Чесний труженик на ниві духовності Буковини

5 травня виповнюється 180 років від дня народження українського письменника, педагога, композитора, музично-культурного діяча, православного священика, редактора часописів Буковини, художника Сидора Воробкевича (1836–1903, псевдонім Данило Млака). До цієї поважної дати в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського розгорнуто виставку «Чесний труженик на ниві духовності Буковини».

 

Народився Сидір Іванович Воробкевич у Чернівцях, у родині протоієрея Івана – викладача філософії і катехізису місцевого ліцею. Батько був українцем. Надзвичайно цікава історія походження роду Воробкевичів. Прадід Сидора Воробкевича утік свого часу з Литви і звався Скальський Млака де Оробко. Михаїл Оробко (дід) був настоятелем церкви в Кіцмані. Будучи членом єпископської Консисторії, він змінив своє давнє прізвище Оробко на Воробкевич. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора Воробкевича. Мама – Єлизавета Корлацан була донькою румунського «протопопа з волоського Кимполунга», померла дуже рано, маючи лише 24 роки. А в 1845 році не стало і батька. Трьох сиріт – братів Сидора і Григорія та їхню сестру Аполонію (вона згодом стала дружиною священика Грибовського) – взяли на виховання дідусь (священик Михайло) та бабуся Параскева.

Брат Григорій, який також прийняв духовний сан, спочатку служив на Заставніщині, а потім у Львові. Пізніше був катехітом греко-православної реальної школи в Чернівцях і в майбутньому також став письменником. Хлопці зростали в українському середовищі. Особливий вплив мала бабуся Параскева, яка була мудра і досить добре освічена як на ті часи жінка, та дядько, який також був священиком.

Першу науку в Кіцмані дітям надала бабка Параскева. Вона навчила любити рідну мову, пісню та народ. З уст своєї бабусі Сидір чув силу-силенну казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків. Дід поета знав безліч оповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Ґонту.

«Од моєї бабки Параскеви навчився я ся по-руськи чувствовати», – напише пізніше сам о. Сидір. Обидва брати стали українськими громадсько-культурними діячами.

І хоч наука всюди була німецькою мовою, проте, як згадував згодом сам отець Сидір, «… виховали мене на українця народні пісні, Шашкевича «Русалка Дністрова», німецька книжка Енгеля про історію нашого народу, оповідання А. Чайковського про козаків». Весь цей духовний скарб він потім повернув тяжкою невсипущою працею рідному народові.

 

	Приміщення колишньої Чернівецької першої цісарсько-королівської державної гімназії, де вчилися брати Воробкевичі. Нини ЗОШ №1.

 

 

Початкову науку Сидір Воробкевич здобув у Кіцманській чотирикласній «тривіальній школі», а далі у Чернівцях – у гімназії та в духовній семінарії (за Сімовичем, «усі школи німецькі»). Будучи бідними сиротами, Воробкевичі не мали іншої дороги, як стати «питомцями» духовної семінарії». Ще в шкільні роки найбільший інтерес Сидір проявляв до музики та малювання. У гімназії він почав складати вірші й створювати до них музику. Дослідниця його музичної творчості Марія Білинська пише: «Саме бабуся Параскева перша звернула увагу на музичну обдарованість Сидора, на його тонкий слух, добру пам’ять і захоплення народними піснями. Вона подарувала улюбленому онукові червінець з свого намиста для купівлі скрипки, про яку він мріяв з п’яти років, і наполягала на тому, щоб Сидір під час навчання в Чернівецькій гімназії вивчив гру на цьому інструменті. Гроші на його навчання музики вона виділяла з своїх мізерних заощаджень». Через 50 років він напише «Концерт для скрипки з фортепіано», який присвятить своїй дочці Вікторії.

