіків Української академії наук (був її третім президентом). Належав до студентів Володимира Антоновича (1874 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету). Входив до київської "Старої громади", був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, членом Історичного товариства Нестора-літописця, НТШ у Львові, заступником голови Українського наукового товариства у Києві, співробітником у журналі «Киевская старина». Очолював і входив до складу багатьох комісій, товариств, спілок, серед яких – Комісія для видавання пам’яток письменства, мови та історії (1919—1921), Комісія для складання біографічного словника діячів України, Археографічної комісії, Комісії для виучування західноруського та українського права. Як історик спеціалізувався на праві, церкві, етнографії (понад 200 наукових праць). Велику увагу приділяв археографії та архівознавству. У контексті дослідження історії української церкви особливу увагу приділяв оглядові старовинних храмів. Залишив чимало вагомих у філології праць: «Знахідка в галузі давньої південноруської писемності» (1886), «До питання про південноруські апокрифи» (1887), «Різдвяні вірші у списку XVIII ст.» (1889), «Великодні вірші у списку XVIII ст.» (1890), «Афанасій Заруцький, малоруський панегірист кінця XVII — початку XVIII ст.» (1896), «Почаївський літопис» (1898) та інші. Є автором повістей та оповідань, написаних у формі белетризованих хронік-життєписів, базованих на історичних документах і деталях: «Ганна Монтовт» (1888), «Преподобний сват» (1895), «Єзуїтська преподобниця» (1913), «Нехворощанський сотник» (1914), «Несподіваний шлюб» (1916), «Помста загублених» (1916), «З розстриги сотник» (1918) тощо. Також разом з П. Житецьким працював над українським перекладом Євангелія.

Степан Васильович Руданський (25.12.1833 (6.01.1834), с. Хомутинці, Вінничина — 3.05.1873, Ялта) – український лікар, поет, перекладач, фольклорист. В українську літературу увійшов як засновник жанру співомовки. Відзначався сміливістю вислову. У своїх співомовках, застосовуючи іронію, сатиру, гротеск показував людські морально-етичні вади, зображував ментальні особливості представників різних народів, руйнував стереотипи, у його творах неприховані антиімперські настрої. Саме впертість, наполегливість, принциповість, волелюбність, рішучість і, можна сказати, бунтарський дух визначили долю Степана Руданського. Він, переїхавши 1856 року до Петербурга, цілковито проти волі свого батька поступив не в духовну академію, а до медико-хірургічної, яка на той час була відома як осередок науки і творчості. Тут "підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» Івана Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів. У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа»". На петербурзький період життя Степана Руданського припадає найбільш активний період його творчості. Крім співомовок, він є автором пісень, балад, приказок, легенд, історичних поем. Наприклад, його поема "Лірникові думи" побудована на основі апокрифічних легенд, на уявленнях про подвійну природу всього сущого – протиборстві Добра і Зла. Після переїзду 1861 року до Криму на посаду повітового лікаря Степан Руданський займався переважно перекладами з античної та російської літератури. Виснажений сухотами та постійними переслідуваннями з боку начальства Степан Руданський пішов зі світу зовсім ще молодим чоловіком. А твори його були опубліковані і здобули читацького визнання завдяки його літературним наступникам (Олені Пчілці, М. Комарову, Василеві Лукичу, Іванові Франкові, Агатангелові Кримському). Деякі його пісні стали народними – і це, напевно, найбільше визнання.

