НАШІ НОВІ НАДХОДЖЕННЯ

Альфред Ґонґ, вимушено залишивши Чернівці, коли його через національну приналежність відправили до трудового табору у Могилеві-Подільському, щасливо уникнувши долі багатьох інших євреїв, потрапив до Бухаресту, Відня, зрештою виїхав до США, де і залишився до кінця своїх земних днів, мріючи повернутися до Європи. Він здійснив кілька візитів до Відня з надією знову оселитися у Європі. Але ці відвідини принесли глибоке розчарування, позаяк письменник не отримав очікуваної підтримки від Австрійського товариства літератури. «Збентежений і розчарований віденськими обставинами, Ґонґ повернувся назад до Америки. Вже віддавна він вибрав для себе дві літературні ідентичності, які отримали тепер нове підтвердження: Одіссей та Робінзон, – обидва мандрівці й аутсайдери, обидва вигнанці, які порвали з попереднім життям, проте не змогли знайти собі й нової вітчизни і продовжують жити в стані анонімності, «чекаючи на корабель у сподіванні повернутися» (Петро Рихло). Звісно, що і до Чернівців поет не мав можливості навідатися. До міста народження, дитинства і молодості Альфред Ґонґ повернувся своїми віршами. Вперше – зі сторінок антології «Загублена арфа» (2002; 2008). І нарешті шанувальники поезії отримали можливість скласти значно повніше уявлення про його смисловий світ. За життя Альфреда Ґонґа вийшло три книги: «Трава й омеґа» (1960), «Маніфест Альфа» (1961), «Відрочений час» (1980). Саме вірші із них, а також із книги «Останній псалом Ізраїля» (1995) становлять україномовне видання поета.

Хоч Альфред Ґонґ був представником одного з Паулем Целаном покоління, і вони товаришували, належали до спільного герменевтичного кола, цей поет звучить зовсім по-іншому, він демонструє інший кут зору, інший тип мислення, світовідчуття, відмінний темперамент. У нього своя мовна система, його слово прозоріше за Целанове, він фіксує картинки, кадри навколишньої дійсності і своїх вражень від неї. Відлунює на дійсність, на все, що їй властиве, що її наповнює.

Ґлавініч Томас. Життя бажань. Роман / Томас Ґлавініч; переклад з німецької Володимира Кам’янця. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 252 с. ISBN 978-617-614-100-6

Томас Ґлавініч (Thomas Glavinic, 2 квітня 1972, Ґрац) – австрійський письменник, мешкає у Відні. Працював таксистом, копірайтером. У літературу увійшов 1998 року романом «Карл Гаффнер, любитель нічиїх». Від того часу його тексти не залишаються не поміченими критиками і читачами, вони завжди резонансні, мають також комерційний успіх.

Твори Томаса Ґлавініча виходять у видавництвах Берліна, Мюнхена, Франкфкурта-на-Майні. Роман «Життя Бажань» («Das Leben der Wünsche») вийшов 2009 року у Мюнхені. І ось тепер завдяки перекладу Володимира Кам’янця український читач має можливість поринути у вир світу чуттєвості, почуттів і бажань від Ґлавініча.

Оповідь починається з класичного казкового мотиву: головний герой, тридцяти п’ятирічний Йонас, випадково (якщо взагалі можна говорити про випадковості) зустрічається з незнайомцем, який пропонує виконати його три заповітних бажання. І надалі бажання отримують перепустку не лише у життя головного героя, а й тих людей, з якими він пов’язаний. Бажання не просто визначають вибір Йонаса, вони прокладають собі шлях, усуваючи будь-які перешкоди. Що це – цілковита свобода чи тотальна залежність? Відповідь залежить від бажання (чи від вибору?..) читача.

Томас Ґлавініч показує людей, які постійно перебувають на межі – почуттів, вибору, статусу, життя. А кадри так миттєво блимають, що в якийсь момент, аби не загубити себе і кохану людину, усвідомлюєш, що краще злитися одне з одним, розчинитися одне в одному. Стоп-кадр.

Якщо Ви нафаршировані стереотипами, а Ваші моральні координати обмежені чіткими полюсами, як і простір тривимірністю, то не ризикуйте читати «Життя бажань». Але не будьте певними, що розказане у романі обов’язково Вас омине.

Вінклер Йозеф. Natura morta. Римська новела / Йозеф Вінклер; переклала з німецької Неля Ваховська. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 144 с. ISBN 978-617-614-112-9

Йозеф Вінклер (Josef Winkler, 3 березня 1953, Камерінґ, Каринтія) – австрійський письменник. Отримав комерційну освіту, працював в адміністрації університету в Клагенфурті. Літературну діяльність почав з видання журналу «Schreibarbeiten», присвяченого питанням літератури, а також з діяльності організованого разом з Алоїсом Брандштеттером літературного клубу.

Публікуватися Йозеф Вінклер почав з 1979 року. Відомість йому принесла трилогія «Дика Каринтія», основним предметом якої є європейське сільське життя.

«Natura morta. Римська новела» – другий текст Йозефа Вінклера, перекладений українською мовою. Першим був роман «Вивезена», що вийшов у видавництві «Критика». Переклад обидвох творів здійснила Неля Ваховська.

У текстах Йозефа Вінклера найбільше захоплює мова, стиль, власне, те, як написана книга. Здається, що він може обрати предметом своєї оповіді будь-що і змусити читача відчути життя, навколишній світ, кожну мить так, як відчуває, бачить, чує він. У «Natura morta» вбачають типологічну спорідненість з фламандським живописом і кіномистецтвом Паоло Пазоліні. І справді, інколи під час читання вже не можеш збагнути, чи автор справді описує реальне життя чи споглядає картини, персонажів яких оживлює його уява. У будь-якому випадку письменник смакує кожну деталь, кольори, запахи, пластику, вигини вулиць і архітектурних та скульптурних об’єктів. Особливого магнетизму оповіді надає те, що оповідач – єретик, позаяк він відступає від багатьох суспільних табу, норм, стереотипів. У нього свої естетика та етика. Подеколи видається, що це оповідь від Уленшпігеля ХХІ століття.

«Приміром, у моїх книжках чимало богохульних речей. Те, що деякі люди через це не люблять мене чи взагалі не можуть читати моїх творів, мене не обходить. У них для того, щоб зрозуміти, про що я пишу, має бути досвід читання різної літератури. З банальними читачами або не-читачами не маю справи, такі мені взагалі не траплялися. Кілька разів було, що до мене підходили люди, щоб насварити за те, що я пишу. Але таке трапляється раз чи два на десять років. Таким кажу, що це не я до них прийшов, а вони до мене. Якщо книжка не подобається, то читачі не мусять витрачатися на неї. Ми вільні у своєму виборі, й у цьому полягає велике щастя. Але завжди потрібно бути обережним і вміти відстояти себе» (Йозеф Вінклер у інтерв’ю Ганні Трегуб для «Тиждень.ua»: http://tyzhden.ua/Culture/62637).

Інга КЕЙВАН