ЖИТТЄЛЮБ І ПРАВДОЛЮБ

На прохання Ігоря Григоровича гість розповів про себе, свою родину, свій шлях становлення як науковця-історика. Народившись 1931 року, коли вже вповні розгорнувся так званий процес Спілки визволення України, і на всю потужність працював двигун репресивної машини, він, як і багато його ровесників, не міг розраховувати на спокійну, врівноважену долю. Пережив голодомор 1932-33 років, війну, голодомор 1946-47 років. Той факт, що Петро Брицький був із родини «ворогів народу» і перебував «у списках», а також голод 1940-х років змусили його у п’ятнадцятирічному віці залишити рідне подільське село, що на історичній території між Меджибожем та Пилявцями, і вирушити до «хлібного Львова» - їхав три доби на даху вагона у грудневий мороз. Ті ешелони були воістину апокаліптичним видовищем: люди не лише заповнювали собою вщерть вагони зсередини, але цілковито обліплювали їх зовні. Хлібних мандрівників на станціях чекали міліцейські облави, і як хмиз, везли від перонів трупи, зняті з вагонів. У перебудовний час всі українські радянські бібліофіли співчували до гострого болю у душі, серці і розумі юним героям автобіографічної повісті Анатолія Приставкіна «Ночувала хмаринка золота», не відаючи, що поряд з ними ходять, живуть ті, хто несе в собі невимовлені і невигойні рани своєї голодної, розстріляної юності. Петра Павловича як безпритульного зловила міліція і доправила до притулку. Згодом він вивчився на столяра. За словами Петра Брицького, йому легко давалося будь-яке навчання, наука, адже у родині був культ книги і традиція інтелектуального спілкування. Його свого часу навіть із третього класу одразу перевели до п’ятого, оскільки батько завчасно навчив його всьому, що вимагала програма четвертого класу. А школу, повернувшись після своїх «мандрів» закінчив за три місяці на відмінно. Так само на відмінно завершив навчання і в Івано-Франківській фельдшерській школі, куди пішов вчитися не за вибором, а за необхідністю здобути ту професію, яка могла б прогодувати. Мав можливість вступу до медінституту, але вирішив для початку рік попрацювати, оскільки не було ні одягу, ні можливості матеріально себе утримувати. Вирішив поїхати на роботу у Чернівецьку область, оскільки його брат лікувався у туберкульозному санаторії Старої Жадови. Пропрацювавши півроку у дільничній лікарні Новоселицького району, був призваний до армії, де навіть вимушено пройшов курси техніків по літаках, так що вища математика для Петра Павловича не є абракадаброю. Очевидно, що цей досвід, а також сімейне захоплення шахами і розвинуло в ньому вміння логічно, чітко, структуровано мислити, організовувати і розум, і справи. Поставивши правильно діагноз одному із солдатів, якому стало погано під час фіззарядки, заслужив прихильність полковника – його призначили фельдшером батальйона. Офіцерське звання, необхідне при такій посаді, йому присвоїли лише в кінці проходження служби – через з’ясовування подробиць особової справи.

Незважаючи на пропозицію залишитися в армії, повернувся на Буковину, оскільки мріяв про педагогічну роботу. Згодом вступив на заочне відділення історичного факультету Чернівецького університету. Паралельно влаштувався на роботу в горах, «аби виконавши свої обов’язки, мати можливість працювати над собою». Зарекомендувавши себе як талановитий студент і перспективний науковець, викладач, отримав пропозицію вступу до аспірантури. Та оскільки на цей момент Петро Павлович вже був одружений і мав маленьку дитину, то він відмовився, вчинивши як справжній чоловік: дружину треба було підтримувати і утримувати сім’ю. Працював вчителем історії, завучем, директором школи у Вижниці, сім років директором Вижницької школи-інтернату. Позаяк Петро Брицький ніколи не кривив душею і не йшов проти власної совісті, у нього склалися не надто приязні стосунки з облвно та райкомом партії. Чимало ситуацій змушували директора робити вибір між тим, як легко і тим, як правильно. Щоразу обирав друге. У результаті одного випадку його все ж звільнили з посади. Райкомівський інспектор з ідеології вимагав звільнити вчительку, яку звинувачували у націоналізмі. Оскільки не було жодних дисциплінарних і професійних підстав це робити, Петро Павлович відмовився. Тоді інспектор почав наполягати, аби їй «заднім числом» оформити кілька доган. У результаті Петро Павлович вигнав його із школи, за його ж словами, «у грубій формі», до всього ж ще й залишив він школу, збігаючи з другого поверху. На другий день Петра Павловича звільнили з роботи.

І як то кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. Петро Брицький у сорокачотирирічному віці вступив до аспірантури при Інституті історії. Його здобутки в історичній науці, без перебільшення визначні. Та самий Петро Павлович стверджує, що найбільше задоволення має від того, що зміг залишитися самим собою, не йшов проти своєї совісті. Не раз студентам різних поколінь він казав: «Часи часами, а, крім того, треба розум свій мати». Працюючи з різними проблемами і темами, обіймаючи різні посади, Петро Брицький не написав жодної статті на славу КПРС. У самій ідеології, програмі було багато корисного. Та Петро Брицький знав усю непривабливу сторону радянської історії не з книжок та переказів. Будучи свідком політичних репресій, голодоморів, цілковитої дискримінації прав людини, він завжди міг відрізнити зерно від полови. Він просто не міг славити брехню і криводушість: «З трибун говорилося одне, а робилося діаметрально протилежне».

Загострене почуття справедливості та правда як основний життєвий принцип і орієнтир в основі усіх праць Петра Брицького. Він досліджує те, чим щиро переймається. На що хоче пролити більше світла, докопатися до сутності. Як сказав Ігор Буркут, Петро Павлович усе пропускає крізь себе.

Дослідження Петра Брицького не лише пропонують відмінний аспект висвітлення вже здавалося б знайомих питань історії, вони сприяють позитивним змінам в самоусвідомленні українцями себе у контексті світової спільноти, усвідомленню ролі української історії на світовій арені і, що особливо важливо, сприяють осмисленню не лише причин, самого процесу, а і його наслідків. Отримуючи чітке уявлення про те, які можливості Україна втратила і до яких катастроф прийшла через неправильні чи невчасні політичні рішення, невміння об’єднатися навколо спільної державної ідеї, через ментальні вади, недопрацювання, українці мали би почати працювати над вирішенням проблем, які вже звично означують як «рокованість України». А ще доробок Петра Брицького ілюструє, що історія – це нескінченний ланцюг причин і наслідків. І навіть причини нинішнього стану України варто шукати, заглиблюючися на кілька століть (як тут не вдатися до метафори розкопування великого льоху із однойменної містерії Тараса Шевченка?..).

От приміром, постать Петра Болбочана, якого Петро Брицький реабілітував в очах української та світової спільноти. Талановитий військовий діяч, полковник Армії УНР, патріот, який справою свого життя зробив боротьбу за Україну як за вільну державу, і справу цю виконував дуже майстерно. Завдяки його керівництву українське військо отримало перемогу у кількох важливих битвах. Без сумніву, саме такі авторитетні, впливові, чесні, без хворобливих амбіцій особистості могли вивести Україну на належний рівень. Але, звинувативши Петра Болбочана у незаконному захопленні влади, у спробі державного перевороту, його судять у стислі терміни і розстрілюють. І далі починається очорнення пам’яті Болбочана – насамперед, з подачі Володимира Винниченка в його праці «Відродження нації». Саме із цього тритомника Петро Павлович, отримавши його напівлегальним шляхом із спецфондів, за дві ночі читання вперше дізнався про полковника Болбочана. Але вже тоді наукова інтуїція та допитливість підказували, що не міг кадровий військовий поводитися так, як подав це автор «Відродження нації». І зрештою, дослідивши багато фактів, документів, історик утвердився у своїх переконаннях щодо Петра Болбочана як відповідального і шляхетного військового. З детальним життєписом військового можна познайомитися у працях «Буковинці у боротьбі за українську державність» та «Жертва української революції: трагічна доля П. Болбочана». У проведенні дослідження Петру Брицькому допомагала його дочка Євгенія Юрійчук, яка розглядала справу Болбочана з погляду юридичного. За словами Петра Брицького, основною його метою було показати патріотизм легендарного полковника Армії УНР.

І все-таки чому з такою визначною і важливою у справі державного відродження України особистістю повелися настільки несправедливо? Звісно, тому, що Петро Болбочан прямо вказував на помилки уряду УНР та міністрів, критикуючи їхню суперечливу політику. І замість того, аби прислухатися до досвідченого стратега, успішного, авторитетного командира і відкинути свої патологічні амбіції в ім’я утвердження ще такої крихкої на той момент держави, представники уряду побоялися втратити владу і, вбачаючи в особі Болбочана реального і значно сильнішого конкурента, просто його знищили.