Анастасія Грінченко (25.12.1884, Нижня Сироватка, Сумщина – 14.10.1908, Київ) – єдина дочка Бориса та Марії Грінченків, письменниця, громадська діячка, учасниця жіночого руху. Батьки виховували свою доньку у патріотичному дусі, при цьому сприяючи всебічному розвиткові її особистості. Настя цілковито успадкувала родинну традицію працелюбності, цілеспрямованості, наполегливості, самостійності, морально-етичних пріоритетів. Можна сказати, що, розвинувши у доньці любов до власної Батьківщини, вболівання за її долю, народ – аж до самопожертви, батьки самі принесли її в жертву національно-патріотичним, гуманним цінностям. (Подібне бачимо, наприклад, у долі Олександра Олеся та його сина О. Ольжича). Світоглядні орієнтири, політичні переконання Анастасії Грінченко остаточно оформилися під час навчання у Львівському університеті (1903–1907). У цей період вона особливо активно займалася громадською та політичною діяльністю, була в центрі культурного життя. І це не дивно, адже у Львові Настею Грінченко опікувалися родини Панківських та Шухевичів. Володимир Шухевич – дійсний член НТШ, етнограф, публіцист, педагог, громадський діяч; його дружина Герміна Шухевич також активно займалася громадською діяльністю, була співзасновницею перших українських жіночих товариств. У їхній родині було сконцентроване львівське громадсько-культурне життя. Це було раювання для Анастасії, оскільки вона багато чим цікавилася і намагалася багато охопити, мріяла активно працювати на благо людства: "Настя Грінченко була обдарованою дитиною,її все цікавило, і за всі справи вона бралася із завзяттям. Була закохана в театр, і з успіхом грала,любила літературу, і писала прекрасні твори, мріяла стати лікарем. Настя розмірковувала вдалечині від своїх батьків про своє майбутнє, про потрібність в суспільстві. Своїми думками вона ділиться з рідними. В листі від 28 червня 1903 року Настя Грінченко пише: «…Уже давненько в мене з’явився один проект, про який я не говорила Вам…Хочу поступити вільною слухачкою не тільки на істор[ико]-філос[офський] факультет, а також і на медицинський. Доведеться звісно багаторобити, але це не страшно…Робота мене не лякаєні трохи». Розмірковуючи про місце професії медика та її корисності в суспільстві. Настя зазначає: «…Та користь, яку робить людям медик може й не більша за ту яку робить письменник, учений, але виднішіша (хоч мені здається, що медик являється основою всього, бо нащо наука і література, коли люди будуть вимирати з хвороб?)». Також, на думку дівчини, професія медика змушує по-стійно працювати і тому не залишає часу на думки «що весь світ поганий..." (Нінель Клименко "Львівський період життя Насті Грінченко: сторінки з біографії"). Львівський період життя Анастасії Грінченко особливо цікавий у плані розкриття її особистості, а також її батьків, оскільки у цей час вона з підсиленою активністю листується з найріднішими людьми. Це були настільки приязні, теплі, демократичні і мудрі стосунки, що їх можна було б віднести до еталонних в історії стосунків батьків і дітей. Тим більш стає зрозумілим ступінь трагізму, коли Грінченки втратили доньку. Анастасія Грінченко, керуючись своїми переконаннями, загостреним почуттям справедливості та бажанням вдосконалити світ, вела активну пропагандистську діяльність серед пролетарів Києва, Полтави, Лубнів, брала участь у збройному повстанні лубенських робітників. Двічі була ув’язнена. Внаслідок тяжких умов під час перебування у в’язниці, важко захворіла і померла. Грінченки після її смерті видавали серію "Книжки пам’яті Насті Грінченко". "Літературний спадок Насті Грінченко вміщує вірші (лірика, байки), оповідання, переклади («Пригоди Гека Фінна» Марка Твена, «Гедда Габлер» та «Жінки з моря» Г. Ібсена, «Дочка Ліліт» А. Франса, «Огні Іванової ночі» Г. Зудермана, твори Г. Брандеса, Е. де Амічіса, О. Шрейнер та ін.). Переклади та вільні перекази Н. Грінченко склали книжки для дітей «Добрий звір» (1903), «Буря на морі» (1903), «Між хмарами сонечко» (1904). Найгрунтовніша науково-публіцистична праця «Ідея федералізму у декабристів» (1907), де акцентовано на антиукраїнській спрямованості програмних документів Пестеля".

Ще один письменник, доля якому відвела зовсім мало часу на земне існування, – буковинець Данило Харов’юк.

Данило Юрійович Харов’юк (25.12.1883, присілок Харова села Підзахаричі Вижницького повіту – 14.10.1916, Тешин) – вчитель, письменник-новеліст. Народився на Гуцульщині і згодом свою творчість присвятив життю і людям, яких добре знав. Не лише зображував актуальні проблеми, а й розкривав внутрішній світ так званої маленької людини – з його драмами, радостями, переживаннями, клопотами у щоденній боротьбі за виживання. Навчаючись у Чернівецькій вчительській семінарії, на уроках української мови і літератури Данило Харов’юк був учнем Осипа Маковея, який, власне, і помітив його талант. Пізніше обдарованість молодого письменника відзначив також Іван Франко (стаття "Літературна мова і діалекти", 1907). З 1905 по 1914 роки Данило Харов’юк вчителював у гуцульських селах, займався літературною творчістю. Його твори публікували на сторінках "ЛНВ", "Ілюстрованої України", "Часу", "Народного багатства", "Каменярів" та ін. У 1915 році Данила Харов’юка мобілізували до австрійської армії. Восени 1916 року він тяжко захворів і незабаром помер. Невеликий за обсягом доробок Данила Харов’юка (новели «Палагна», «Ліцитація», «Баби», «Посліднє верем’є», «Хлиставиця», «Вроки», «Кислий хліб», «Жаль», «Спомин», «Тезки», «Смерть Сороканюкового Юри») свідчить, що його творчість своїми тенденціями (новелізація, психологізація, поступова зміна кута зору персонажа та оповідача, подача традиційних тем та проблем у зміненому ракурсі) цілковито вписувалася в українську прозову школу періоду раннього модернізму.

В українській історії є люди, які маючи чималі статки, вкладали гроші у розвиток культури. Не задля того, аби рекламувати свою доброчинність чи робити когось заручником пачки гречки і макаронів під час передвиборчої кампанії, а тому, що не могли по-іншому, знали, що вкладають кошти у майбутнє своєї країни, своїх нащадків. Євген Чикаленко, Петро Стебницький, брати Шемети... До цього ж переліку входить Микола Аркас.

