ЖІНКА З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ

 

 

 

 

 

 

Як і водилося в їх середовищі, Іван Озаркевич дбав насамперед про освіту синів, котрі після закінчення гімназії продовжували навчання у Віденському університеті.

 

Кобринська завдячує знанням польської, німецької, французької мов, що зробило можливим читання польських повістей в оригіналі, ознайомлення з літературою європейської класики в перекладі німецькою, своєму батькові. Наталія Кобринська разом із двоюрідною сестрою Софією Окуневською виховувалися в родині тітки Теофіли Окуневської. У Кимполунзі Софія Окуневська разом із Наталією Кобринською зблизились з родиною Кобилянських.

 

Вихована в родині, де до жінки ставилися з особливою повагою, Кобринська була прикро вражена, що хтось десь може ставити жінку нижче за чоловіка. Що це так, Кобринська дуже швидко переконалася, знайшовши серед творів польських поетів і белетристів книжечку польської письменниці-феміністки Климентини Гофманової (1821–1862).

 

Цілковиту підтримку своїх поглядів вона дістала від Теофіла Кобринського – талановитого піаніста, співака, композитора, збирача фольклору, котрий 1877 року став її чоловіком.

 

Подружжя переїхало до м. Снятин, де, звернувши увагу на непродуктивність жіночої праці та марну трату часу на дрібниці, Кобринська замислилася над потребою реформи. Почала з себе, запровадивши деякі зміни в господарюванні.

 

Найближче оточення не розуміло її, вважаючи дивачкою і смішною. Кобринська замкнулася в собі і жила подвійним життям: у своїй хаті і на людях. Чоловік був тим єдиним сердечним другом, котрий умів вислухати, зрозуміти напрям думок і планів своєї дружини та розрадити і потішити її: «Мій чоловік, завше щирий повірник моїх думок, в той цілі вистарався для мене о книжку «Про неволю жінок» Штуарта Мілля в німецькім перекладі».

 

1882 р. Теофіл Кобринський помер. Зламана нещастям і сердечною розпукою, молода вдова повертається під батьківську стріху.

 

Для покращення гнітючого настрою батько взяв дочку з собою до Відня. Брати намагалися залучити сестру до культурно-громадського життя Відня, активними учасниками якого були самі. З ними ходила Кобринська на лекції в українське студентське земляцьке товариство «Січ», засноване 1868 року. Там вона познайомилася з Остапом Терлецьким (1850–1902) – відомим громадським діячем, публіцистом, літературознавцем, ученим, видавцем.

 

Терлецький перший після чоловіка серйозно, без підозріння, сприйняв її розмови «про загальні справи» як реальні і варті уваги. Більше того, в її яскравих, емоційних розповідях Терлецький вгадав непересічний талант і тут же порадив їй писати: «Але про що і як?» — питала-м здивована. «Про те, що говорите, і так, як говорите», — звучала лаконічна відповідь Терлецького» .

 

Перше оповідання Наталі Кобринської „Пані Шумінська” (1883) побачило світ в жіночому альманасі «Перший вінок» (1899 року воно було опубліковане під назвою ”Дух часу” в однойменній збірці оповідань).

 

Повернувшись з Відня в Галичину (жила в Белелуї, Станіславі), письменниця енергійно взялася до праці.

 

Наталія належала до того покоління українських жінок, які не мали права навчатися у вузах і тому освіту здобула вдома. Своєю вчителькою вона називає просту селянку-няню, яка прищепила їй, трьом братам та молодшій сестрі любов до рідної землі, пісень, народної творчості. Дитячі роки дівчинки щасливо проминали у світі чарівної природи та народних казок і пісень.

 

Жіноча доля стала тією проблемою, якій Кобринська вирішила віддати свою енергію і талант. Її особистий приклад спонукав до праці Ганну Павлик, Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську, Ольгу та Михайлину Рошкевич, Софію Окуневську-Морачевську, Уляну Кравченко, Констянтину Попович і чимало інших жінок, котрі залишили помітний слід у культурно-літературному русі 80 – 90-х років ХІХ ст. Саме вона стала організатором жіночого руху в Галичині. 7 жовтня 1884р. в Станіславові за її ініціативи зібралася група жінок, щоб обговорити статут майбутнього товариства. Тоді ж і було створено «Товариство руських женщин», головою якого стала Наталя Кобринська. Вона організовувала гуртки по вивченню практичних питань. І як найбільший його здобуток – альманах “Перший вінок” (1887) за редакцією Кобринської та Олени Пчілки. Жінки власним коштом здійснили це видання.

 

Кобринська організовує видавництво «Жіноча бібліотека», де видано три книги літературного збірника «Наша доля» (1893–1896), подає низку петицій до австрійського парламенту, домагаючись права на навчання в університетах, відкриття жіночої гімназії тощо. Цісарські відмови не зупиняли Кобринську, яка знову і знову шукала якоїсь нагоди і щілини, щоб домогтися жіночих прав.

 

Вона поставила собі за мету впливати на розвиток жіночого руху через літературу. На формування естетичних та художніх поглядів Н.Кобринської особливий вплив справили Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

 

Не раз писала Наталія Кобринська і Нечую-Левицькому. То вона дає йому звістку (16 листопада 1898 р.), що переробила за його порадою кінцівку твору «Ядзя і Катруся», то консультується з ним про значущість слововживання, висловлює власні оцінки деяких його творів.

