«П’є поезію місто із ран його, наче із чаші...»

П'ятниця, 27 березня 2015 року

Вони були, здавалося б, такими різними. Але доля звела їх, і вони знайшли спільну мову. Тарас Мельничук – пристрасний, богемний, стихійний, надто відкритий, з єдиною правдою у собі – слова, поезії, цілісний у цій правді. Анатолій Добрянський – пристрасний, богемний, нерозгаданий, суперечливий, з постійним пошуком рівноваги та досконалості, що міг віднайти хіба у мистецтві, у довершеній поезії. Обидва надцікаві, яскраві, володіли магнетизмом. Обидвом у потилицю дихала, випаровуючи сморід, система.

 

Тарас_Мельничук_Анатолій_Добрянський_Шевченка_85_повернення

Із архівних документів, які зберігаються у Муніципальній бібліотеці, можна зрозуміти, що Анатолій Добрянський умів слухати і умів берегти таємниці, а Тарас Мельничук, інтуїтивно знаючи це, довірявся йому.

Чи можна назвати їх друзями? Надто відповідально було б стверджувати це. Але, однозначно, вони були співрозмовниками. Вони мали повагу, шану одне до одного.

Уперше зустрілися Анатолій Добрянський і Тарас Мельничук у неділю 3 серпня 1958 року, коли перший прийшов підтримати своїх знайомих під час вступних іспитів. Знайомлячись із вступниками, він одразу виокремив Тараса Мельничука, про що свідчить його щоденниковий запис: «Тарас Мельничук – поет майбутній наш. Земляк Павличка – з сусіднього села в тому ж Стопчатівському районі. Толковий хлопчина, видать».

Уже запис, датований 5 серпня, свідчить, що Тарас Мельничук вступив до університету. І цікаво, що Анатолій Добрянський говорить про нього вже як про одного із своїх давніх знайомих: «Вітька склав усі екзамени. Пройшов. Вступили також інші – Тарас Мельничук, Коля Кобилянський, Валя Гнідий і навіть Тася Крачківська».

Напевно, що спорідненість інтересів, зацікавленість особистістю одне одного, неабиякий вже на той час інтелектуальний досвід Добрянського і очевидний талант Мельничука звели їх в одній компанії молодих творчих людей, які за своїм стилем життя були чимось подібними до легендарних «молодомузівців». На такі паралелі наштовхує хоча б ось такий запис із щоденника Анатолія Добрянського, датований 28 березня 1958 р.: «Обговорюємо вірші Колодія. Багато суперечок, багато толкового і невірного. В готелях місць не знайшли. З тієї злості кинулись в “Дністро”. Джаз. Бійка за участі Володі Косьянідзе».

Можна уявити приблизну атмосферу святкування Нового, 1960-го, року, яке відбувалося у тодішньому помешканні Добрянського. У компанії молодих людей був і Тарас Мельничук – студент другого курсу на той час. «По старій традиції пішли на Радянську площу. Дивно якось: вкруг ялинки кружляють пари, розбризкуючи далеко навколо себе грязюку. Новий рік без снігу. А в тім на Буковині й дивуватися не слід. Вдома (на Леніна, 38/14) застав Володю Малєєва та Юрія Гончарова, штабного писаря з їхньої частини. Вихованець новосибірського дитбудинку. [...]. Прийшли ще Колька Кисловський, Тарас Мельничук. Свято продовжується».

 

Сучасний вигляд будинку №38 на вул. Головній, в якому на межі 1950-х-60-х років мешкав Анатолій Добрянський

 У травні 1971, будучи студентом Московського літературного інституту, Тарас Мельничук перед черговою подорожжю до Москви, заходив до Анатолія Добрянського: «Заглянув на хвилину Тарас Мельничук – їде у Москву, в інститут на сесію». Випадкових і незначних для себе людей у такі моменти, зазвичай, не відвідують.

Прекрасне покоління. Використовуючи формулу Анатолія Макарова, застосовану до представників іншої непростої епохи, «Друзі Христа і Епікура». Вони веселилися, сперечалися, вчилися, працювали, помилялися, здобували досвід, ділилися своїми відкриттями, закохувалися, були коханими, прагнули, планували, в них було стільки світла і віри. Вони вдихали таке непросте, але таке бажане життя на повні груди... Однак дихання багатьом із них (та ні, всім по-різному) забили отруйні випари системи.

Хтось тримався гірше, хтось – краще. Має бути чітке застереження від намагання давати оцінки людям, для яких ГУЛАГ (і «мала зона», і «велика») був не у картинках.

Були вони друзями чи ні... Хіба має це значення?.. Кожен із них зберіг у собі людину. І, ймовірно. саме у пошуку того чогось справжнього людського прийшов Тарас Мельничук, повернувшись 1981 року із другого ув’язнення, до Анатолія Добрянського на Шевченка, 85.

 

Сучасний вигляд будинку №85 на вул.Шевченка. Тут Анатолій Миколайович мешкав до останніх              своїх днів. Вікно його помешкання на другому поверсі зліва. Саме тут у вересні 1981 Тарас Мельничук написав поезію "Я вернувся до міста своєї молодості..."

 Як вони зустрілися, про що говорили, про що мовчали, швидше за все, ми вже не дізнаємося. Але їх переповнювали емоції, безперечно. Їм було комфортно як співрозмовникам. Та й хіба міг за інших умов народитися відвертий, сповнений енергетики вірш? Саме тут, у помешканні Анатолія Добрянського на Шевченка, 85, Тарас Мельничук почав писати «Я вернувся до міста своєї молодості...», а зупинився думками, як зазвичай, у Карпатах. Під текстом, написаним Тарасом Мельничуком, рукою Добрянського виведено дату: «11.ІХ.1981 Чернівці». Він ставив цей підпис без жодних сумнівів і з очевидним наміром вірш зберегти для майбутнього. Адже з першої зустрічі знав, що «Тарас Мельничук – поет майбутній наш», знав, що ця людина, власне, і є поезією.

Не знати, чи чулися вони друзями, але, здається, чулися побратимами.

Вірш у призначений час повернувся. Не можна заперечувати знаковості того, що менш ніж за місяць до двадцятої річниці з дня відходу із цього життя Тараса Мельничука рукопис було знайдено в архіві Анатолія Добрянського. Потрясінням було, почавши читати, спочатку впізнати знайомі ритми, звучання, енергію, а потім – почерк. І немов потрапляєш у кадри старого кіно: Чернівці, яких уже нема, друзі, яких уже нема, і за тим всім – непрості часи, непросте покоління. 

 

*

Я вернувся до міста своєї молодості,

Немов до потопленої Атлантиди

Місто на молодість мою молиться

в мірáжжі атомної кориди

___

Листопадом сердець мені шлях устеля

Достигла, мов яблуко, доля

За мною пливе в Буковину земля

аж в мені підіймається Довбуш.

___

Відкриває браму для мене у розпачі Будний

П’є поезію місто із ран його, наче із чаші

Ми, Степане, не вмрем, ми все перебудем

ми будем

Не вмирає той,

хто у лоні Слова

зачався.

___

Лементує каміння...

Шевченка 85

Не дорóга – розрита могила

На мені іще ґрати киплять

А може не ґрати – журавлинії крила?

___

Ні-ні, журавлі мені

вже не сняться давно

Світ дзвенить не журавлиними,

а ключами тюремними

Я з другом ділю

другий вечір

сонце й вино

Я ховаюсь як звір між словами,

немов між деревами

___

Журавлиний міст можливо

і справді сьогодні явá

Та тільки я беркуту крила

ще не встиг залатати

Чуєш брате в серце

музики наливай

Йдуть по серцю немов піхота

Карпати

 

Місто в гроти сховалось,

в печери, у катакомби

І тільки пісня пахне у місті

колоссям

А вулиця Кобилянської,

як анаконда

Ковта ресторанний вечірній космос

___

Над містом смог...

А воно ж не Париж

не Нью-Йорк

І легені мої клекочуть

аж десь у небі

Піднімаю

череп вечора:

– Бідний Йорик,

І будинки стирчать із землі,

наче кінські ребра

___

Кобилянська не п’є –

шепочеться із зірками

Вона трошки для мене сестра

Місто ворушиться

тріщить суглобами

і кістками

І люди у ньому при світлі

ліниві немов ікра

 

___

Встає минуле немов хмарочоси

І що там проти оцього

куца Америка

Для серця більший в стократ мій Косів

Ніж все ХХ століття

з його істерикою

___

Я вернувся до міста,

неначе до затонулого

корабля

Щоб щось цьому містові прокричати.

Де хтось серед неба лишив

самотнього журавля

Що крила свої розіп’яв на Карпати.

(Що на крилах своїх

розіп’яв Карпати)

 11.ІХ.81

        Чернівці

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інга Кейван