ВАСИЛЬ ҐАБОР: ЛІТЕРАТУРА ЯК СТИЛЬ ЖИТТЯ

 

 

 

 

 

 

12 травня у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського Василь Ґабор розповідав про свій видавничий проект, про те, які тенденції він виокремлює в українській актуальній літературі, про власну творчість, про «своїх» авторів, яких активно і самовіддано популяризує.
 

 

 

Книга для Василя Ґабора завжди була орієнтиром, життєвим супутником, основною мотивацією. Інколи навіть здається, що й тінь цього чоловіка у вигляді книги. Свого часу на факультет журналістики Львівського університету він вступив саме через те, що протягом п’яти років міг читати книги. Згодом, проходячи школу журналістського фаху, зрозумів, що це те, що миттєве, швидко минає, а йому хотілося писати тексти більш глибокі, більше працювати з ними. Письменник належить до тих авторів, які пишуть довго, не поспішають одразу видавати щойно написане, тривалий час виношують слова, тексти у собі, проживають їх, живуть з ними, паралельно розвиваючись, еволюціонуючи. «Книгу екзотичних снів та реальних людей» (1999, видавництво «Класика»), свій перший збірник новел, Василь Ґабор писав двадцять років. Здавалося б, новела – мала прозова форма, яка не потребує особливих зусиль та тривалого часу. Та насправді, цей жанр можна порівняти з нейтронною зіркою – малою за обсягом та великою за вагою, яка пройшла тривалу еволюцію, і в якій сконденсовано, стиснуто багато інформації. Хоча перша книга Василя Ґабора мала вийти ще в радянський час у видавництві «Каменяр», та через випадок цього не сталося. Сьогодні письменник тішиться, що сталося все саме так, оскільки керується думкою, висловленою Роман Іваничуком: «Письменник має приходити до читача зрілим».

 

Василь Ґабор, будучи письменником, має винятковий талант не зациклюватися на власній творчості. Він завжди вмів захоплюватися тим, що роблять інші. Переймаючись творчістю своїх однолітків, бажаючи розповісти про них, він почав писати есеї про «вісімдесятників» у журнал «Кур’єр Кривбасу». У результаті ці оповіді було зібрано у книзі «Приватна колекція» (за словами автора, «це був приватний погляд на «вісімдесятників»), що дала можливість створити уявлення про цілісну картину того етапу літературного процесу, який представило назване літературне покоління. Книга отримала несподівано широкий резонанс, що стало свідченням потреби читачів у висвітленні актуального літературного життя.

 

Ось так, згадуючи недавнього гостя бібліотеки Жана-Люка Утерса, фах, що виріс із захоплення книгою, цілковито підпорядкував собі долю Василя Ґабора. На сьогодні є вже понад 140 видань серії «Приватна колекція». Це сорок перекладних книг, майже сто українських авторів, біля десяти антологій.

 

Секрет успіху у тому, що Василь Ґабор видає ті твори, які хотів би бачити у своїй бібліотеці, якими хотів би поділитися з іншими. Він керується бажанням принести людям естетичне задоволення. У цьому не виникає жодних сумнівів, коли гортаєш вишукані видання, в яких ідеально поєднані зміст і форма. Видавець сповідує синтез мистецтв, адже твори різних мистецтв у поєднанні значно краще розкриваються і значно чіткіше прочитуються.

 

 

 

 

 

Василь Ґабор – автор розвідки про закарпатського письменника із загадковою долею Івана Колоса, який був представником «празької школи». Але як про літератора пан Василь дізнався про нього значно пізніше, тривалий час він був для нього просто рідним дядьком мами. І згодом саме література розкрила їх одне для одного по-іншому. Очевидно, що схильність до творчості, навіть приреченість на творчість передається спадково. Василь Ґабор припускає, що тяжіння до творення смислових світів іде у нього саме з материнської родинної лінії. Він розповів, що саме у представників цієї лінії було дуже образне мислення, а мама пана Василя, висловлюючись про звичайні речі, використовує оригінальні тропи, несподівані висловлення. «Сприймати світ зі здивуванням» – це спадкове.

