ЛЕСЬ МАРТОВИЧ І ЧЕРНІВЦІ

 

Лесь Мартович входив до відомого в літературному колі об’єднання Покутської трійці, названої так з легкої руки Івана Франка, який був для них не тільки незаперечним авторитетом, оскільки саме він брав активну участь у становленні та формуванні таланту Стефаника, Мартовича та Черемшини. Завдяки постійній та тісній співпраці молоді письменники пройшли так звану Франкову школу та сформувалися під його безпосереднім впливом. Назва походить від регіону, оскільки усі троє походили з Покуття. Проте, якщо про Стефаника та Черемшину говориться чимало. Видаються їхні твори, науковці пишуть свої розвідки. То Лесь Мартович завжди залишався в тіні своїх більш відомих приятелів як по життю, так і в творчості.

Народився Олекса Семенович Мартович в селі Торговиця Городенківського повіту у родині сільського писаря. Батько самотужки навчився грамоти, що допомогло йому піднятися з наймита до писаря, стати «взором порядного, непідкупного громадянина», авторитетним серед односельчан. Мав 15 моргів поля, гарну хату, пасіку і сад. Досягнувши певного статку, він одружився з дівчиною із села Шипинці, що на Буковині, – Оленою Десяковською, – дочкою дрібного службовця.

За спогадами Василя Стефаника, родина Мартовичів належала до давнього рабинського єврейського роду, останній представник якого (дід письменника) прийняв християнство і був вигнаний з єврейської громади (кагалу). Після закінчення сільської школи у 1882 році вступив до Коломийської ґімназії з польською мовою навчання, де познайомився зі своїми майбутніми товаришами Василем Стефаником та Марком Черемшиною. Тут почав формуватися його світогляд, тут він почав літературну творчість, громадсько-культурну діяльність. За цей час він прочитав 487 книг українською, польською, російською і німецькою мовами. Серед них твори Шевченка, Драгоманова, Франка, Павлика. Саме під їхнім впливом він усвідомлює важливість і потребу реальної праці серед простого народу, пробудження їхньої національної свідомості. Це ходіння в народ і привело його згодом до участі в українському радикальному русі.

Писати Мартович почав рано, ще коли вчився в гімназії. Спочатку писав вірші, поеми, а пізніше – оповідання, проте всі вони витримані в гумористичному тоні. Сприяв цьому сам дух, який витворився серед учнів того часу і охопив майже всіх, хто хотів довідатися про світ і про людей трохи більше, ніж давала тодішня шкільна наука. Для тих, хто хотів пізнати більше , був, як і у всі часи, єдиний шлях – самоосвіта. Він завжди приводить молодих допитливих людей до таємних гуртків. Був подібний на той час і в коломийській гімназії і називався таємною громадою. Діяльність його зводилась до збирання книг та створення бібліотек. Фонд складав твори Франка, Драгоманова, українських, польських, німецьких авторів, вивчення яких не входило до гімназіальної програми. А бібліотекарем у ньому був саме Мартович, про що свідчить знайдений у нього записник, куди ретельно внесено весь фонд книгозбірні.

Як це часто буває в творчих особистостей, в письменницькій долі Мартовича дуже значну роль відіграв його величність Випадок. Перше оповідання Мартовича, яке він віддав вчителеві на перевірку разом з домашнім завданням, потрапило до рук дуже поважного і авторитетного гімназійного професора Грушкевича. Він уважно перечитав все, що написав юний спудей і порадив завершити всі оповідання, а потім він йому порадить, куди вислати їх друкувати. Це той самий професор, до якого свого часу також випадково потрапив перший рукопис творів Івана Франка. На той час повість потрапила і до рук Михайла Павлика, який, прочитавши оповідання, сказав: «Маємо свого Гоголя». Безперечно, що оцінка таких авторитетів для початкуючого автора мала дуже велике значення.

Проте внаслідок пропущених годин, позаяк молодий гімназист з більшим запалом організовував по селах Покуття читальні і провадив освітню роботу, чим гриз граніт гімназіальної науки, а також через сутички з учителями-поляками, йому довелось закінчувати гімназію в Дрогобичі.

З Чернівцями у Мартовича, як і в більшості письменників того часу, пов’язані найприємніші сторіночки життя і творчості. Чернівці знаходились порівняно недалеко від Коломиї. Тут виходила на той час українська газета «Буковина», яка відводила свої шпальти для художнього українського Слова. Її довший час редагував Осип Маковей, який збирав навколо неї молодих авторів. У газеті «Буковина» друкувались його твори. Про це місто він багато чув від свого приятеля Марка Черемшини, батько якого приятелював з Юрієм Федьковичем. На той час в Чернівцях вже був відкритий університет, де була відкрита кафедра української філології під керівництвом професора Степана Смаль-Стоцького. Також у Чернівцях були видавництва та друкарні, де можна було за порівняно невеликі кошти видати книжки українською мовою. Тому першу свою книжечку на 12 сторінок – оповідання «Не-читальник», Лесь Мартович видав у 1889 році в Чернівцях в друкарні Г. Чоппа, будучи гімназистом ще в «шестій класі» коломийської гімназії. Ця тоненька блідо-блакитненька книжечка, яка давно стала бібліографічною рідкістю, – його перший крок в літературу.

 

 

Трішки пролив світло на видання цієї збірочки його найближчий приятель Василь Стефаник у листі до свого польського приятеля В. Морачевського в 1896 році: «Нечитальник» – то дуже давня історія. Ще в гімназії написало нас двох єго. Спілка була молода і недосвідчена і називалася Л.М. [Лесь Мартович]. Я вкрав 15 ринських у тата і надрукував книжечку в кількадесятьох примірниках. Наклад розійшовся-таки між товаришами в гімназії… Друге діло спілки Л.М. були «Лумера». Я лиш написав диспозицію новели. В рукописях наших є не одна річ добра…». Оскільки як він не отримав на цей лист відповіді, то подумав, що він загубився. Тому вже в наступному листі через місяць все ж до того п. Морачевського Стефаник знову повертається до теми видання «Нечитальника»: «Нечитальника» і «Лумера» написало нас двох під криптонімом Л.М. Се було ще в шестій класі. Далі спілка розвіялася. Друг мій хорує, а я сиджу ні в мудрих, ні в дурнях. В течці нашій маємо скілька робіток, та вони чекають слушного часу. Се розуміється так, що друг мій має поздоровіти, а я маю раз вийти з ліса ріжних напрямів літературних, котрі тепер мене на роздорожю напали і кождий тягне на свій бік. Далі писав-єм, що суспільність руська нічо про нас не знає, хоча «Нечитальник» трохи і заслужив на пам’ять, і ми не хочемо, аби вона що знала…. Вкінці просив-єм Вас задержати цілу справу в тайні. Ми дамося пізнати, як варті будем…».

Вже пізніше Стефаник у своїй «Автобіографії» пролив світло на їхню співпрацю. Він і сам почав писати вже в гімназії, але зізнавався: «величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник». І все-таки це були дві різні творчі особистості – кожен із своїм індивідуальним творчим почерком.

І ще одним документом, який дає відповідь на їхнє авторство, є автограф цієї книжечки для Івана Франка: «Високоповажному Добродієві Іванові Франкові – В.Стефаник – вид[авець], Л.Мартович – автор». Те, що Стефаник випросив у мами гроші на видання оповідань свого ліпшого друга Мартовича, то це є фактом доконаним. Про це потверджує і їхній приятель Василь Равлюк: «Зайшли до друкарні Чопа. Цей запровадив за 2 000 примірників «Не-читальника» сорок гульденів. По довгих торгах, не довіряючи молодим хлопцям, що вперлись на сорок гульденів, казав сплатити наперед гроші (думаючи, що в нас їх нема). Стефаник поклав на стіл гроші, і здивований друкар погодився на цю ціну».

В середині вересня 1889 року до гімназії на ім’я Леся Мартовича, учня 6-го гімназійного класу, прийшла посилка з Чернівців. То була подія для товариства, вони пишалися нею і почали продавати книжечку, а Мартович «став багачем». Хлопці книжечку розпродали, а гроші проїли.

