ПЕТЕР ДЕМАНТ І ЮРІЙ ЧОРНЕЙ, або КНИГИ МАЮТЬ СВОЮ ВОЛЮ

 

 

На сьогодні Юрій Чорней відомий не просто як дослідник життя та творчості Петера Деманта, а й як найкращий експерт у цій сфері. Завдяки своїм досягненням став навіть лауреатом премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності. А починалося все несподівано і з малого. Навесні 2008 року, як відомо, Демант повернувся у місто свого дитинства та юності особистою бібліотекою, яку, здійснюючи волю чоловіка, передала із Москви його вдова Ірина Петрівна Вєчная. Саме це викликало інтерес до особи таємничого чернівчанина. Юрія Чорнея, тоді журналіста газети «Доба», попросили підготувати про нього статтю. Аби зібрати матеріал, відомості, він звернувся у бібліотеку. І вже у «Добі» від 12 червня 2008 року читачі могли познайомитися з історією «Гулагівського романтика Петера Деманта», яку підготував Юрій Чорней, ґрунтуючись на автобіографічних оповідях Вернона Кресса та на інформації, наданій директором бібліотеки Лесею Щербанюк. За деякий час з’явилася наступна стаття – «Демантові Чернівці». А потім – стаття у вересневому номері «Дзеркала тижня», яка стала поворотним моментом історії «стосунків» Деманта і Юрія Чорнея.

 

Цей номер волею випадку потрапив до рук геолога Михайла Макаревича – друга Ірини Вєчної. Результат не забарився – лист панові Юрію від Ірини Петрівни, в якому були і вдячність, і зауваження, і побажання, аби хтось взявся досліджувати життєво-творчий шлях Петера Деманта ґрунтовно. Згодом – поїздка до Москви. Від того часу і до сьогодні Ірина Петрівна – один із найбільших друзів Юрія Чорнея. Вони багато спілкуються – звісно, найбільше про її чоловіка. Це була яскрава і пристрасна пара. А чи могло бути інакше? Донька військовослужбовця і політичний зека з незрозумілим минулим, якого на Колимі звично називали (і вважали!) «австрійським шпигуном». Що могло їх об’єднати? Звичайно, лише справжні почуття та незгасний інтерес одне до одного як до особистостей непересічних. Пізнаючи одне одного, вони ніби відкривали відмінні виміри.

 

Крім оповідей про Петера Деманта, якими Ірина Вєчная поділилася з Юрієм Чорнеєм, вона ще й передала йому окремі документи: листування Петера Деманта з нею, її особисті блокноти за роками, блокноти Деманта. Ці матеріали Юрій Чорней продемонстрував присутнім. Усе ним скрупульозно проаналізоване та детально вивчене.

 

За сім років дослідницької праці Юрій Чорней дуже глибоко занурився в тему. Він навіть каже, що інколи відчуває себе детективом Коломбо – стільки фактів, свідчень йому доводиться збирати, перевіряти, аби дійти до чітких висновків і подати якомога повнішу та об’єктивнішу картину життя Петера Деманта, що буде представлена у книзі, над якою пан Юрій працює від жовтня 2012 року. За 2,5 роки пророблено чималу роботу. На цей час вже завершено два розділи – розглянуто події до 1978 року, коли Демант переїхав до Москви. Одним із головних дослідницьких критеріїв Юрія Чорнея як історика і журналіста є правда, об’єктивність. «Не можна нічого домислювати», – застерігає він. Існує багато версій окремих, найбільш потаємних, етапів життя Деманта, в які він не посвячував навіть найближчих осіб. Це і незбагненність його мотивації повернення у вже підрадянські Чернівці, і обставини його існування у період з 1941 по 1945 роки. Звісно, що людям властиво домислювати, домальовувати непоясненне пригодницькими, містичними штрихами, заповнюючи у такий спосіб прогалини. Особливо коли йдеться про таке життя-квест. Але художній вимисел та домисел – привілеї белетристики. Можливо, просто варто усвідомлювати, що є право на приватність, є такі обставини, історії, події, вчинки, про які людині не те, що не хочеться згадувати, забути хочеться, викреслити. І цю позицію треба прийняти. Треба прийняти мовчання Петера Деманта у відповідь на ті чи інші питання – як замовкав він інколи під час інтерв’ю.

 

 

 

Значно важливіше зараз збагнути, що такі життєві історії можуть дати людям, розв’язанню яких проблем посприяють. На думку Юрія Чорнея, Петер Демант – один із співтворців чернівецького міфу. «Так, як він написав про Чернівці, мало хто написав – з такою любов’ю, теплом». Він заповнив багато прогалин в уяві сучасних чернівчан про світське, повсякденне життя міста у міжвоєнний період, доповнив картину тогочасних Чернівців. Зрештою, він зробив неперевершену промоцію нашого міста. І якщо цим дарунком тепер правильно скористатися, то це неабияк може стати в пригоді у справі покращення економічної ситуації краю, розвитку туристичної галузі. Зрештою, є привід, аби, за словами Юрія Чорнея, тримати громадську думку в тонусі: 2016 – 10 років, як Деманта немає, 2018 – 100 років від Дня народження. І варто вже починати готуватися до відзначення цих дат.

 

Таким у загальних рисах є вектор Демант–Чернівці, його перспективи. Але є ще інші напрямки опрацювання досвіду цієї особистості. Це табірне життя інтелектуала, який, через своє іноземне походження, певною мірою, посідав дещо відсторонену позицію спостерігача. Зумів вихопити із цього життя найбільш характерні та яскраві образи. Будучи, життєлюбом та оптимістом, екстравертом, він найменше зосереджувався на власних відчуттях, стражданнях, а більше на зображенні інших людей, навколишнього світу. Зрештою, з цим так гармонує його потяг до фотографування.

 

Ще один важливий вектор – пов’язаний з післятабірним життям. Демант – чудовий приклад уміння в усьому знаходити цікаве, важливе, уміння існувати та співіснувати, уміння жити за будь-яких обставин, не впадаючи у відчай і не шукаючи винних, уміння бути сильним. За принципом: є гора – є мета, досягнуто вершини – треба спуститися у пошуках нової.

 

«Повернення» Петера Деманта у Чернівці ще триває. Знаючи, що воно, здебільшого, у руках Юрія Чорнея, можна бути спокійними і певними, що цей процес перейде у щось вартісне, дасть плідний результат. І таки хочеться додати трішки містичних штрихів. Здається, що Петер Демант сам обрав Юрія Чорнея як своєрідного медіума, з допомогою якого він може продовжувати жити, промовляти, розповідати. На цю думку наштовхує навіть такий збіг: у будинку, де тепер мешкає Юрій Чорней, приблизно на початку ХХ століття жив Моріц Демант – саме так звали діда Петера Деманта...

 

 

 

На завершення штрих ліричний. Коли слухаєш захоплену оповідь Юрія Чорнея, то мимохіть вимальовуєш образ рибалки, який звично у маленькому човні вийшов порибалити у море неподалік від берега, та несподіваний шторм чи сильна течія винесли його у відкрите море, а потім – в океан. І він почав вивчати світ навколо, помічаючи знаки, розставляючи орієнтири, відкриваючи острови та острівці, шукаючи свою Велику Рибу, як персонаж Деніела Воллеса, котрий шукав велику правду про дорогу йому людину.