 

Зрештою, саме цю властивість – сприймати світ зі здивуванням, бачити його винятково по-своєму – Василь Ґабор завжди відзначає як важливий критерій хорошого твору, талановитого письменника, як одну із запорук оригінального художнього стилю. Саме тим, що любить вигадувати, письменник пояснив вибір назви для своєї першої книги: «Дійсність і реальність дуже переплітаються. І важко відрізнити, де є сон, а де є дійсність. Просто про щось написати – це не так цікаво, а коли ти намагаєшся витворити щось своє, це цікавіше».

 

 

 

Крім суто професійного підходу до вибору для видання тих чи інших текстів, Василь Ґабор керується ще й особистими уподобаннями. Він каже, що якщо він щось любить, то його найменше обходить, чи буде користуватися це попитом, мати комерційний успіх. «Для мене розходиться, що його нема в Україні, і його треба обов’язково зробити. Принцип азарту...». Так, приміром з Андрієм Содоморою, якого Василь Ґабор вважає геніальним перекладачем. Знаючи, що великого попиту на переклади античних авторів не буде, він видає їх – по-перше, задля того, аби підтримати свого друга, по-друге, оскільки вважає, що саме в таких високопрофесійних перекладах ці твори мають бути в Україні. А вдячний читач, хай і не буде їх багато, завжди знайдеться. «Варто працювати і заради однієї людини». І ще один принцип, від якого відштовхується видавець, – підібрати ті твори, до яких хотілося б згодом повернутися, перечитати.

 

Василь Ґабор співпрацює і з іншими перекладачами, керуючись також власною прихильністю до них, викликаною довірою до їх професійного рівня, їхнім умінням відчувати текст, слово, стиль та відповідальністю перед текстом. До улюблених перекладачів видавця належить і Наталя Іваничук. За її перекладами творів Леопольда фон Захера-Мазоха німці вивчають українську мову. Здійснений нею переклад текстів Артура Шніцлера змінив уявлення українського читача про стиль цього автора.

 

Пану Василеві вдалося згуртувати навколо себе людей, з якими йому добре, надійно і якісно працюється.

 

Захоплення, зацікавлення, вподобання Василя Ґабора завжди приводили і приводять його до здійснення видань, які згодом стають популярними, захоплюють і вражають читача, відкриваючи і розкриваючи ту чи іншу особистість, факти літературно-мистецького життя. І зрештою задають тон сучасній літературознавчій науці, даючи їй перспективний матеріал. Приміром, захоплення Джойсом привело Василя Ґабора до першого українського прочитання, осмислення ірландського письменника та його «Улісса», здійсненого Дарією Віконською – неймовірно красивою жінкою-інтелектуалкою, яка могла б гідно представляти українське літературознавство і мистецтвознавство у світі. Захопившись долею цієї «аристократки духу» (а по-іншому і не може бути, коли відкриваєш її для себе), Василь Ґабор здійснив вже два видання, присвячених Дарії Віконській, її літературознавчій, мистецтвознавчій та художній творчості.

 

 

 

Очевидно, що подібне можна розповідати про кожне видання серії «Приватна колекція». Кожне із них має свою душевну, проникливу історію, наповнену любов’ю.

Василь Ґабор своїм видавничим проектом забезпечив матеріал для сучасних і майбутніх літературознавців, представивши цілісну картину українського літературного процесу ХХ – перших десятиріч ХХІ сторіччя, а також ґарантовану естетичну насолоду багатьом поколінням читачів. А те, що завдяки таким фанатично відданим своїй справі людям Україна досі зберігає свою духовну пам’ять, очевидно, не може викликати жодних заперечень. І звісно, це не божевілля, як інколи каже про свою справу сам Василь Ґабор, а, швидше, Боже провидіння.