НАШІ НОВІ НАДХОДЖЕННЯ

 

 

 

 

 

 

Мішель Мазор – уродженець Києва (народився 2 березня 1892 року), походив із родини відомого адвоката, також отримав юридичну освіту, був племінником письменника Шолом-Алейхема. Виїхав у 1920 році до Варшави. Мішель Мазор разом з дружиною пережили усі страхіття Варшавського ґетто. На щастя, їм вдалося вижити. І саме тому сьогодні є можливість отримати правдиві, реальні свідчення про ті події їхніх безпосередніх учасників.

Книга Мішеля Мазора – чудовий зразок non-fiction літератури. Незважаючи на складність теми, життя у Варшавському ґетто на зламі 30-х–40-х років ХХ століття, процес читання захоплює, цілковито захоплюючи емоційну сферу читача і змушуючи не лише співпереживати учасникам змальованих подій, а й щоразу внутрішньо повставати проти самого факту можливості здійснення протиправних, неприпустимих дій людини над людиною. «Зникле місто» показує буття людини у межах жаского експерименту. Притягальна сила книги в реалістичності та тверезості авторської оповіді. Тим більше приголомшують описані факти.

Разом з Мішелем Мазором читач здійснює мандрівку світом ґетто. Автор подає загальні відомості про Варшавське ґетто, вдається до ментально-психологічної характеристики євреїв, обраної ними духовної позиції, описує органи місцевої єврейської адміністрації, соціальну структуру та суспільні інституції ґетто, суспільно-політичний рух у його межах, специфіку громадської роботи, репресивні заходи, атмосферу тотальної безправності, постійного перебування на межі, розповідає про спроби втеч – здебільшого, невдалі та рідкісні щасливі, як його з дружиною.

Логічним доповненням є історична довідка Тетяни Литвинової «Варшавське ґетто», яка завершує видання.

У плані осмислення ґетто як явища особливо цінним є розділ «Ставлення євреїв до гноблення і гнобителів». Тут уявлення про цей район примусового проживання євреїв автор створює на основі порівняння сучасного йому ґетто із середньовічним, а також ґетто і концентраційного табору. «Середньовічне ґетто було певною формою життя, хоча й дещо відстороненого від навколишнього світу. У ХХ сторіччі, зокрема, у Варшаві, ґетто було тільки формою організованої смерті, «Todeskästchen» (скринькою смерті), як назвав його один із німецьких вартових, що чергував коло воріт». «…логіку ґетто характеризує чітка визначеність кінцевої мети, яка становить найістотніший елемент його психологічної структури. Попри всі жахи і страждання, всупереч усьому, ґетто намагалось протриматися до перших проблисків звільнення. Віра у кінцеву перемогу над нацизмом і в поразку гітлерівців ніколи не згасала в серцях мешканців ґетто, нерідко всупереч наочним фактам. У найжахливіші періоди будь-які сприятливі чутки – часто геть фантастичні – були достатніми, щоб підняти хвилю оптимізму серед цілковитої зневіри і страждань, відроджуючи надію в усьому ґетто».

 

Отець Патрік Дебуа. Хранитель спогадів. Кривавими слідами голокосту. – К.: Дух і Літера, 2011. – 336 с. ISBN 978-966-378-214-0

«Отець Патрік Дебуа – директор Національного департаменту єпископів Франції зі стосунків з юдаїзмом, радник Ватикану з юдаїзму. Онук депортованого з табору у Раві-Руській, що вирушив слідами євреїв Сходу, загиблих від рук нацистів під час Другої світової війни. Керує асоціацією Яхад-Ін Унум (Yahad-In Unum), яку заснував 2004 року».

Книга Патріка Дебуа – показ Голокосту крізь призму спогадів українських селян. Вони (спогади) є «часткою спільної павутини культурної, національної й загальнолюдської пам’яті про Голокост». У книзі зафіксовано оповіді очевидців про винищення євреїв німцями, записані з 2004 року. Саме з цього часу Патрік Дебуа мандрував Україною. Автор розповідає також і про те, що спричинило його розпочати своє дослідження.

Отець Дебуа своєю книгою руйнує багато стереотипів західної людини щодо Голокосту. Він доводить, що масове винищення євреїв почалося ще до рішень, прийнятих на Ванзейській конференції (20 січня 1942 року). Показує те пекло, в якому опинилися євреї та неєвреї, які роками мешкали на одній території. Як висловився дослідник ІІ Світової війни Марк Мазовер: «Народи України та Білорусі – найперше євреї, але не лише вони постраждали найбільше, бо ці землі належали до Радянського Союзу впродовж страшних тридцятих і зазнали найжахливіших німецьких репресій у сорокових роках. Якщо Європа була […] темним континентом, то Україна і Білорусь – серцем пітьми».

«Голокост кулями», «Голокост під кулями», масові розстріли, Бабин Яр, Лисиницькі піщані кар’єри, рови у Криму – поняття, знайомі кожному українцю, в описах отця Дебуа набувають якогось особливого зловісно-трагічного, містичного сенсу. Безперечною заслугою Патріка Дебуа є введення до історичного дискурсу Голокосту поняття «примусові роботи» для місцевого населення. В історичній літературі побутують поняття-терміни «трудові табори», «табори примусової праці» для євреїв і для неєвреїв. Автор детально, на основі свідчень, описує локальні примусові роботи, до яких силою зброї і необмеженої влади нацисти залучали селян, міщан як допомогову силу під час масових розстрілів: копання і закопування могил, сортування одягу, транспортування, охорона приречених тощо» (науковий співробітник Центру вивчення історії та культури східноєвропейського єврейства НАУКМА, передмова до видання «Голокост очима французького священика»).

 

Редліх Ш. Разом і нарізно в Бережанах / Видання друге. Перекл. З англ. – К.: Дух і Літера, 2007. – 289 с. ISBN 966-7888-37-1

Шимон Редліх (1935) – професор ізраїльського Університету Бен-Гуріона, магістр Гарвардського університету, дослідник історії євреїв Східної Європи. Своює докторське дослідження захищав у Нью-Йоркському університеті.

Пережив Голокост, під час якого його врятували польська та українська родини. До 1945 року жив у Бережанах, до Ізраїлю емігрував 1950 року. Сфера його наукових інтересів – історія євреїв у СРСР, україно-єврейські та польсько-єврейські стосунки, а також осмислення ролі митрополита Андрея Шептицького у долі єврейського народу. Ще 1985 року Шимон Редліх виступив з доповіддю «Шептицький та євреї в часі Другої світової війни». Саме він належав до тих, хто першими почали добиватися присвоєння митрополиту звання Праведника світу.

«Разом і нарізно в Бережанах» – це смілива подорож у минуле, в якому було багато болю, страху, втрат, людського милосердя, повсякденних людських подвигів, перемог, уся краса і велич людини, а також цілковита деградація до категорії нелюдів. Шимон Редліх спробував реанімувати великий багатоквартирний будинок під назвою Бережани, в якому упродовж тривалого часу мешкали українці, євреї, поляки, і який було зруйновано ІІ Світовою війною.

Автор охоплює період з 1919 по 1945 роки, що дає читачеві можливість простежити, як змінюються життя, долі так званих маленьких людей під впливом суспільно-політичних, історичних подій.

До своєї книги Шимон Редліх пройшов складний психологічний шлях, усвідомлення того, що таке дослідження потрібне і йому, і всім тим, хто був учасниками страшних подій взяло гору. У передмові він зазначає: «Намагаючись реабілітуватися після травми, ми часто ховаємо разом із болісними спогадами і ті, які варто було б пам’ятати. Деякі з найдостойніших людей у моєму житті, ті, хто врятував його, багато років були жертвами моєї спроби забути минуле і побудувати нове життя. Пройшло майже півстоліття, перш ніж я зміг висловити свою вдячність Каролю Кодогному, поляку, чия родина постачала нас їжею, коли ми ховалися у зруйнованому Бережанському гетто, і Таньці Концевич, українській жінці, яка дала нам притулок у своєму домі в ближньому селі Рай. / Повернення до місць і людей початку мого життя затрималося не лише через Залізну завісу. Крах комунізму полегшив подорож, але перед поверненням треба було також зруйнувати психологічну стіну, яку багато з тих, хто вцілів, спорудили, щоб відгородитися від травматичного минулого».

 

Поза межами розуміння. Богослови та філософи про голокост. Видання друге. За редакцією Джона К. Рота і Майкла Беренбаума. – К.: Дух і Літера, 2009. – 432 с. ISBN 978-966-378-111-2

Книга впорядкована філософами, дослідниками Голокосту Джоном К. Ротом та Майклом Беренбаумом, які зазначають у передмові: «Християнин із Клермонта (Каліфорнія) та юдей з Вашингтона (Федеральний округ Колумбія) – ми живемо на протилежних кінцях континенту, але Голокост звів нас». Вони зібрали під однією обкладинкою свідчення про винищення євреїв гітлерівськими нацистами упродовж 1939–1945 років, що дали християнські та єврейські філософи, літератори, серед яких більшість тих, хто пережив Голокост. Те, що чинили одні представники людської раси з іншими під час Голокосту, у гітлерівських концтаборах (як і в ГУЛАГівських, власне), справді і досі, скільки б це не досліджувалося, не осмислювалося, залишається поза межами розуміння. Не можливо читати без болю, жахань і здригань свідчення цієї книги. Це якась інша, жаска сторона людської сутності (нелюдська). Чи ідеться про єврейську дитину, яка півгодини вмирає у петлі, вдягнутій на її шию фашистським катом, чи про немовля українки, голову якого одним ударом об кут вагону (відправляли чергову партію у ГУЛАГівські табори) розбив совітський наглядач лише через те, що дитина плакала, це завжди свідчення панування тієї другої сторони. Це спільний біль і застереження вчасно розпізнавати подібні явища ще у зародку, аби подібне не повторювалося.

Автори розмірковують не лише над причинами Голокосту, подаючи реальні факти, цифри, а й над його наслідками.

«Автори, з чиїми творами я знайомився, дотримуються трьох основних поглядів. По-перше, Голокост завдав нищівного удару єврейському народові й ускладнив користування релігійною мовою згідно із заведеною традицією. Принцип істинності Ірвінга Грінберга передає цю ідею якнайкраще. «Жодне твердження, теологічне чи будь-яке інше, не може претендувати на істину, якщо його не можна проголосити перед палаючими тілами єврейських дітей» (Майкл Беренбаум).

 

Мойсей ТЕЙФ

Білоруський вокзал
Все вам –
і тютюновий дух,
і цей вагон, в котрому тісно,
різкий гудок, що крає слух,
хисткий перон, хустки старух,
мені ж одне залиште – пісню.

Для вас – буденний, звичний рейс,
Для мене ж це – кривавий рельс
Струмком струмить у поле чисте,
Де син мій спалений фашистом.

Його кожушок – на горі
Із тисяч пальтечок дитячих.
Він разом з іншими згорів,
І це над ними небо плаче.

Вам все –
і тютюновий дух,
хустки і бесіда старух,
мороз, теплінь і спека потім –
Відоме все й обридло, звісно.
А я одне лиш чую – пісню,
Що крає серце й мучить слух,
Бо в ній бринить дитячий попіл.

 

 

Ольчак-Ронікер Йоанна. Януш Корчак. Сторінками біографії. Переклад з польської Андрія Павлишина. – К.: Дух і Літера, 2012. – 504 с. ISBN 978-966-378-275-1

Йоанна Ольчак-Ронікер (1934) – польська письменниця (авторка п’єс, прозових творів) та сценаристка. Крім життєпису Януша Корчака, написала біографію Пйотра Скшинецького, історію роду Горвіців.

Біографія Януша Корчака базується на його автобіографії, вміщеній у «Щоденнику», який він упродовж останніх місяців життя. Власне, автобіографію він не встиг написати – залишився лише її детальний план.

«У Щоденнику вміщено план автобіографії, якої Корчак не встиг написати. Він розділив своє життя на семирічні періоди. […]. Корчак описав метод, яким хотів би скористатися. Дуже сучасний той задум – осягнути себе, шукаючи спадщину, набуту від попередніх поколінь».

Йоанна Ольчак-Ронікер продовжує справу своєї мами, Ганни Морткович-Ольчак, яка була авторкою першої післявоєнної книжки про Януша Корчака. Правда, донька, на відміну від мами, поставила собі за мету показати справжню, земну людину, без пафосу (книга Г. Морткович-Ольчак «написана невдовзі після Катастрофи, отож їй притаманний отой піднесений тон епітафій, яким бракує людської, земної конкретики»).

Блукаючи краківськими книгарнями, авторка знайшла дуже незначну кількість книг Януша Корчака, жодної біографії, і, як виявилося на нього немає попиту («Старий Доктор, хоча й начебто присутній серед нас, проте нікому не потрібен»). Тому для неї було важливо своєю працею показати багатогранність особистості «Старого Доктора», оселити його в суспільній свідомості, в якій «він мусить функціонувати не лише як герой ювілейних урочистостей, символ, міф, а й як блискучий польський письменник, класик дитячої літератури, творець оригінальної системи виховання, автор педагогічних творів, які не втратили своєї актуальності й мусять пишатися такою самою популярністю, як привізні модні порадники».

 

 

Книга розповідає історію Януша Корчака, починаючи від найдавніших відомих родині Ґольдшмітів сторінок. Це книга про неймовірно цікавий всесвіт людини, яка впевнено йшла своїм шляхом, яка не вміла бажати зла, яка у слові «милосердя» вбачала не лише набір літер. А також про стосунки світу дорослих зі світом дітей – такими, якими б їм належало бути. «Він не терпів помпи, вульгарності, банальності. Його мабуть, знудило б від солодкавого епітету «друг дітей», відмінюваного в тисячах варіацій. Адже в тому, що він писав, немає й сліду педагогічного сахарину. Натомість, є знання дитячої психології, терпке почуття гумору та відсутність ілюзій. Він охоче би виступив у багатьох дискусіях, підказав би нам одне та інше, ніхто його ні про що не запитує».