 

1899 р. Кобринська разом з Кобилянською побувала на XI археологічному з'їзді в Києві. Гостювала в Олени Пчілки, з котрою познайомилась ще 1891 p., коли та везла Лесю Українку до Відня на лікування. Відвідала Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького. З Києва спеціально поїхала до Чернігова, де склала візити Михайлу Коцюбинському та Борису Грінченку.

 

У листі до Михайла Коцюбинського від 19 вересня 1899 р. згадувала ту атмосферу, в яку потрапила по приїзді в Чернігів.

 

Наталія Кобринська залишила дослідникам літератури, народознавцям значне за кількістю й змістом листування, в якому порушувала широке коло питань духовної сфери життя в Галичині та й в усій Україні. Листувалася вона з Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Соломією Крушельницькою, Євгенією Ярошинською, Уляною Кравченко, Оленою Пчілкою, Дніпровою Чайкою, Ганною Барвінок. Серед її кореспондентів були Іван Франко, Михайло Павлик, Іван Нечуй-Левицький, Володимир Гнатюк, Михайло Коцюбинський, Осип Маковей, Осип Назарук, Михайло Драгоманов. Мала вона листовні зв’язки з діячами польської культури Болеславом Лімановським, Марією та Болеславом Вислоухами, М.Шелігою, чеської – Вільмою Соколовою, Е.Красногорською, Франтішеком Ржегоржем, з німецьким соціал-демократом Августом Бебелем.

 

Вона підтримувала зв’язки з багатьма українськими, німецькими, австрійськими, румунськими редакціями газет та журналів. Не любила екзотичних замилувань у листах. Хіба що не втрималася, та в листі до Ольги Франко подала швейцарський опис: «я тут ходжу часами по горах, але они не здаються мені кращі від наших коломийських гір… Та нагадую того гуцула, що десь у Парижі мав сказати: «Бігме, краще Коломия».

 

У листі до Ольги Кобилянської від 17.02.1894 року Кобринська радить письменниці: «Не тратьте часу на Нічого ( ідеться про Фрідріха Ніцше. .). Світ літературний називає його преступником... Зарозумілість того чоловіка має бути страшна, – а де вже велика зарозумілість, там мало зерен правдивого розуму». У листі до Василя Лукича від 10.10.1892 р. Ольга Кобилянська просить, щоб надрукували у «Зорі» повість з життя жіночого «Людину», присвячену своїй товаришці Наталії Кобринській.

 

У спогадах і листах Ольга Кобилянська писала, що зі своїми подругами Софією Окуневською, Наталією Кобринською та Августою Кохановською багато часу віддала самоосвіті, брала участь у театральних виставах, вивчали місцеві пісні, грали на музичних інструментах.

 

 

Під впливом Франтішека Ржегоржа Наталя Кобринська записувала народні пісні, казки. Вона заохочувала до збирання фольклорно – етнографічних матеріалів Ольгу Кобилянську, Євгенію Ярошинську, інших письменниць. Окремою збіркою вийшли у Чернівцях «Казки» (1904), вяких використано мотиви українського фольклору, демонології, переказів.

У листі до Михайла Павлика Ольга Кобилянська згадувала те, що Наталія Кобринська добре знала Євгенію Ярошинську від 11.02.1906 року.

 

1915 р. Кобринську, як і Стефаника, звинувачують у шпигунстві на користь Росії і заарештовують. Стефаника визволив з-під арешту адвокат і письменник Марко Черемшина, Кобринська ж завдячує Андрію Чайковському своїм звільненням. Стефаник їде до Відня і пише новели «Марія» та «Діточа пригода» (1916). Кобринська відразу ж після арешту відгукується на події війни новелами «Кінь», «Полишений», «Свічка горить» (1915), пізніше – «На цвинтарі», «Каліка» (1916–1917).

 

1918 р. Кобринська підготувала і передала на Наддніпрянську Україну збірку оповідань, з якої дійшла до нас казка «Брати», написана в березні 1917 року і опублікована в збірці «Поклін пам’яті першої поборниці прав жінки Наталії Кобринської» лише в 1921 р., в річницю її смерті (решта творів загубилася).

 

Повертаючись зі Львова, письменниця в дорозі заразилася тифом. В останні роки життя Наталія Кобринська дуже бідувала, жила в голоді і злиднях.

 

Померла Кобринська 21 січня 1920 року. На хресті коротка епітафія: «Мене вже серце не болить».

 

Її ідеї не знайшли підтримки свого часу, але, як засвідчила історія, були правильними. Її діяльність не оцінена за життя, і тільки через рік після її смерті Кобринську було визнано за творця жіночого руху. Присвятивши своє життя справі жіночої емансипації, Кобринська віддала себе служінню громаді, але не була прийнята нею: «я бажала їм дати себе цілу – вони не хотіли».

 

До 150-літнього ювілею письменниці земляки відкрили на її честь меморіальний музей.

 

Більше про цю особистість ви зможете дізнатися, відвідавши виставку у Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського.

 

Серед видань представлені на виставці можна познайомитися з такими: