ПРОЗА ОЛЕГА ЛЮБКІВСЬКОГО У ЖУРНАЛІ "КИЇВ"

 

 

 

Любківський Олег. Автопортрети // Київ. – 2015. – №№ 11–12. – С. 167 – 174.

Твори «Автопортрет на пленері з лісорубом та його конем», «Автопортрет у буковому лісі», «Автопортрет з «Kaiser-Cafe» пропущені крізь призму авторської свідомості, в основі потік світовідчуття автора. Якщо говорити про інші загальні риси цих текстів, то це вміння чітко виписати і вписати у художній простір деталь. Цим досягається ефект чіткості зорового сприймання і навіть фізичного відчуття читачем того, чим наповнений смисловий світ, створений Олегом Любківським. «...у кутку знайшовся недогарок свічки, сірники, склянка з сіллю, а під віконцем – засалений стіл, зручна лава і маленька лежанка з сіном» («Автопортрет на пленері з лісорубом та його конем»). Автор на візуальних деталях вибудовує запахо-звукову атмосферу текстів, у такий спосіб максимально зближуючи кут зору своїх героїв та реципієнта. «Далі пролісків ставало все більше і більше, і деякі з них вже показували сонцю свої розкриті голівки, притрушені жовтим шафрановим пилком...» («Автопортрет у буковому лісі») – образ пилку одразу народжує асоціативний ланцюг: запах квітки – запах прілого листя, трави і землі – запах лісу – запахи весни.

 

Як і стилю інших текстів Олега Любківського, стилю «Автопортретів» притаманне використання художніх тропів, що робить їх наближеними до поезій у прозі.

 

«Автопортрет на пленері з лісорубом та його конем» і «Автопортрет у буковому лісі» тематично різняться від «Автопортрету з «Kaiser-Cafe». Два перших твори ліризовані, головними персонажами тут є Він і Вона. Чоловік і Жінка завжди розкриваються емоційно у ситуації за образно-смисловим навантаженням первісній, позачасовій – серед Природи, стихії. Тут більше відтінків кольорів, м’яких переходів та контурів, гри світла (зміна вигляду неба через погодні умови, вдивляння у небо крізь крони дерев, поява або зникання сонячного світла тощо), елегійних інтонацій, недомовленостей, натяків. Твори подані у формі спогадів героя про жінку, про подію, про жінку, вписану в емоційно важливу та яскраву мить життя. Можна сказати, що це окремі екзистенції. Жіночі персонажі цих творів, як і інших, власне, не мають імен. Що це? Ознака такту чи свідчення, що це збірний образ з елементами фантазії, дофантазованого, доуявленого, вигадки і, навіть, мрії (намріяний образ, намріяна супутниця у мандрівці заповітним світом)? Крім окресленого, пов’язані ці твори ще й тяжінням до сентенцій, до певних висновків як результату емоційного досвіду. Смислові картини «Автопортрету на пленері з лісорубом та його конем» і «Автопортрету у буковому лісі» ніби підлаштовані під присутність жінки.

 

«Автопортрет з «Kaiser-Cafe» – це простір професійної сфери митця. Його супутником тут є місто. І якщо у попередніх двох творах читач, призвичаєний «Оповіданнями простим олівцем» до інтертекстуальності, її не зустріне (за винятком асоціативної згадки про лейтенанта Глана із «Пана» Кнута Гамсуна), то тут вона є і контекстом, і підтекстом, і текстом, який пишуть історія та люди. Ядром цього твору є образ і мотив смітника, який у своєму художньому розвитку проходить емоційну, естетико-етичну, екзистенційно-онтологічну еволюцію. Усе це подано знову ж таки крізь призму внутрішньої мандрівки головного героя. Його спогади, його ставлення до певних подій, характеристики, дані ним, у сконденсованій і образно чіткій формі подають зріз кількох епох, роблять такими очевидними крихкість цінностей, ілюзорність пріоритетів.

 

На відміну від двох перших творів, у цьому образи мають чіткі контури, судженням властива безкомпромісність, інтонації сповнені іронії, сарказму і подеколи – скептицизму.

 

«Автопортрет з «Kaiser-Cafe» змушує прокинутися і повертає до притомності, висмикуючи читача із елегійно-меланхолійного сну «Автопортрету на пленері з лісорубом та його конем» і «Автопортрету у буковому лісі». Він належить до тих текстів, які у свідомості трансформуються в цитати.

 

Проза Олега Любківського – справді цікаве явище у сучасному літературному процесі. У ній, як і в своїх картинах, митець досягнув рівня своєрідного, впізнаваного стилю, що свідчить про цілковиту світоглядну самобутність. До творів Олега Любківського хочеться повертатися, перечитувати/переглядати, смакуючи знову і знову кожною деталлю, роблячи у вже знайомому просторі нові відкриття.