Під час навчання в гімназії та семінарії Сидір Воробкевич натхненно займався музичною самоосвітою, керував учнівським оркестром і хорами. Добре володіючи іноземними мовами, самотужки вивчив основи музичної грамоти – гармонію, контрапункт, інструментовку, користуючись відомими в той час підручниками Дена, Льобе, Маркса, Рейха, знайомився з кращими творами світової класики. Опрацював усі фольклорні збірники, які на той час міг дістати. Під їхнім впливом почав активно займатися збиранням і музичною обробкою народних пісень та мелодій. Як писав згодом сам Воробкевич: «Я збирав і записував народні думи – пісні через близько п’ятнадцять літ. Не знав я ні мук, ні трудів, лазив у низьку хатчину, під бідну солом’яну стріху, чествував сліпого лівака і, що чув, в музику складав і в книжечку збирав». Під впливом народних мелодій почав і сам робити перші кроки в компонуванні власних пісень та нескладних інструментальних творів.

Вже з юних літ Воробкевич захоплювався поезією та живописом. У рукописах його літературних і музичних творів, а також у щоденнику зустрічаємо багато ескізів олівцем та тушшю, рисунків і акварельних пейзажів, портретів і карикатур.
У 1860 році закінчив духовну семінарію, на другий рік одружився з дочкою директора Серетської школи Леонтиною Бендовською. І його висвятив на священика сам буковинський митрополит Євген Гакман. У 1861 році о. Сидір отримав першу парафію в селі Давиденах, потім у горах, у Руській Молдовиці (до 1867 р.). Сім років був священиком у віддалених гірських селах. Він не згаяв намарне ні хвилинки. Там він окрім духовної справи, дуже багато читав, написав свої найкращі ліричні поезії і, звичайно, займався своєю улюбленою справою – музикою. Тут він написав свою першу церковну музику, яку відіслав до Чернівецької єпископської Консисторії, щоб вона «благосклонно прийняла і одобрила» його «піснеспіви св. Літургії Іоанна Золотоустого». Консисторія схвалила піснеспіви і рекомендувала їх до церковного вжитку. Комісія відзначила, що автор вартий стати викладачем церковного співу в Чернівецькій духовній семінарії та зайняти посаду регента архієрейського хору.

Літературна діяльність Сидора Воробкевича розпочалася 1863 року, коли в збірнику «Галичанин» було надруковано п’ять перших віршів під загальною назвою «Думки з Буковини». 1877 року він видав перший буковинський альманах «Руська хата».

Коли поет почав писати свої поезії, на той час в Чернівцях ще не було ні одного українського часопису чи культурного товариства, тому українським авторам не лишалося нічого іншого, як друкуватися в тих газетах і журналах, які тоді виходили. І він зав’язує контакти з відомими галицькими діячами Яковом Головацьким і Богданом Дідицьким, які дуже багато допомагали йому в справі видання його літературних творів. Вони видавали українські часописи «Галичанин», «Зоря галицька», «Слово».

Дуже важливе значення для формування його творчого світогляду мала зустріч з передовим галицьким діячем Юліаном Никоровичем, який познайомив о. Сидора з творами М. Шашкевича та М. Устияновича. Саме завдяки підтримці Никоровича 1863 року з’явились друком перші поезії С. Воробкевича – цикл з восьми віршів під назвою «Думки з Буковини».

Галицькі українці щиро привітали його з виходом перших поетичних творів, і то було для нього дуже важливим для подальшої творчої праці. Тому в наступні роки його дрібні ліричні поезії, історичні думи та балади, драматичні твори друкуються майже в усіх газетах і журналах Галичини і Буковини, зокрема в «Зорі», «Вечорницях», «Слові», «Правді», «Родимому листку».

С. Воробкевич був одним з перших творців української оперети. Він написав лібрето і музику до оперет «Вуйко Каспар», «Пані молода з Боснії», «Янош Іштенгазі», «Козак і бандурист», які мали великий успіх на сцені театру «Руської бесіди», витіснивши низькопробні переробки західноєвропейських оперет. Оперна мелодрама «Бідна Марта» в 1879 році отримала першу премію на конкурсі львівської «Руської Бесіди».

У 1871 році С. Воробкевич став почесним членом львівської «Просвіти», про що свідчить цей документальний запис: «Іменовано почетними членами товариства Вп. Федьковича, о. Устияновича і о. Ворбкевича Ис.» (протокол зборів «просвіти» – Львів.8.6.1871).

Львівський богослов Іларіон Шушкевич в 1871 році писав Воробкевичу: «Світські пісні Ваші подобалися так, як не можна більше. Тут формальний культ утворили з них».

Поворотним і дуже важливим кроком у його житті та подальшій творчій і громадсько-культурній діяльності С. Воробкевича став 1867 рік. Він повернувся до Чернівців. Скромний будинок на Франценгассе (тепер – 28 червня, 36) нічим особливим не виділяється серед одноповерхової приватної забудови цієї вулиці. Хіба що на фасаді її встановлено невелику меморіальну дошку, яка свідчить що «В цьому будинку жив видатний український письменник і композитор Сидір Воробкевич (1836 - 1903)». Він поселився за цією адресою після одруження з Леонтиною Сіміґінович і прожив тут до останніх днів земного життя.

 

	Будинок на вулиці 28 червня, 36, де впродовж        1836 - 1903 років мешкав Сидір Воробкевич.

 

У Чернівцях він отримав посаду викладача музики і співів. І все своє подальше свідоме життя присвятив служінню музиці і мистецтву.

Аби С. Воробкевич міг здобути офіційне право викладати музику і співи, йому владика Євген Гакман виклопотав направлення і призначив стипендію у розмірі 1000 гульденів, і він у 1868 році їде до Віденської консерваторії. Тут С. Воробкевич «…тяжкий трирічний курс науки гармонії скінчив з відзначенням за п’ять місяців» у професора Франца Кренна. Отримав офіційний дозвіл займатися музично-педагогічною працею. У столиці відзначили також його «композиторський талант, гідний уваги». А у вільний час прилучався до європейської музичної культури, відвідуючи театри та концертні зали. Після того, аж до виходу на пенсію в 1902 році, він викладав музику і співи в усіх тогочасних середніх навчальних закладах міста – духовній та учительських семінаріях, гімназії, реальному училищі та півчій школі, а з відкриттям університету – на теологічному факультеті.

У 1869 р. у Відні вийшов друком твір о. Сидора «Наспіви і пісні святої літургії». Ця праця мала декілька перевидань. Сам о. Сидір писав пізніше в своєму заповіті, що він написав 40 літургій на руській і румунській мовах, і тільки 8 з них були надруковані при житті. Ці ноти були прийняті до особистої бібліотеки імператора Франца Йосифа. Міністерство Культів і Освіти дало розпорядження на друк літургії Іоанна Золотоустого, за яку о. Сидір одержав церковну нагороду – право носіння «червоного пояса». У 1881 році о. Сидір отримує сан протоієрея.

У літературознавчих дослідженнях майже завжди замовчувалась або делікатно обминалась його праця священика. І чи не вперше митрополит Буковинський і Чернівецький УПЦ КП Данило заговорив про нього як про високодуховного священика, який глибоко зрозумів надані йому Богом таланти і достойно сповнив свою місію служіння рідному народу через Слово і Музику.

У 1896 році в Чернівцях культурна громадськість урочисто відзначила 60-річчя від дня народження Сидора Воробкевича. За подвижництво на ниві духовної праці, за три томи проповідей «Десять заповідей Божих і Молитва Господня» (1839), «Науки надгробні для сільського народу» (1891) та «Науки для народа» і з нагоди ювілею о. Сидора нагородили найвищою церковною відзнакою – званням «архіпресвітера-ставрофора». Майже 100 проповідей о. Сидір надрукував і в церковному журналі «Candela», в якому він багато років вів сторінки українською мовою.

С. Воробкевич видав у Чернівцях «Збірник пісень для шкіл народних, нижчих класів гімназійних і реальних», пізніше – справжній підручник «Співаник для шкіл народних», який вийшов у Відні і після того перевидавався багато разів. Це був єдиний на той час підручник у школах Західної України. У його трьох частинах зібрано 129 пісень, з них третина – народні, решта – на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, Я. Головацького, М. Шашкевича, М. Емінеску, В. Александрі та власних текстів. Такий же підручник видав для молдавських та румунських шкіл, який взагалі був єдиний в Молдавії та Румунії. Він мав втіху від своєї праці: «До якої народної школи не вступлю, всюди почую мої пісні. Се мені нагорода, що я дитячі серця музикою ублагородив; не даремно я та не без цілі жив на сім світі». Він гордився такими своїми знаменитими учнями, як композитор, музикознавець, «жива музична енциклопедія Відня» Євсебій Мандичевський та основоположник румунської музичної класики Чипріян Порумбеску.

С. Воробкевич був серед засновників і найбільш активних працівників першого на Буковині провідного українського громадсько-культурного товариства «Руська бесіда», яке довший час очолював.

С. Воробкевич – один із засновників і редакторів журналу «Буковинськая зоря». Працюючи в Чернівецькому університеті, він очолював «Руське літературне товариство», а з 1876 року – студентське товариство «Союз». У 1887 році С. Воробкевич очолював товариство «Руський дім народний» у Чернівцях.

Він організував і видав у 1877 р. літературний альманах «Руська хата», в якому під однією обкладинкою зібрав українських письменників, котрі жили в різних державах, аби об’єднати їх докупи. То було дуже сміливе, прогресивне і державницьке бачення на той час. Якраз на той момент він познайомився з Юрієм Федьковичем, вони мали дуже добру співпрацю. І тільки в січні 1888 року вони розійшлися назавжди, оскільки відійшов у вічність Ю. Федькович. Відспівав свого вірного побратима і виголосив прощальні слова саме С. Воробкевич.

Музична спадщина С. Воробкевича значна за обсягом і надзвичайно різноманітна за жанрами. Вона складає 250 сольних пісень, дуетів, квартетів, та хорів, чимало інструментальних творів, 18 оригінальних музично-драматичних композицій і 15 п’єс інших авторів, до яких він скомпонував музичний супровід.

Упродовж всього творчого шляху він написав близько тисячі літературних творів найрізноманітніших жанрів: ліричні поезії, історичні та ліро-епічні поеми і балад, оповідання, художні нариси, мелодрами, гуморески, лібрето музичних комедій. Найбільшою і найціннішою частиною літературної спадщини С. Воробкевича всі одностайно вважають його ліричні поетичні твори.

С. Воробкевич – письменник дуже плідний. Писав він вірші й оповідання, твори для молодежі, драматичні твори, легенькі несмішливі оповіданнячка для календарів, переробляв для народу твори чужих письменників. Його поезія – або дрібні чутливі вірші, легкі, мелодійні, або – довші поеми, здебільшого – історичні. Треба знати, що рідну історію поет пізнав також самотужки – переважно з чужих (німецьких) книжок, і дуже нею захоплювався, головно – козацькою добою.

С. Воробкевич писав українською, німецькою і румунською мовами. У своїх творах реалістичного і романтичного характеру розробляв теми історичного минулого: оповідання «Турецькі бранці» (1865), поема «Нечай» (1868), драми «Петро Сагайдачний» (1884), «Кочубей і Мазепа» (1891), писав про тяжку долю селянства: вірші «Рекрути» (1865), «Панська пімста» (1878). Одним з перших в українській літературі відобразив життя робітників (драма «Блудний син»).
Проте за життя він не дочекався видання своїх творів окремими книгами, вони залишились розкиданими по всіх часописах та альманахах. Перший невеличкий збірник його поезій «Над Прутом» за редакцією Івана Франка побачив світ у 1901 році. Редактор у передмові високо оцінив його кращі поетичні твори, назвавши їх «запахущою китицею». «Ім’я Данила Млаки, певно, звісне у нас кожному письменному чоловікові, та не можна сказати, щоб воно й для молодшого покоління сяло таким блиском, як колись, у 60-их і 70-их роках ХІХ віку, коли талант Млаки ставлено поруч Федьковича і покладено великі надії особливо на його епопеї. […] щирість чуття. Близькість до народу і його життя та простота вислову – все те прикмети, що запевнюють кращим поезіям Данила Млаки почесне місце в нашім письменстві…».

Ця збірка із вступним словом Івана Франка були дуже важливою і потрібною підтримкою в останні роки хвороб та певного забуття особистості Сидора Воробкевича.

Життя у С. Воробкевича було важким і напруженим, багато сил та енергії віддавав він на педагогічній та громадській ниві, суму додавали і особисті страждання. І тут йому підмогою, особливо в останні роки життя, став Осип Маковей, який недалеко від нього мешкав і дуже шанував панотця. Маковей зробив усе можливе, щоби підтримати Сидора Воробкевича, врятувати його ім’я і творчу спадщину, повизбирував по різних часописах, упорядкував і видав в трьох томах його творчу спадщину. Зібрав матеріали до монографії про Сидора Воробкевича, проте йому не вдалося її завершити, а матеріали використав у великій статті, яка не втратила свої вартості і донині. А згаданий тритомник досі залишається найповнішим і найсоліднішим виданням творів Сидора Воробкевича. Щоправда, на жаль, багато творів С. Воробкевича, головно драматичних, так і пропало.

Долучився С. Воробкевич і популяризації української літератури через переклад. Австрійський літературознавець, перекладач і поет Йоганн Ґеорґ Обріст саме в Чернівцях під безпосереднім впливом С. Воробкевича (зробив підстрочник) вперше переклав Тараса Шевченка німецькою мовою. Видання включало в себе 14 переспівів віршів і поем Шевченка з критико-біографічним нарисом про поета. Книгу було видано в Чернівцях у 1870 році.

За сорок років невтомної праці на ниві просвіти, українського письменства та музики С. Воробкевич заклав дуже важливі підвалини для духовного відродження українців краю.

Відійшов у вічність Сидір Воробкевич на 68 році життя. Похований на Руському кладовищі в родинному гробівці свого зятя – німецькомовного поета Людвіґа Адольфа Сіміґіновича-Штауфе, недалеко від свого побратима Юрія Федьковича. Тут спочиває його старший син Олександр, який помер молодим, ще будучи студентом. Тут же покоїться його дружина Леонтина і дочка Вікторія, котра була дружиною радника крайового губернатора Сіміґіновича. Лише в українські часи на цій могилі з’явився напис українською мовою: «Сидір Воробкевич. 1836–1903 вел. укр. поет і композитор».

Сидір Воробкевич через духовне служіння, слово та музику своє життя поклав на алтар пробудження української державності.

Про це дуже добре сказав знаний український мовознавець Василь Сімович на століття Сидора Воробкевичау статті «Буковина й її співець»: «Дуже важко тій країні, що її відірвуть від рідного пня … невеликий гурт свідомих людей за короткий час доказав чуда; за яких 30-60 років завзятої, невсипущої, тяжкої праці той гурт не тільки пробудив наш народ на Буковині до повного національного життя, він – здобув для нього рівноправність і пошану всіх народів, що заселяють Буковину. […] Того, що наш народ на Буковині здобув собі за яких сорок років своєю тяжкою, невсипущою працею, ніхто не забуває. Всім у пам’яті те, що багато синів нашого народу на Буковині служило в українській армії, що багато скропило своєю кров’ю широкі українські степи за волю українського народу – а всіх цих людей виховала своя українська народна школа, своя українська гімназія, своя читальня, своє власне українське організоване життя. Вже жадна сила не зможе нашого народу на Буковині «потурчити, побусурманити». І коли він тепер не дає наверха ознак свого життя, то це – теж ніщо. Те життя кипить у нім усередині і все може прорватися живим струменем.

Одним з перших будителів українськості був Сидір Воробкевич. Він один з перших пристав до освітнього товариства «Руська бесіда» в Чернівцях й заповнював видання цього товариства своїми писаннями. Але ж працю свою він не обмежував Буковиною. В 60-х роках ХІХ ст. й пізніше він був у дуже живих зносинах із українськими діячами Галичини, листувався з ними, присилав їм свої твори, для українського театру писав драматичні твори та ще й музику до них дороблював. Його тоді, може, і краще знали в Галичині, ніж на Буковині. Не дурно ж його за його працю наша «Просвіта» зробила своїм почесним членом».

У статті «Сидір Воробкевич. З нагоди століття народин» В. Сімович говорить: «початок письменницької діяльності Сидора Воробкевича …припадає на 60 рр. ХІХ ст.(почав писати в 1863 р.). Тоді Буковина спала ще «сном блаженних». А в Галичині верховодив у письменстві Богдан Дідицький, визначний москвофільський діяч, що видавав часопис «Слово» й нагинав його щораз більше в московський бік. Правда, на Галичину впало вже було благодатне слово Шевченка і збудило молоде покоління до життя. Появилися народні часописи, відізвалися нові письменники, що привернули пошану для рідного слова…саме тоді до гурту пристали буковинські поети – Федькович і брати Воробкевичі. Почалися живі зносини між молодим галицьким поколінням і буковинським співцями, що своїми творами підсилювали новий народний рух.

Тоді Воробкевича (як і Федьковича) краще знали в Галичині, ніж на Буковині. Там людей було небагато, національна робота йшла дуже поволі, треба було спочатку починати, своїх співців Буковина тоді зрозуміти ще не могла.

А проте Воробкевич таки був більше відомий на Буковині, ніж Федькович. Справа в тому, що він був людина дуже товариська, стояв близько до «Руської Бесіди», до своїх віршів укладав музику, яка всім подобалася, й через музику вже громада пізнавала й Воробкевичеву поезію.

Вірш Воробкевича легкий, пливе рівно, але ж склад його наскрізь народний, будова вірша – невибаглива. Над мовою працював Воробкевич довго і вперто: виписував собі слова, вислови, речення й потім використовував усе це у своїх писаннях. Хоч із старої української родини Оробків, добре відомої на Буковині, Воробкевич української мови ніколи не вчився, мало коли замолоду нею говорив, бо ж інтелігенція тоді балакала як не по-німецьки, то по-волоськи. Але ж знав він рідну мову з села і з творів визначних українських письменників – Шевченка, Квітки, Марка Вовчка, Куліша тощо.

На той час, на 60-70 рр., він знав українську мову краще, ніж інші письменники в Галичині. Тим-то його дуже високо поважали, шанували нарівні з Юр. Федьковичем. За заслуги для письменства став він почесним членом «Просвіти».

Дуже вичерпно і точно характеризують постать та роль Сидора Воробкевича слова лікаря Ярослава Гуліна: «Сидір Воробкевич – це насамперед буковинець, який народився і помер на своїй землі, ніколи не зрадив її. І ще раз буковинець, бо добре знаючи мови та релігійні канони, розв’язання спірних питань шукав у співпраці та порозумінні міжнаціональному та міжконфесійному. Він муж державного мислення, який знаючи історію та реалії сьогодення, торував шлях до об’єднання українського народу».

 

Відвідавши виставку, представлену у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського, можна детальніше познайомитися з виданнями, в яких висвітлено життя, діяльність постать Сидора Воробкевича.

 

 

 

 

Леся ЩЕРБАНЮК