Микола Миколайович Аркас (26.12.1852 (7.01.1853), Миколаїв — 13 (26) березня 1909, там же) – український культурно-освітній діяч, композитор, історик, письменник, засновник і голова "Просвіти" у Миколаєві. Походив з грецько-українського роду, народився у сім’ї адмірала Чорноморського Флоту Росії Миколи Андрійовича Аркаса. Великий вплив на виховання мала мати Софія Петрівна, яка походила із давнього козацького роду Богдановичів. Очевидно, з мамою Микола Миколайович мав значно міцніший зв’язок, оскільки саме її родинна лінія переважила. І уже в юності, не зважаючи на роздратування батька, Микола Аркас вперто ходив в українському народному одязі. Попри свою професійну діяльність (вчився праву та на фізико-математичному факультеті, потім працював у морському відомстві у Миколаєві) Микола Аркас завжди знаходив час на улюблену діяльність: збирав і записував народні мелодії, вивчав історію України. Він самотужки оволодів музичними знаннями, навичками композитора. Часто запрошував у Миколаїв кобзарів і бандуристів, творчістю яких дуже захоплювався. Самий почав писати музику і здобув визнання як композитор. "Творчий доробок композитора складають солоспіви, вокальні ансамблі й обробки українських народних пісень (близько 80). Найзначнішим твором Миколи Аркаса, який приніс йому визнання, стала опера «Катерина» за поемою Тараса Шевченка (1890 рік). Цей твір започаткував оперну шевченкіану і став першою українською ліричною народно-побутовою оперою. «Катерина» з великим успіхом була поставлена трупою Марка Кропивницького у Москві у 1899 році, а згодом — у Мінську, Вільнюсі, Києві. Досі постановки опери постійно відновлюються. Натхненний успіхом «Катерини», Аркас планував написання ще кількох музичних творів, але хвороба (крововилив у мозок і параліч правої руки) не дала змоги сідати за фортепіано. Опера «Катерина» лишилась єдиною у творчому доробку композитора". Захоплення Миколою Аркасом історією вилилося у книгу "Історія України-Русі" (1908), яку добре знає українське постперебудовне покоління. Микола Аркас багато часу присвячував культурно-освітній роботі. Крім того, що він у Миколаєві заснував "Просвіту", він ще й відкрив там на всласні кошту школу з українською мовою навчання, яку влада одразу ж заборонила. Як письменник відомий поемою "Гетьман Пилип Орлик". Феноменальна особистість, унікальний не лише для свого часу чоловік, який між тим як легко і як правильно обрав друге. Більше, того, у своїй сім’ї він створив також атмосферу любові до України. "Микола Миколайович Аркас був одружений з Ольгою Іванівною Шишкіною — дочкою військово-морського офіцера, капітана другого рангу Чорноморського флоту Івана Степановича Шишкіна. Він походив із старовинного боярського роду, пращуром якого був Феодосій Шишка, який перейшов з польсько-литовської держави (Речі Посполитої) 1556 р. служити Москві. У подружжя народилася дочка Оксана, сини Петро та Микола. Ольга Іванівна була помічницею Миколи Миколайовича в громадській діяльності чоловіка. Коли підросла донька Оксана, вона разом з нею допомагала Миколі Миколайовичу збирати українські народні пісні в різних місцях, у пошуках яких відвідувала села Миколаївщини та Полтавщина, записувала пісні селян своїх маєтків. Всього було зібрано понад 400 народних пісень". Це ті мужі, на яких, на спосіб життя яких, на їхні принципи варто було б рівнятися теперішнім можновладцям. Богдан Лепкий про Миколу Аркаса сказав таке: "Нехай се другим буде в науку та в заохоту, щоб не цуралися свого, тільки йшли слідами покійного Миколи Аркаса. Такий примір має звичайно великий вплив на людей, і не один подумає собі: "от був знатний українець і багатий чоловік, а прецінь остався українцем, та ще й яким українцем. Чому ж би мені не зробити так само?"

Кожна доля неймовірно цікава і заслуговує не лише на наукове дослідження, а й на творче втілення. Яким цікавим міг би бути фільм, головним героєм якого був би письменник, літературний критик, літературознавець, один із членів легендарної "Молодої Музи" Михайло-Лев Рудницький (6.01.1889, Підгайці, Тернопільська область — 1.02.1975, Львів). Скільки б там було внутрішньої драми, внутрішніх конфліктів, зумовлених необхідністю інтелігента вижити в умовах радянської системи і не залишити справу, для якої, власне, був народжений. Михайло Рудницький – один із плеяди істинних європейських науковців. Крім суто літературознавчої діяльності, він ще й був перекладознавцем. Перекладав з англійської, данської, іспанської, італійської, німецької, польської, російської, румунської, угорської, французької, шведської. Очевидно, що на сучасний науковий світ ще чекає чимало несподіванок, пов’язаних з цією особистістю. На зразок тих, яким є переклад М. Рудницьким "Гамлета", що був віднайдений лише 10 років тому і продемонстрував автора перекладу ще й як людину, котра добре зналася на сценічному мистецтві. 

Чи витончений лірик, автор густих ліро-епічних творів, серед яких поеми "Махно", "Мазепа", приголомшливого роману "Третя Рота" Володимир Сосюра (25.12 (6.01.1898), Дебальцеве, Російська імперія (нині — Донецька область, Україна) — 8.01.1965, Київ, УРСР, СРСР) з таким "неправильним" "жовточобітним" минулим, постійними незручними патріотичними сплесками, яких не міг стримати через природну щирість, гарячковість, пристрасність. Яким був би фільм про нього? Про цього сповненого життя молодого чоловіка – учасника "Плугу", "Гарту", "ВАПЛІТЕ", сміливого військового кореспондента, якому через багато років через вірш "Любіть Україну" влаштують судилище, загнавши у депресію. Що сказав би він тепер, побачивши своє рідне Дебальцеве?..

Як я люблю тебе, мій краю вугляний,
твій кожний камінець, твою билину кожну,
де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,
що снилося мені в заграві заводській...

Коли доводиться в краях твоїх бувати,
од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...
Щоб сили для пісень джерельної набрати,
я серцем до землі донецької тулюсь.

Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,
і рейок димний дзвін, і шахти на горі,
куди біжать, біжать вагончики з заводу,
смуглява дітвора, щасливі матері...

Це там, це там, це там зростали ми й любили,
і я горджусь, що я землі моєї син,
де силу мускулів машини замінили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін,

Щоб він злетів орлом в простори наукові,
щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.
Я шлю тобі слова безмірної любові,
донецький краю мій, на твій громохкий шлях.

Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою
і прокладай нову, іще не знану путь!
В майбутнє ідучи веселою ходою,
у щасті про свого поета не забудь.

А от ще одне життя-спалах. Василь Чумак прожив неповних 18 років (25.12.1900 (7.01.1901), Ічня, Борзенського повіту — 21.11.1919, Київ, розстріляний денікінцями), за які встиг реалізуватися як, без перебільшення у цьому випадку, геніальний поет, прозаїк, публіцист, проявив себе як революційний діяч, котрий віддано боровся за свою Україну. Справжній романтик, який кожну мить свого життя фіксував так міцно та яскраво, ніби вона мала бути останньою. "Заспів" - єдина його збірка.

Вранці — роси. Марити. Мовчати.
Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.
Материнка. Конюшина. Смутку трошки.
Вранці — роси. Марити. Мовчати.
 

Ще один гарячий, впертий, непохитний, принциповий, харизматичний, той, хто приніс своє життя у жертву справедливості, правді. Поет, перекладач, літературознавець, правозахисник Василь Стус (6.01.1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — 4.09.1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області). Через життєвий шлях, який він пройшов, його навіть порівнювали з Ісусом Христом. І це зовсім не дивно, адже людей не може не вражати така неймовірна сила духу, така безстрашність. Звісно, що виникає аналогія лише з надлюдським, божественним. Але не один Стус таким був. Таким божественним можна було б назвати цілу когорту із того покоління. І якщо говорити про Ісуса Христа як про метафору Нової Людини, Нового Світу, Нової Епохи, Нового Світогляду, які мали врятувати світ, запалити Світло у головах та душах, то Василь Стус та такі, як він справді були спасителями.

В мені уже народжується Бог
і напівпам'ятний, напівзабутий,

немов і не в мені, а скраю смерти,
куди живому зась - мій внук і прадід -
пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу. Удвох існую,
коли нікого. І гримить біда,
мов канонада. Він опорятунок,
я ж білоусто мовлю: порятуй,
мій Господи. Опорятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам. Самого - сам.
Він хоче поза мене вийти. Прагне,
рятуючи, донищити мене,
аби на протязі, на буряних вітрах
я вийшов сам із себе, наче шабля
виходить з піхов. Хоче вийти геть,
щоб згасла свічка болю. Щоби тьма
впокорення мене порятувала,
інобуттям. Іножиттям. Найменням
уже невласним: ось він, той загал,
яким кермує той шалений бог,
котрий в мені воліє народитись.
(а я ще тую свічку посвічу,
аби мені не смеркло передчасно.
Пресвітлої години свічка чорна -
неначе перемога крадькома).
 

Прийшло у світ у різдвяні дні багато інших цікавих, самобутніх особистостей, життя, досвід яких яких (не будемо використовувати пафосного визначення "брати за приклад") заслуговує на повагу.

Як, приміром, Валерія (Воля) Володимирівна Іваненко (25.12.1926, Харків — 8.11.1968, Київ) – дочка відомої дитячої письменниці Оксани Іваненко. Ім’я, яким її називали вдома – Воля – набуло подвійної знаковості у її долі. Вона мріяла стати морським біологом, але від 1953 року важка хвороба прикувала її до ліжка – така страшна і незбагненна чиясь воля змінила її життя. Та силою власної волі Валерія Іваненко змусила себе жити максимально повноцінно навіть за таких умов: вона почала писати для дітей (збірки Де вони блукають» (1960), «Хатинка в морі» (1963), «Оленятко» (1965), «Ніч у лісі» (1967) ), намагаючись вкласти у свої твори здобуті знання біології, зоології, гідробіології, іхтіології, активно зайнялася перекладами з болгарської.

Ось як вичерпно і точно охарактеризовано її творчість на сайті Національної бібліотеки України для дітей: "Дивна чистота мови, образність, наукова точність характерні для творів письменниці. Всі вони про любов до природи, про пізнання її мудрих віковічних законів, невичерпний світ її несподіваних чудес". Це великий дар – нести любов і світло у світ, залишатися сильною духом попри власні біль і страждання.

Усі долі цікаві і заслуговують на детальне обговорення, висвітлення. Можливо, згодом спробуємо надолужити це. А поки мимохідь згадаємо ще кількох людей, народжених у ці дні. Українська письменниця, заслужений діяч мистецтв України Ганна Чубач (6.01.1941). Український письменник, літературознавець, редактор, видавець, член Національної спілки письменників України (1994), міжнародного ПЕН-клубу (2002), кандидат філологічних наук (1994), секретар Тернопільської обласної організації НСПУ Петро Сорока (6.01.1956). Український поет, громадський і державний діяч Ростислав Братунь (7.01.1927 – 8.03.1995). Український письменник-мариніст, журналіст, громадський діяч Іван Гайдаєнко (7.01.1914 – 1994). Юхим Семенович Гусар (7.01.1945) — журналіст, літератор, краєзнавець, член Спілки журналістів СРСР з 1972 року, член Національної спілки журналістів України.

Серед цих людей є видавці, редактори. Володимир Баранецький (6.01.1920) – економіст, банкір, який народився в Україні, та доля закинула його у США. Там, крім професійної діяльності, він присвятив себе громадській роботі, зреалізувався як видавець, працюючи на українську справу. "Співзасновник (1953), згодом голова Українського народного дому у Нью-Йорку, член дирекції Укр. інституту (Нью-Йорк); член НТШ (1986), директор Фундації О. Грищенка (США, від 1972), Фундації Україна—США (Вашинґтон, 1994), член комісії НТШ Америки (від 1989), від 1985 — голова Фундації ЕУ, голова Координаційного комітету допомоги Україні (у США), член Української всесвітньої Координаційної ради (Київ, 1993—1995), член ради Товариства «Україна» (Київ, 1998); від 1990 — голова групи репрезентантів українських організацій США на зустрічах з представниками американської адміністрації в Білому Домі, Державному Департаменті, Конгресі та інших урядових установах для захисту державостановлення та допомоги Україні. Голова Ради Меценатів Енциклопедії Сучасної України (від 1998)". Також український поет, головний редактор журналу «Дніпро» (з 1984), член Спілки письменників України, громадський діяч, заслужений діяч мистецтв України, академік Української екологічної академії наук Микола Луків (6.01.1949).