Тут варто звернутися ще до однієї праці Петра Брицького, написаної у співавторстві з Петром Олеговичем Бочаном, – «Німці, французи і англійці про Україну та український народ у ХVІІ – ХІХ століттях». Тут осмислено європейську історіографію України. Праця варта того, аби її перевидати великим накладом, здійснити переклади різними мовами, адже вона належить до тих досліджень, які можуть популяризувати Україну, сприяти її доброму іміджу, повернути пам’ять про неї, її роль в Європі.

 

 

Інженер Гійом Левассер де Боплан вже мало кому не відомий в Україні, але його «Опис України кількох провінцій королівства польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн…» – це далеко не єдина праця, яка описує своєрідність історії українських земель. Є багато інших праць, автори яких не лише детально описували історію, традиції, побут, звичаї, ментально-поведінкові особливості українців, а й неприховано захоплювалися їхнім способом життя, проводячи чітку межу між українцями, поляками та московитами – переважно на користь саме українців. Не може не вражати двотомна праця з історії України Йоганна Енгеля, робота Казимира Делямара (приятеля Наполеона ІІІ) «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією» та багатьох інших праць, осмислених у дослідженні. Особливо цікавими і цінними для українців мали би бути спостереження географа і мандрівника із Бремена Йоганна Коля, який причиною слабкості України називає міжусобиці, роздробленість. На превеликий жаль, ця проблема досі залишається гостро актуальною. Зіграла вона фатальну роль і в історії зі знищенням Петра Болбочана. Відома українська казка про віник, який не зламати, поки всі прутики при купці, так і не стала частиною державницького світогляду, не стала тим важелем, який мав би вчасно вмикати механізм збереження, захисту народу і держави. Ще в середині ХІХ століття Йоганн Коль висловлював впевнену думку, «якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Такі висновки він робив на основі історичних спостережень: «…відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Лише важливо, аби українці навчилися користуватися своїм пріоритетним становищем і враховувати свої історичні помилки і прорахунки.

Міжусобиці уряду УНР призвели до того, що Україна знезброєна і вразлива опинилася у руках комуністичного радянського режиму. Очевидно, що коли б політична ситуація України склалася по-іншому, то й уник би український народ трьох моторошних голодоморів і, відповідно, їхніх украй деструктивних наслідків.

Власне, голодомори в Україні – ще одна тема, в якій працює Петро Брицький. Він автор монографій та статей на цю тему. Зокрема у праці «Голодомори в радянській Україні» осмислює причини, саме явище і наслідки голодоморів 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 років.

Стосовно голодомору 30-х років, то не виникає жодних сумнівів, що це був спланований геноцид – винищення і підміна духовно-генетичної пам’яті українців. Про це багато сказано, написано (звісно, важливо, аби ще й було б належно сприйняте цільовою аудиторією, серед якої не лише українці, а й представники світової спільноти), представлено чимало документальних фактів і матеріалів, які неспростовно доводять, що то був цілеспрямований злочин. А якими ж були причини голодоморів 20-х і 40-х років?

Петро Брицький говорить, що, звісно цим голодоморам передували післявоєнна господарська розруха, засуха і неврожай . Але навіть за таких обставин можна було б вижити, якщо правильно розподілити врожай. Та хліб з України та етнічних українських територій вивозився у величезних кількостях на Поволжя (у 20-х), у Польщу, Болгарію, Чехословаччину тощо (в 40-х). Можна говорити про безліч інших чинників, та очевидним є те, що дотискання українських сіл, вимітання із них уього до останнього зерна також було продуманою політикою. Оскільки українські села вимирали, українські селяни, які не хотіли миритися, з радянською політикою колективізації, вимирали, а на їхнє місце (у випадку всіх голодоморів) заселяли нове населення з російсько-радянських територій. Стратегічний крок: і території бажані мати, і населення мати ідеологічно надійне.

Це тема невичерпна. Говорити про неї можна багато і довго. І, власне, варто. Найважливіше усвідомлювати наслідки. А це не лише величезні втрати етнічного населення – це підміна історичної пам’яті, це заміна етнічного населення на істот іншої раси, це вкарбування гену голоду і страху у духовно-генетичну пам’ять (мутація пам’яті). І важливо не лише підняти історичні пласти, аби іти у майбутнє, а й, шукаючи призвідників українських історичних драм і катастроф, не забути подивитися у дзеркало історії: може, там – ми?..

 

 

Праця Петра Брицького заслуговує на велику вдячність, повагу і визнання, адже найстрашніше для народу – втратити пам’ять або прийняти її підмінену версію. Саме тому для історика особливо важлива науково-дослідницька об’єктивність, чесність перед собою та перед іншими, перед минулим, сьогоденням і майбутнім. Так можна описати професійний портрет історика Петра Павловича Брицького.