Наші нові надходження

 

 

 

Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського пропонує читачам спробувати наблизитися до розгадки цієї таємниці та до усвідомлення витоків та ступеню драми цієї творчої особистості, прочитавши дослідження Едити М. Бояновської "Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом" та Семена Абрамовича "Двоемирие Гоголя".
 

 

 

 

 

 

 

Відома праця професора Гарвардського університету, славіста, дослідника питань російської літератури Едити Бояновської, в якій науковець спробувала максимально наблизитися до істини в осмисленні постаті Миколи Гоголя. Авторка намагається з’ясувати не лише місце письменника в українському та російському культурному просторах, а й місце цих культур у житті, свідомості самого Гоголя.

 

Едита М. Бояновська про мотивацію: "Цю книгу можна назвати ревізією русифікованого образу Гоголя. Уважне прочитання його творів показує, що цей образ — результат культурної політики, а не наукового аналізу. У процесі канонізації Гоголя як великого російського письменника націоналістичне значення його перейнятості українськими темами нівелювалася, а його іронічно-критичне бачення Росії затерлося. Ця книга — спроба свіжого погляду, спроба відкинути кліше та догми, спроба розглянути Гоголя з перспективи його епохи, коли його «російськість» не вважалася аксіоматичною".

 

Про процес та точки відштовхування: "Це завдання було не з легких, воно вимагало трохи детективної роботи, бо навіть стандартним академічним виданням Гоголя не завжди можна вірити (див. Розділ 3). Під час ревізії критичного дискурсу, що висвітлював національну відданість Гоголя, я намагалась уникнути другої крайності, мовляв, він зовсім не цікавився російським націоналізмом. Мій Гоголь знаходиться «між». Це ключовий термін у назві: між двома культурами та національними парадигмами, що співіснували в імперській структурі. У книзі я намагаюся показати ці взаємозв’язки".

 

Власне, дослідження приводить до висновку, що Микола Гоголь намагався створити новий тип національно-політичної свідомості, аби подолати історико-культурний конфлікт двох народів та власний внутрішній конфлікт. Однак, цей шлях був, очевидно, хибним, оманливим і призвів до ще більшого загострення цього протиборства "...єдиним прикладом гоголівської прози, в якій, сказати б, прославлено російський націоналізм є, за іронією долі, «Тарас Бульба», якого він помітно русифікував. Ідеальними росіянами Гоголя були, по суті, українські козаки, котрих він представив як завзятих прихильників російського православ’я й самодержавства. Вони постають у повісті в ролі опори великоросійської нації, заснованої на братерстві православних східних слов’ян. Разом із русифікацією своїх козаків Гоголь також українізував ідею Росії. На думку Гоголя, колиска і скарб слов’янства, Україна могла переорієнтувати Росію на своє слов’янське коріння, а отже, відіграти роль протиотрути вестернізації, ворожої до зародженої національної культури. Ця тенденція пов’язати національний потенціал України з Росією в пізнього Гоголя зіткнулася з його попереднім, більш барвистим, а іноді й зухвалим українським націоналізмом, який протиставляв Україну Росії й наголошував на національних відмінностях. Однак нове гоголівське бачення великоросійської нації не резонувало з його читачами, котрі вимагали прославлення російськості, заснованої на етнічних російських персонажах і сюжетах".

 

Багато уваги Едіта М. Бояновська приділяє таким творам Миколи Гоголя, як "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Ревізор", "Тарас Бульба", "Мертві душі", "Вибраним місцям".

 

Як вважає Едита М. Бояновська, у повістях "Вечорів" Микола Гоголь найбільш точно зобразив україно-російські стосунки: "Передмови до повістей, попри запобігливі поклони російській публіці, являють собою зону українсько-російського контакту як сферу зіткнення антиномій, а не гомогенізації. [...] Український націоналізм у «Вечорах» підважує метрополійну схему імперських ієрархій та ідеологій: російське ядро представлене як іноземна периферія та джерело корумпованої адміністративної влади. Використовуючи гумор у ролі езопового маскування та переведення ідеологічного конфлікту на рівень другорядних сюжетних ліній, Гоголь приховує політичне у своїх повістях. Однак цей політичний вимір, проте, творить потужне послання про непоправні розлами в російсько-українській політиці та прославлення життєздатності України як нації. Поетичне звеличення України у «Вечорах» принесло популярність Гоголеві серед його російських читачів, але з’ясувалося, що він неспроможний подарувати їм таке ж чарівне бачення Росії, яке вони очікували від нього".

 

Напевно, саме погляд, так би мовити, відсторонений у цьому випадку може бути максимально об’єктивним. Крім всього, праця Едити М. Бояновської може зробити більш зрозумілими причини актуального конфлікту між Росією та Україною, значно очевиднішою його закономірність.
 

 

 

 

 

Професор Семен Абрамович у своєму дослідженні акцентує на релігійній свідомості Миколи Гоголя, важливою складовою якої є його концепція природи і людини.

 

Миколу Гоголя показано як письменника-проповідника, який загострено сприймав гріховність сучасного йому людства, вважаючи, що грішать люди не через те, що їм це подобається, а через те, що не бачать власних гріхів. Тому він взяв на себе роль проповідника, який би приніс людям просвітлення, розбудив би їхні свідомості. "Господствующим жанром позднего Гоголя становится слово (послание-проповедь, старинный украинский терминологический аналог – кáзаннє), которому автор, истово веруя в вечную актуальность Евангелия, стремился дать новую жизнь. Теперь Гоголь стремился писать так, чтобы его труды стали продолжением если не Священного Писания, то хотя бы Священного Предания...". Дослідник показує, що у такий спосіб Микола Гоголь прагнув врятувати людину із рабства демонізованих еросу, історії, соціуму.

 

Особливо цікаві міркування С. Абрамовича з приводу макабристичності зворотньої сторони ідилічних пасторалей М. Гоголя, що розглянуто у контексті прагнень письменника вирватися самому і вирвати людину із полону тілесності на рівень вільного Духу.

 

У праці велику увагу приділено питанню особливостей стильової манери М. Гоголя. Науковець спростовує поширену думку, що письменник був реалістом. Натомість доводить те, що його авторська манера, яка нерозривно була пов’язана з його світоглядом, з його буттєвою межовістю (чуттєво-матеріальне буття) виросла із традиції українського бароко. "Гоголь вырос из почвы барокко, ещё вполне ощутимой в Украине начала ХІХ века. От барокко у Гоголя – глубокий интерес к тайнам натуры, к борьбе света и тьмы в природе и в смятенной душе человека. Рентгеном, который позволял ощутить под румяным лицом мира ухмыляющийся безглазый череп, для писателя стала христианская религия, для которой "молешоттовская" картина мира – лишь эпизод более сложного континуума. Это определило структуру гоголевского художественного образа". Творчі манери подібні до гоголівської дослідник вбачає в латиноамериканському "магічному реалізмі", українському "химерному романі", булгаківських фантасмагоріях, у "постмодерному змішуванні всього...".