Окремо хочемо згадати філологів. Юрій Івакін (24.12. 1916 (6.01.1917) — 7.03. 1983) – один із найбільш відомих і плідних дослідників життя і творчості Тараса Шевченка. Його коментарі до творів Шевченка та їхні інтерпретація відзначаються об’єктивністю, детальністю і досі не втратили своєї актуальності. Доктор філологічних наук, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, лауреат Міжнародних премій імені Миколи Гоголя та імені Григорія Сковороди Луїза Оляндер (25.12.1932). Літературознавець, дослідник і упорядник творів В. Гренджі-Донського Зірка Гренджа-Донська (7.01.1921). Соломон Лур'є́ (7.01.1891 — 30.10.1964) — український філолог-класик, професор кафедри класичної філології Львівського університету (1952–1964), доктор історичних та філологічних наук, професор, педагог і науковець, дослідник, зокрема, грецької епіграфіки. Український літературознавець, син письменника Василя Щурата Степан Щурат (7.01.1909 – 14.03.1990); за час роботи в Інституті суспільних наук АН УРСР науковець опублікував понад 50 наукових праць, найбільшу увагу приділяв у своїх дослідженнях постаті Івана Франка. Василь Марко (6.01.1936) — український літературознавець, критик, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Один із відроджувачів Національного університету «Києво-Могилянська академія» літературознавець, письменник, журналіст, критик і перекладач, кандидат філологічних наук, доцент кафедри літератури й іноземних мов Сергій Іванюк (літературний псевдонім — Сергій Оксеник; 7.01.1952). Автор численних праць про діячів літератури і мистецтва, номінант на здобуття Шевченківської премії 2009 року дисидент Микола Кагарлицький (6.01.1937).

На останок згадаємо ще кількох людей, які відіграли важливу роль у популяризації української культури, в інтеграції її у світову. Це польський письменник, публіцист, представник «української школи» в польській літературі Сильвестр Венжик Гроза (7.01.1793 – 4.08. 1849). У своїх книгах змалював життя, побут українського народу. Угорська перекладачка Анна Бойтар (6.01.1940). "Перекладає з української, російської, білоруської, литовської літератур. Зокрема, переклала твори І. Франка («Фарбований лис»), О. Кобилянської («За готар»), П. Куліша («Чорна рада»), Ю. Щербака («Як на війні», «Маленька футбольна команда», «Хроніка міста Ярополя», «Бар'єр несумісності» тощо), Ю. Збанацького («Хвилі»), В. Дрозда («Шептало, білий кінь», «Катастрофа»), В. О. Шевчука («Єва, сестра Адама»), Р. Іваничука («Побий мене»), Б. Харчука («Смерть Вусті»), Я. Стельмаха («Химери лісового озера») тощо. Їй належить також ряд перекладів до збірки українських казок «Золотий черевичок» (1974)".

В інших наших публікаціях ми говорили про те, що Чернівці – це текст, який читає кожен по-своєму. Тому серед людей причетних до літератури вважаємо за доцільне згадати людину, яка вже давно і досить вдало, результативно читає цей "текст". Це історик архітектури, кандидат мистецтвознавства, дійсний член Українського національного комітету Міжнародної ради ЮНЕСКО з питань пам’яток і визначних місць Світлана Біленкова (7.01.1959). Її монографія "Архітектура Чернівців ХІХ – першої половини ХХ століть" одразу стала відомою і популярною не лише в Україні, а й за кордоном – власне, як і її доповіді на міжнародних конференціях.

Не можемо не згадати про чернівецького дизайнера одягу Світлану Крачило, яка народилася 25 грудня і належить до справді креативних особистостей. Кожна авторська колекція від Світлани Крачило – це завжди драматургія, в якій усі деталі працюють на одну спільну ідею, образ. Вона бере участь у кількох проектах, які покликані налагодити міжнародний культурний діалог. Крім того, Світлана є автором кількох власних проектів, серед яких фестиваль "PreЧиста", в якому беруть участь як професійні митці, так і зовсім юні. Відкриття відбувається саме на 25 грудня.

Дуже різні особистості, різні долі, які не затиснути у рамки якихось спільних визначень та ознак, але всі ці люди, безперечно, надзвичайно працелюбні, творчо неспокійні. І складно однозначно стверджувати, чи то день народження так вплинув на їхні долі та характери, чи відповідальність перед цим днем.


У підготовці матеріалу використовувалися інтернет-ресурси, документально-історичні, літературознавчі праці.
Джерело основного фото – http://studway.com.ua/kalendar/
 

Підготував колектив Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського