НАШІ НОВІ НАДХОДЖЕННЯ

 

 

 

 

Галина Сергіївна Григор’єва – живописець і графік. Народилася у Києві 27 квітня 1933 року. Належить до родини відомих художників. За інформацією «ЕСУ», її творчість тяжіє до ретро-класицизму, помітний вплив імпресіонізму. Художниця виробила власну техніку ніжних кольорів та відтінків. Характерна риса живопису Г. Григор’євої – присутність символічного зображення води та постатей купальниць, які виражають красу і духовність жінки, наповнення духовним змістом зображуваної природи. Проілюструвала ряд книг. Творчість Г. Григор’євої розглядають у контексті феномену таких київських художників-шістдесятників, як Георгій Якутович, Григорій Гавриленко, Яким Левич, Анатолій Лимарєв, Зоя Лерман, Олександр Агафонов.

«Край живопису» знайомить з роботами художниці 1990-2000-х років. Уявленню про світовідчуття мисткині сприяють її роздуми, якими доповнений каталог. Потік її свідомості, мовлення, сплітаючись із зображеннями, відкривають тонкий, вразливий, крихкий, як її порцелянові пташки, світ, в якому дуже примарна, ледь вловима межа між минулим і сьогоденням, між реальністю та сном (як реальністю іншого порядку), між філігранними ланками асоціативного ланцюжка. Картини Г. Григор’євої – це нашарування відчуттів, вражень різних періодів її життя. Саме між цими «шарами», очевидно, і ховається істина та вічне. Шари-кадри мелькають, відсіюючи тлінне, немов полову. Вічне, істину не варто шукати в образах, зображених художницею, – «зерно» у відчуттях, які стали поштовхом до написання полотен, і у відчуттях, які ці полотна породжують, викликають. Можливо, саме це пояснює, чому художниця так часто замальовує свої картини, малюючи поверх попереднього зображення нове: істина і вічне завжди залишаться на поверхні. У каталозі можна побачити репродукції окремих робіт, яких уже немає, які заховані під шаром нових картин – як дні, що проминули, – під прийдешніми. «Більшість робіт можна порівняти із фресками стародавніх храмів, де під одним шаром чудового живопису є інший, що не поступається верхньому» (Павло Фішель).

 

 

 

 

 

 

Марк Епштейн (1899, Бобруйськ, – 19 серпня 1949, Москва) – скульптор, графік, живописець, театральний художник. Саме він був автором пам’ятника-бюста Шевченкові у Києві, знищеного денікінцями у 1919 році.

 

М. Епштейн закінчив скульптурне відділення Київського художнього училища (клас талановитого українського скульптора Федора Балавенського). Згодом відвідував студію художниці Олександри Екстер, яка була знайома з Пабло Пікассо та Жоржем Браком. «Художниця, знайома із Пабло Пікассо та Жоржем Браком, відкривала для талановитих киян кубофутуризм та авангардне мистецтво. […] Для Марка Епштейна це була надзвичайно важлива зустріч. У першій половині ХХ століття всі його формальні пошуки тяжіли до кубізму». Поєднавши стильові особливості кубізму з оригінальним єврейським стилем, який формувався під впливом ідеї модернізації єврейської літератури і мистецтва, М. Епштейн витворив свій оригінальний мистецький почерк. Митець був серед ініціаторів створення художньої секції Культур-Ліґи ( ця організація об’єднала майже всіх єврейських науковців, літераторів, митців України), а також Музею єврейського мистецтва. Представники художньої секції Культур-Ліґи активно працювали як у сфері практичній, створюючи «скульптурні та живописні шедеври, блискучі графічні серії та ілюстрації до книг, ескізи театральних костюмів та декорацій», так і в теоретичній, формулюючи свої естетичні теорії, осмислюючи сучасне їм єврейське мистецтво, сприяючи його розвитку та популяризації.

Марк Епштейн був одним із небагатьох представників Культур-Ліґи, які не залишили Київ після 1923 року, переїхавши до Москви. Він продовжував ілюструвати книги видавництва «Культур-Ліґа», працював художником журналу «Фрейд», співпрацював як художник-декоратор та дизайнер костюмів з київськими театрами, входив до Об’єднання сучасних художників України.

У 1932 році через звинувачення у націоналізмі таки змушений був залишити Київ і також виїхав до Москви. Під час війни перебував на евакуації у Киргизії. Повернувшись до Москви, жив у скруті, в останні роки життя заробляв як художник-оформлювач та виробник надгробків.

 

Після смерті М. Епштейна його сестра усі твори передала Державному музею українського образотворчого мистецтва (тепер Національний художній музей). На жаль, одразу після смерті митця багато його творів розікрали.

Детальніше про художника, його діяльність, про те, де зберігаються частини його спадщини, можна дізнатись, познайомившись з альбомом-каталогом «Повернення майстра». Каталог структуровано так, аби створити досить повне уявлення про жанрову своєрідність творчості М. Епштейна. Його поділено на п’ять розділів: графіка, театральні ескізи, книжкова графіка, фотографії скульптур, живопис. Крім того, у межах кожної частини доробок систематизовано за хронологічним принципом.

Перегляд каталогу – мандрівка у світ українського мистецтва 20-х–30-х років ХХ століття, мистецтва з європейським обличчям.

 

Ялкут Селим. Мир Бориса Лекаря. – К.: Дух і Літера, 2012. – 176 с. ISBN 978-966-378-277-5

Борис Лєкарь (1932 – 2011) – художник, архітектор. Народився у Харкові, жив у Києві. У 1990 році переїхав до Ізраїля.

Видання містить репродукції картин Бориса Лєкаря, фотографії його скульптурних робіт, спогади про нього людей, в житті яких він залишився таким самим енергетичним, неповторним спогадом, як його картини.

Роботи Б. Лєкаря вражають з першого погляду своєю нематеріальністю чи, навіть точніше, непредметністю. Спочатку здається, що вони зафіксували світло, потім – що випромінюють, та зрештою усвідомлюєш, що це світ не просто під іншим кутом зору, а інший зріз, шар реальності, яку навіть посвячені можуть побачити лише у формі мерехтіння.

«Борису Лєкарю вдалося досягти захопливо цікавого ефекту в живопису, оскільки очевидним є, що картини створені на основі спостереження і в той самий час приховують побачене художником. Таким чином, картина зависає десь у проміжку між реалістичним зображенням і душевними реаліями. Роботи Бориса Лєкаря відображають внутрішній процес споглядання, стан свідомості, пам’ять і особливо глибинне знання. Його роботи несуть в собі певний конфлікт. Цей живопис є похідною між романтиком, який вірить у здатність малюнка відображати реальність, і тверезим раціоналістом, який знає, що мова йде про живопис, що фіксує дух, а не світло.

Борис Лєкарь був дуже пильним спостерігачем. Він фокусував погляд, призму свого спостереження – і відчайдушно намагався вхопитися за те, що розгорнулося перед ним. Він наполегливо продовжував своє спостереження, заздалегідь здогадуючись про приреченість повторних спроб. Виражаючись словами філософа Мориса Мерло-Понтія, Борис Лєкарь знав напевно, що ніколи не зможе проникнути «…в ту метафізичну глибину, що має пристановище у прихованих складках видимого оком» (Йонатан Амір).

Борис Лєкарь – це ще один художник, який, безперечно, додавав гармонії світу, налаштовував камертоном свого мистецтва струни взаємозв’язків всього сущого.

 

 

Хаймович Борис. «Дело рук наших для прославления». Росписи синагоги Бейт Тфила Беньямин в Черновцах: изобразительный язык еврейского мастера. – К.: Дух і Літера, 2008. – 200 с. ISBN 978-966-378-080-1

 

Синагога «Бейт Тфіла Беньямін» знаходиться на вулиці Лук’яна Кобилиці, 53. Була побудована вона у 1923 році. Це єдина синагога у Чернівцях, яка продовжувала діяти і в післявоєнний час. Ізраїльський мистецтвознавець, фахівець з традиційного єврейського мистецтва, доктор мистецтвознавства Єврейського університету в Єрусалимі (провідного осередку науково-дослідницької діяльності Ізраїлю) Борис Хаймович дослідив розписи цієї синагоги. Пропоноване видання, власне, і висвітлює результати його дослідження. Текст книги, як і підписи під багатим ілюстративним матеріалом, подано двома мовами – російською та англійською (звісно, хотілося б побачити ще й україномовний текстовий варіант).

 

Розписи синагоги «Бейт Тфіла Беньямін» вважаються одним із рідкісних витворів мистецтва середини ХХ століття. Їхньою основною перевагою вважається те, що їм властивий «феномен чистого релігійного духу, втіленого у пластичних формах».

Б. Хаймович розписи чернівецької синагоги розглядає у контексті розписів інших європейських синагог, створюючи широку мистецько-релігійну парадигму.

Читач цієї книги матиме можливість зануритися не лише в один із яскравих прикладів релігійного образотворчого мистецтва, а й у інформативно насичений текст, який промовляє символами та емблемами, який являє собою нашарування інформативних рівнів, адже, будучи зразком становлення нової норми синагогального живопису, ці розписи, водночас, «генетично пов’язані зі старою середньовічною образотворчою традицією».