Проте Лесь Мартович на той час захопився життям простого народу, громадсько-культурною працею на селі, «…бо йдуть вибори, і треба агітувати». А ще він часто сварився із вчителями-поляками, які не любили студентів-українців. Тому закинув як літературну працю, так і науку назагал. За що й був звільнений з гімназії і змушений закінчувати навчання в ґімназії імені Франца Йозефа у Дрогобичі.

В 1892 році записується на юридичний факультет Чернівецького університету. Не тому, що він так любив юриспруденцію, найважнішим було те, що «наука на адвоката коштувала найменше». А то для сина збіднілого сільського писаря причина була дуже посутня.

Мабуть не останню роль для вибору університету в нашому місті мало й те, що саме тут, недалеко від корпусу юридичного факультету, вийшла друком його перша книжечка. На той час сюди приїхав вчитися його найближчий друг Лев Бачинський. Тут закінчував університетську науку такий незаперечний авторитет для Мартовича, як Іван Франко. Та й звідси родом його мати.

Про навчання Мартовича в Чернівецькому університеті збереглось мало відомостей. Як дослідив у своїй монографії дослідник його творчості Федір Погребенник, «з Чернівецького університету Лесь Мартович виписався 5 квітня 1900 року». Отже, в нашому місті письменник провчився цілих 8 років і прослухав 8 семестрів. Досліднику вдалося віднайти матрикульну книжку письменника за 1895 рік, запис якої він цитує в своєму дослідженні: «Лесь Мартович при історично-природничих іспитах, які відбулися нинішнього дня, зістав признаний одноголосно, як здібний: а іменно – з відзначенням в німецькому праві».

Цей період мало вивчений і ще чекає на небайдужих дослідників.

Ті роки Лесь Мартович присвятив громадсько-культурній та публіцистично-журналістській діяльності. Він їздив по селах та містечках, агітував селян боротися за свої права. В чернівецькому університеті тоді діяло багато студентських товариств, і українські зокрема. Він був обраний бібліотекарем студентського товариства «Союз», яке підтримувало зв’язки з Франком, Павликом та іншими діячами української культури.

 

 

Мартович відвідував у нашому місті різні літературні зустрічі і святкування. В кінці 1898 року в житті Мартовича відбулася важлива подія – 3 грудня він був на святкуванні 100-річчя з часу виходу «Енеїди» Котляревського, яке проходило в Чернівцях. Тут він познайомився з діячами української культури на Буковині, зокрема з О. Кобилянською. Мартович був на урочистій частині цього свята – в міському театрі й на зібранні в Народному Домі. Та подія була для нього важливою. Тут він виступив з промовою про Котляревського і його роль в історії української літератури.

Його виступ як завжди був гострим і справив на присутніх великий вплив. Так Ольга Кобилянська в листі до Маковея в 1898 році відзначає, що на святкуванні 100-річчя з часу написання «Енеїди» Котляревського «Був з Галичини лиш Мартович…».

Не оминув письменник увагою і 25-літній ювілей літературної праці Івана Франка, високо оцінивши його роль для української літератури.

О. Кобилянська уважно спостерігала за творчістю Леся Мартовича, починаючи від перших його кроків в літературу. Згадує його в своїх листах до В. Стефаника: «Франко знаходить споріднення між Вашими і Мартовича письмами; я се також знаходжу».

Коли вона готувала на прохання одного німецького «… літерата збірник малоруських новел на німецькій мові», які вона переважно й переклала, то включила до нього й новели Мартовича, що було свідченням її належної оцінки його творів. У листі до Д. Лукіяновича 1899 року згадує про переклад оповідання Мартовича: «Саме тепер кінчу «Мужицьку смерть».

Ольга Кобилянська здійснила переклад твору Мартовича «Мужицька смерть» німецькою мовою для антології українського оповідання, яку вона готувала разом з Маковеєм (він писав передмову) у 1898-1899 роках. Проте твір з’явився друком вже аж в 1905 році в журналі «Ruthenische Revue», який видавався у Відні як інформативний двотижневик про Україну для європейського читача. Поява твору Мартовича у багатотиражному виданні викликала великий інтерес зарубіжних літературознавців та читачів до творчості письменника. То було для нього дуже відрадним. Пізніше на сторінках цього видання з’явилися й інші його твори.

Проте і під час навчання в університеті Лесь Мартович більше уваги приділяв просвітницькій роботі на селі, редагував галицькі газети. Тому перший іспит склав аж у вересні 1895 року. Хоч він мав дуже добру пам’ять і хист до юриспруденції, давав дуже грамотні коментарі до різних судових справ, серйозні адвокати прислухались до його порад, проте відсутність документа про закінчення науки не давала йому можливості самостійно займатись юридичною практикою.

Саме на цей період припадає і його активна літературна діяльність та сприйняття його творчості читачами. І в повісті «Забобон» та в багатьох оповіданнях відчувається професійний вплив – заняття адвокатською практикою.

Іван Франко завжди був вимогливим до Слова, але й він відзначав талант письма Леся Мартовича, за яким уважно спостерігав: «Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького народу, причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону» («Буковина, 1901 рік, №114»). Це потверджує в своїй есеїстичній розвідці письменник, директор музею Івана Франка Роман Горак: «Ніхто так щиро і гарно не привітав появу нового таланту в українській літературі, як Іван Франко. В 1899 році в журналі «Slovansky prehled» він називає Леся Мартовича талановитим письменником з «незвичайно вірною та бистрою обсервацією».

Пізніше, в числі 13 за 1906 рік «Буковина» знову помістила рецензію на творчість Мартовича. Знайомлячи німецькомовного читача із здобутками української літератури, серед найвизначніших представників української літератури нової генерації І. Франко не оминає своєю увагою і Мартовича.

Після сімнадцятирічного навчання (студіював ще у Віденському та львівському університетах), склавши відповідні іспити, Лесь Мартович таки отримав через науковий ступінь доктора юридичних наук, що давало йому можливість самостійно вести адвокатську канцелярію. Проте він вже не встиг цим правом скористатись.

Протягом свого життя Лесь Мартович активно займався громадськими справами: працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка»; засновував по селах читальні тощо. У той же час він був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893), одержуючи мізерну платню — 30 гульденів, а в 1897—1898 роках став редактором «Громадського голосу», який до того редагував Іван Франко. Був членом Української Радикальної Партії.

Художню спадщину письменника складають 27 оповідань, повість «Забобон», одна незакінчена, одна п’єса, декілька цікавих, але не завершених ним творів. Також він автор наукових розвідок і рецензій, низки публіцистичних статей та фейлетонів, розкиданих по сторінках різних газет. Збереглась на сьогодні невелика частина листування. Спадщина Мартовича розвіяна лихоліттями Першої світової війни. Проте вона заслуговує на увагу як літературознавців, так і істориків, політологів (роль селянського радикального руху в Галичині і сама активна роль в ньому Мартовича), етнологів, етнографів. Він прекрасний знавець життя й побуту галицького селянства, галицького характеру.

В його творах присутнє життя українських прикарпатських селян. Як-от в «Мужицькій смерті», йдеться про характерні риси життя й побуту населення Покуття. У повісті «Забобон» письменник відтворює картини народного життя з Рава-Руського повіту (тепер Львіська облась), де він довгі роки жив і працював. Тобто в своїй творчості він охопив західноукраїнську етнографічну територію. Мартович, аби повніше і глибше передати духовний світ своїх героїв, переважно селян Покуття, активно користувався покутською говіркою.

На пошанування пам’яті письменника в Чернівцях є вулиця Леся Мартовича. У 1963 році вийшов літературний портрет «Лесь Мартович», написаний науковцем Чернівецького університету Василем Лесиним.

Детальніше з творами Леся Мартовича та літературою про його життєвий шлях можна ознайомитись на виставці в бібліотеці.

Для вивчення творчої спадщини письменника, можна скористатись електронним посиланням, де в хронологічному порядку викладені всі його твори: http://zbruc.eu/node/46030