«Цілковито відданий науці»

Саме цей будинок, за нинішньою адресою Університетська, 28 (перший корпус університету) став для молодого науковця знаковим. Він працював в ньому майже 40 років, аж до відходу у вічність.

Читав курси лекцій: «Старослов’янські тексти», «синтаксис слов’янської мови», «нова російська і польська література», «До критики виникнення глаголиці», «Огляд літератури західних слов’ян від найдавніших часів до кінця ХІV ст.».

На своїх лекціях Омелян Калужняцький викладав не тільки порівняльну філологію слов’янських мов, а й старослов’янську мову, історію культури, також намагався подати студентам відомості про вчених-мовознавців його епохи.

За свідченням сучасників, Омелян Калужняцький вражав колосальними енциклопедичними знаннями зі свого фаху і глибоким, дуже своєрідним висвітленням тієї чи іншої теми. Він умів подати слухачам матеріал солідно, глибоко і, водночас, у на диво зрозумілій, доступній формі. На його лекціях часто були присутні викладачі – не лише філологи, а й інші фахівці, тобто було багато тих, хто бажав послухати прекрасного лектора, красномовця. Професорові Калужняцькому доводилося читати свої лекції з відчиненими дверима, оскільки слухачі не вміщались в аудиторії, а стояли у коридорах. Кожна його лекція була ґрунтовна, глибоко продумана і містила широкий фактичний матеріал.

Про високий рівень викладу свідчать спогади Івана Франка, який відомий вимогливістю і безкомпромісністю своїх оцінок. Для того, аби мати можливість викладати в університеті, йому потрібно було скласти ще один семестр. А оскільки у Львівському університеті йому відмовили, то він 19 грудня 1890 року був зарахований слухачем Чернівецького університету.

Про рівень викладів буковинського професора Іван Франко писав у листі до Михайла Драгоманова від 7 грудня 1890 року: «Оце приходилося побувати два рази в Чернівцях. Я там записався на лекції Стоцького і Калужняцького, лекції обох цих професорів мені подобалися без порівняння ліпше, аніж лекції Огоновського, – все це видно більш європейський метод науковий».

У своїх подальших наукових розвідках про давню українську літературу І. Франко належне місце відводить чернівецькому професорові. Ось, приміром, із різних контекстів лише кілька згадок, які вичерпно характеризують ставлення письменника і дослідника до цього науковця: «Одинокий галицько-руський учений, що знав із нашого старого письменства безмірно більше від Ом. Огоновського», «… такому авторитету, як Калужняцький», «…декілька таких відписів бачив по галицьких монастирських бібліотеках проф. Калужняцький», «…в цінній праці проф. Калужняцького про галицькі кириличні рукописи». Коли Франку потрібно серйозно аргументувати якийсь давній літературний твір, дати достовірну інформацію про його виникнення і джерело, то він щоразу посилається на такий авторитет, як проф. Калужняцький і цитує його видані праці. Статті Калужняцького про рукописи галицькі і нині зберігається в бібліотеці Івана Франка під № 1680.

Омелян Калужняцький досліджував проблеми польського, російського, сербського, болгарського, старослов’янського мовознавства, палеографії, народознавства, історії права тощо. Він, безперечно, заклав ґрунт для подальшої розробки питань, що його цікавили у таких галузях, як палеографія, орфографія, фонетика і морфологія.

Як блискучий знавець старослов’янської філології, стародавніх рукописів, архівних документів, палеограф, дослідник фольклору професор Калужняцький користувався великою повагою серед колег і любов’ю всіх, хто його знав. Саме він закликав до вільного об’єднання професорів, переважно філософів за фахом, котрим у 1905 р. запропонував зібратися разом для обговорення наукових проблем.

У 1877 році (з березня до жовтня) Омелян Калужняцький здійснив велику наукову мандрівку, яка привела його через Львів, Київ, Москву, Петербург та Вільно у Кеніґсберг, а звідти – у Берлін, Бреслав. І всюди він ґрунтовно вивчав архіви.

Друга наукова поїздка була здійснена влітку 1894 року у Балканські країни та Польщу. Третя – у монастирі Північної Молдавії, які мали багаті бібліотеки давніх рукописних пам’яток. Молдавські воєводи у своїх грамотах до ХVІІ ст. користувалися виключно старою українською мовою.

З 1886 року виїжджав на Лемківщину для вивчення тамтешніх діалектів.

Виставка у Муніципальній бібліотеці ім.А.Добрянського, присвячена   Омеляну Калужняцькому

Результатом цих мандрівок була публікація великої кількості документів та наукових праць. Серед них такі праці: «Обзор слов’яно-руських пам’яток мови та писемності...» (1877 р.), «Молдавські та мунтянські документи з архівів міста Львова» (1878 р.), «Пам’ятки старослов’янської мови, т. І. Путнянське Євангеліє» (1888 р.), «Історичні, топографічні та мовознавчі доповнення до історії румунського населення у Галичині», «З панегіричної літератури південних слов’ян» (1901).

О. Калужняцький був видавцем староукраїнських пам’яток, («Путнянського Євангелія» та «Христинопільського Апостола», а також окремих староболгарських пам’яток. Його внесок у дослідження української мови та її місця серед інших мов, більше того – її суспільного значення для інших народів, не можливо переоцінити. Зокрема він є автором праць «З панегіричної літератури південних слов’ян» (1901), «Кирилівське письмо у румунів» (опубл. 1915). А ось досліджуючи мову «Путнянського Євангелія», науковець відзначив у ній риси, характерні для української мови. А як автор нарису «Русинська мова і література» (1899) дослідник зробив першу спробу вивчення українського мовного і літературного процесу на Буковині від давньоруських часів до кінця ХІХ ст.

Крім цього, О. Калужняцький зібрав близько 200 грамот румунських володарів, «писаних руською мовою», а також близько 800 грамот і розпоряджень київських, львівських і перемишльських єпископів, опрацював матеріали з пам’ятками канонічного права. Вивчав впливи церковнослов'янської мови на румунську, румунські впливи в українських та говорах інших мов Карпатського регіону. Йому належить розвідка «Про порядок числення і назву місяців у гуцулів» (1905). Цікавився також фольклором та етнографією: у фольклорно-етнографічній розвідці «Собіткові пісні західногалицьких малорусів» (1905).

Він є автором понад 100 наукових праць.

О. Калужняцький підтримував наукові зв’язки з академіком Санкт-Петербурзької академії наук, російським славістом-філологом, істориком Олексієм Шахматовим та хорватським лінгвістом, палеографом і археографом, літературознавцем, істориком філологом-славістом Ватрославом Яґiчем.

Впродовж 16 років він підтримує тісні зв’язки зі своїм викладачем з Віденського університету – словенським, австрійським мовознавцем Францем Міклошичем, який вважається основоположником школи порівняльно-історичного вивчення граматики слов'янських мов, одним з найвизначніших представників славістики XIX століття. Калужняцький написав йому листа ще у 23-річному віці із рідного села Тур’є на Львівщині. Результатом їхньої багатолітньої наукової дружби стала праця «Die ruthenische Sprache und Literatur» (1899) ( у співавторстві з Ф. Міклошичем).

Праці науковця друкувались німецькою, латинською, польською, румунською, російськими мовами.

Як талановитий вчений-філолог, який своєю копіткою працею відстоював самобутність української філологічної науки в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він викликав захоплення і вдячність за свою діяльність, присвячену науці та культурному піднесенню буковинського краю.

З іншого боку, він як справжній галицький чоловік, не оминав увагою громадську та політичну діяльність.

Упродовж 1881–1884 років був Головою товариства «Руська бесіда» на Буковині. Належав до табору «консервативних русинів». Був одним з організаторів створення політичної організації «Народная Рада», яка після відходу з неї Миколи Василька та Володимира Филиповича практично розвалилась. У 1889–1890 роках, обіймаючи посаду ректора університету, був послом Буковинського крайового сейму.

Заради справедливості варто згадати, що у питаннях розвитку літературної мови на Буковині наприкінці ХІХ століття О. Калужняцький підтримував москвофільську течію, за що, звичайно, мав серйозні нарікання з боку професора Ст.Смаль-Стоцького. Хоча останній сам собі та іншим зміг пояснити такі погляди свого колеги. У вже згадуваному некролозі він, зокрема, каже: «Стати явно по сторонї того руху, проф. Калужняцький як чоловік з трохи аристократичною вдачою і більше консервативним сьвітоглядом не рішав ся. Не по силах було йому палити всї мости, що звязували його особисто з "старшою братією", з тими верствами укр. суспільства, що мали тодї якесь значінє, а які були завзятими противниками "народовців". Виступити проти них явно, піднести важкий голос науки в оборонї самостійности української мови, підняти тим духа молодїжи і нациї, стати реформатором письменної укр. мови, він не міг.

По природній своїй вдачі не любив він воювати, а без боротьби, і то завзятої, тут не могло обійти ся. Боротьбу полишив він другим, а сам, коли обставини так склали ся, що він — от як в справі управильненя нашої правописи — був присилуваний бороти ся, в боротьбі поступав собі наскрізь чесно і зовсїм не ворожо проти української мови, а радше боронив свого становища, своїх відмінних поглядів на укр. мову і її розвиток. А становище його було більше пасивне, пристосоване до даних реальних обставин; се дехто міг собі толкувати на свій бік, але без підстави, бо активно він нїчим не провинив ся проти українства, а в останніх роках свого житя виявляв навіть велику утїху ізза його зросту, ізза зросту сили народної, ізза успіхів української мови і лїтератури».

Ще трохи світла проливає на це суперечливе питання вдячний і талановитий учень професора Калужняцького Василь Сімович у своїх спогадах: «Як засновано університет, було вже в Чернівцях багато свідомих (як на той час) людей, бо зараз приступлено до оснування академічного товариства «Союзь».

Тоді було вже огнище, куди сходилася руська інтелігенція в Чернівцях. Було ним товариство «Руська бесіда», засноване 1869 р.

Діяльність «Союза» – як на той час – широка. Члени рухливі, кидаються на всі боки, збирають підмоги, закладають бібліотеку, основують читальню, зачинають видавати коштом товариства метелики, а всюди маніфестують ся русинами, щоб задокументувати, що Буковина – се не виключно волоський край, политий зверху німецькою культурою. Більшість членів – москвофіли.

Але те москвофільство – се не русофільство теперішньої [на 1908 рік.] москвофільської молодежі. Такий був тоді час. Загал русинів був «твердий», «твердою була і молодіж. Їй головно розходилося о те, щоб репрезентувати руськість, і вона. Як знала. Так її репрезентувала. Про якісь спори в товаристві, і то спори принціпіяльної натури не чути. Товариство вшановує пам’ять митрополита Гакмана, віддає честь Федьковичу, читає твори Шевченка, праці Драгоманова, його навіть іменують членом товариства. «Мова членів то твердша, то м’якша. Відповідно до того, чи писарем товариства більш чи менш «твердий» товариш».

О. Калужняцький був опікуном «Союзу» перед університетським керівництвом. Та незабаром він відійшов від політики і зайнявся чистою наукою, оскільки, за словами професора Ст.Смаль-Стоцького, «…був пильним, типічним кабінетним ученим».

Адресні книги за 1898, 1909 і 1914 роки повідомляють, що університетський професор, член-кореспондент Академій наук Бухаресту і Петербурга Омелян Калужняцький (dr.-univ.prof Кaluzniacki Emil винаймає помешкання в будинку під № 12 на вулиці Резиденції [Residezgasse, 12, нині це вулиця Університетська, 60. – Л.Щ.]. В цьому помешканні знаходилась найбільша приватна колекція стародруків, яку професор збирав впродовж всього свого наукового життя.

Будинок, в якому проживав з сім'єю О. Калужняцький. Із його вікон відкривається чудовий вигляд на резиденцію митрополитів.

Тут він проживав разом із дружиною Емілією, яка була донькою інспектора Солтикевича, та двома дочками. І його дружина, і доньки також не оминали громадського життя в Чернівцях на користь українців. Пані Емілія очолювала і була найактивнішою членкинею товариства «Мироносиці» при греко-католицькій церкві. Розвою цього товариства вона присвятила 50 років свого життя, за цей внесок у 1936 році її іменували почесним членом товариства. Коли 13 травня 1906 року у Чернівцях було засновано товариство «Жіноча громада», серед засновниць разом з багатьма іншими «мироносицями» була й Емілія Калужняцька. Її чоловік разом з професором Смаль-Стоцьким підтримували це товариство, сприяли інтелектуальному розвиткові та утвердженню суспільних прав його учасниць, читаючи для них лекції. Навіть в румунський час, вже по смерті свого чоловіка, Емілія Калужняцька не полишала такої важливої для неї праці, виконуючи багато обов’язків в управі «Жіночої громади».

Відійшов у вічність професор Омелян Ієронімович Калужняцький 3 липня 1914 року Чернівцях, де й спочиває на Руському кладовищі.   

«...нїчого в нїм не зраджувало, що в грудях того назверх зовсїм холодного чоловіка билось добре, щире, жичливе серце; він визначав ся великою прихильностию для своїх слухачів і до укр. академічної молодїжи...», - Степан Смаль-Стоцький.

Більше про цю непересічну особистість ви зможете дізнатися, відвідавши виставку у Муніципальній бібліотеці ім.А.Добрянського. 

Під час підготовки матеріалу були використані праці Степана Смаль-Стоцького, Василя Сімовича, Івана Франка Ніни Гуйванюк, енциклопедичні видання, інтернет-ресурси.

Висловлюємо особисту подяку за інформацію про місце поховання О. Калужняцького та фото його могили, надані істориком Володимиром Стариком.

Текст Лесі Щербанюк