13-05-2016

ЛІТЕРАТУРНО-АКАДЕМІЧНА ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ ШКОЛИ АНАТОЛІЯ ВОЛКОВА

П'ятниця, 12 травня 2016 року
 
11 травня у Муніципальній бібліотеці ім.А.Добрянського відбулася літературно-академічна зустріч «Наукова школа Анатолія Волкова: результат багаторічної праці. Зв’язок поколінь і спадковість традицій». Таке жанрове визначення зустрічі дуже точно передає її атмосферу. Адже усіх присутніх об’єднала література, літературознавство, високопрофесійний підхід до слова. А також, звісно, усіх присутніх об’єднав Анатолій Романович Волков – доктор філологічних наук, професор, багаторічний викладач і завідувач (1982–1996) кафедри теорії та історії світової літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, Почесний доктор цього університету. Аби поспілкуватися з науковцем, висловити свою прихильність і вдячність, зібралися його учні, колеги, друзі.

Торіч Анатолій Романович відзначив своє дев’яностоліття – поважний, мудрий ювілей. І стає зрозумілим, як багато ця людина вже встигла зробити, скільком учням передав свій досвід, у професійному та особистісному становленні яких відіграв важливу роль.

Анатолій Романович більше сімдесяти років свого життя присвятив фаховому вивченню літератури, надаючи перевагу дослідженню взаємозв’язків слов’янських літератур, фольклору. Особливе місце у сфері його наукових уподобань відведене творчості Ярослава Гашека та Карела Чапека. Професійний шлях вів Анатолія Романовича до компаративістики. Науковець розробив власну теорію – традиційних сюжетів, образів і мотивів. Власне кажучи, можна говорити про школу Анатолія Волкова. Він має своїх однодумців, послідовників, тих, хто продовжує розвивати його теорію. Є чимало людей, для яких Анатолій Романович став науковим та життєвим орієнтиром.


«Людей нема, а світло від них іде»

Якими ж були учителі самого Анатолія Романовича? На кого він орієнтувався, кого брав за приклад? Хто посприяв його професійному становленню?

Звичайно, що у першу чергу Анатолій Романович серед своїх учителів називає свого батька – професора Романа Михайловича Волкова, який був фольклористом, літературознавцем, був ректором Новоросійського університету, який закінчив і його син. Сама родинна атмосфера сприяла тому, що література, літературознавство сприймалися як щось іманентне. «Я одразу увійшов у світ літератури і фольклору», – поділився Анатолій Романович. Велику сімейну бібліотеку Волкових, напевно, можна назвати островом скарбів, де Анатолій Романович ще хлопчаком міг знайти чимало раритетів. Як, скажімо, «Сонячну машину» Володимира Винниченка, яку в юному віці сприйняв із захопленням як майстерний фантастичний роман. Саме із бібліотеки Волкових бере початки легендарна пісня Володимира Івасюка «Червона рута». Коломийку про цю чарівну квітку композитор знайшов у книзі, впорядкованій і виданій 1907 року етнографом Володимиром Гнатюком, яку Михайлові Григоровичу Івасюку подарував Роман Михайлович. Цю книгу він привіз із Одеси.

Анатолій Романович розуміє, що він мав насправді велике щастя – можливість спілкуватися з татом, відчувати його підтримку та опіку. Адже він належав до того покоління, більшість представників якого не мали батьків. Так серед ровесників, з якими у дитинстві спілкувався Анатолій Романович, було дві групи: діти з двору і діти татових знайомих – представників української інтелігенції. У переважної більшості не було когось із батьків – через зрозумілі політичні причини. І найжаскіше, що такий стан справ для дітей був звичним і само собою зрозумілим.

Серед інших наставників, які вплинули на його естетико-етичне, світоглядне формування, Анатолій Романович називає видатного мовознавця Михайла Васильовича Біляєва, українського філолога, етнографа, музеєзнавця Іларіона Семеновича Свєнціцького.

У М. В. Бєляєва Анатолій Романович вчився не просто мислити, а співставляти факти, аналізувати, мати свою думку, не йти за загалом. Ця людина вражала своєю ідеологічною іншістю. Як згадав Анатолій Романович, його вчитель міг сказати приблизно наступне: «Марр твердить так, але підтверджень цьому немає. Марр твердить не так, але підтвердження цьому є».

А ось у відомого своїм непохитним характером Іларіона Свєнціцького Анатолій Волков вчився в аспірантурі. Саме від нього вперше дізнався про митрополита Андрея Шептицького.

Досі з неприхованим захопленням Анатолій Романович згадує і тих людей, які формально не були його вчителями, але були для нього зразком важливих людських якостей.

Серед них – український літературознавець, академік Олександр Білецький. Людина великих знань, бездоганно вишуканий, ввічливий, організований, дуже дотепний, вмів давати вичерпні характеристики людям – так характеризує його Анатолій Романович.
 

За словами науковця, багато йому дало знайомство з німецьким професором Мюллером. Їхнє знайомство відбулося, коли Анатолій Романович працював в Інституті літератури АН УРСР. Спілкування з німецьким науковцем вразило його: це був справжній учений, фахівець з давньоруської літератури. А. Волков вирішив повести його у Софію. Мюллер подивував його своєю обізнаністю: він розповідав про історію споруди, про фрески, тлумачачи їхнє значення. Український науковець не був настільки обізнаним з цією культурою, як його німецький колега. Також Анатолій Романович був приємно вражений захопленими відгуками німця про високий рівень українського балету після відвідин у театрі «Лебединого озера», а також про Київ. «У Європі немає такої прекрасної столиці, як Київ», – згадує слова Мюллера Анатолій Романович. Між науковцями зав’язалися приязні стосунки. Мюллер часто допомагав своєму колезі. Зокрема Мюллер передавав йому термінологічні німецькі словники, довідники.
 

У ті часи з особливою настороженістю ставилися до іноземців. Тим більше, що Мюллер воював під час ІІ Світової війни, брав участь в облозі Ленінграду. Але він був справжньою культурною людиною. І саме культура об’єднала цих двох людей, здавалося б, антагоністів.

У Польщі довелося побувати в гостях у академіка, філолога Юліана Кшижановського. Спочатку почувався ніяково і напружено, оскільки спілкувався з людиною такого рівня. Але вже хвилин за п’ятнадцять, за словами Анатолія Романовича, він почувався як вдома, оскільки манера говорити, висловлюватися дуже нагадала манеру Олександра Івановича Білецького. «Я зрозумів, що справжня інтелігенція – чи вона українська, чи польська, чи німецька – то один рівень».

Саме такі люди витворили у свідомості Анатолія Романовича ідеал науковця. Вони досі залишаються важливими орієнтирами та життєвим опертям. Як сказав учений: «Людей нема, а світло від них іде».


Учні-учителі, учитель-учень

Школа Анатолія Волкова формувалася не лише у процесі його безпосередніх наукових досліджень, а й у спілкуванні. Значну і важливу частину його кола становили учні. Анатолій Романович поділився, що часто сам вчився у своїх учнів. Він дуже любив спілкуватися зі студентами різних національностей, різних регіонів України, оскільки вони були носіями своїх культур, чимало про свої культури знали. Крім того, студенти – це завжди свіжий струмінь, вони відкриті до нових знань, до розширення власних культурних, професійних горизонтів. Серед студентів Анатолія Романовича було багато талановитих філологів. Хоча відкривати такі «перлини» було небезпечно. Адже у країні була установка «зрізати те, що надто високо піднімається. Відбір навпаки». Плекалося наполегливе твердження, що орієнтуватися треба на середніх (посередності?). Та однаково, навколо Анатолія Романовича гуртувалися студенти, для яких філологія була покликанням, сродною працею. Тим більше, що їхній улюблений викладач організував при кафедрі зарубіжної літератури літературознавчий клуб, засідання якого супроводжувалися часто бурхливими суперечками навколо того чи іншого літературного явища. Як сказала Елеонора Соловей, «це було дуже добре, оскільки на лекціях усе було дуже дистильовано, дозовано у міру, а тут цей тісненький простір розмикався». Від своїх молодших колег (саме так він їх сприймав) дізнавався більше про німецькомовну літературу (як, приміром, від Петра Рихла), і про балканські (від Валерія Лавренова). Таке спілкування значно розширювало літературні контексти як студентів, так і їхнього викладача. Майже кожен із присутніх студентів Анатолія Романовича з вдячністю, захопленням і певною ностальгією згадували зустрічі у клубі, адже вони мали чудову нагоду не лише поспілкуватися, але й заповнити фахові прогалини. Учні Анатолія Романовича жартома називають себе «вовчою зграєю». А вовки відзначаються тим, що вміють, як кажуть на Буковині, триматися купи, підтримують одне одного, правильно і вміло передають життєво важливий досвід молодим представникам зграї. І вовки ніколи своїх не зраджують.
 
Елеонора Соловей: «Анатолій Романович нас учив вільнодумства і прищеплював відчуття свободи».
 

Двері дому Волкових завжди були відчиненими для студентів. Дім Волкових став для багатьох певним символом студентського життя, уособленням справжньої, непідробної інтелігентності і шляхетності.
 
Ольга Червінська. Розказує про «бренд» А. Р. Волкова: він мав манеру несподівано дати завдання студентові прочитати лекцію («Ніби кидав у воду – і пливи»); це привчало до вміння швидко мислити й орієнтуватися у матеріалі, за таких умов навіть думки не могло бути про те, аби не бути в темі, прийти на заняття непідготовленим.
 

Під час зустрічі ішлося і про непростий, але наполегливий і цілеспрямований шлях Анатолія Романовича до компаративістики, адже в радянський час не схвалювалося навіть використання визначення «порівняльне літературознавство». Допускалося хіба що «порівняльне вивчення літератур». Мірилом усьому була російська література, усе прирівнювати можна було лише до неї, здійснення порівняльного аналізу допускалося лише в аспекті впливу російської літератури на інші. Уже пізніше з’явився відділ слов’янських літератур – можна було вийти на чехів, поляків. Згодом виникла думка про типологію.
 

Борис Бунчук. Ділиться, що А. Р. Волков вплинув на нього як справжній класичний науковець, теоретик. «Мене в ньому завжди приваблювала суверенність мислення».
 

Особливу увагу Анатолій Романович приділив дослідженню творчості Ярослава Гашека та Карела Чапека (йому присвячене зокрема і докторське дослідження А. Р. Волкова). А за книгу «Драматургія Карела Чапека» уряд Чехословаччини нагородив ученого медаллю імені Карела Чапека. Ця нагорода дуже важлива і цінна для Анатолія Романовича. На момент вручення її у колишньому СРСР, крім нього, мали лише двоє вчених.
 

 

Валерій Лавренов. «В Анатолієві Романовичу поєдналася простота надзвичайна і аристократизм духу. Завжди піде назустріч тобі, відкриває свою душу і пропонує все, що у ній має. Він нам багатьом відчинив двері в науку».

 

Петро Рихло. Розповів про те, як студенти марили професором Волковим. Вчився у нього, вже будучи його колегою. Анатолій Романович керував його кандидатською дисертацією. Згодом науковці чимало спільних наукових проектів втілили у життя. Олександр Бойченко: «Школа Волкова – це ширше поняття: школа життя, школа поведінки, як бути демократичним зі студентами, але не допустити панібратства, як бути принциповим з колегами, але не опуститися до хамства, як, зрештою, бути готовим до лекцій. Такою була школа Волкова – його вовки і вовчата».

 

Володимир Вознюк. Книга власних поезій у дарунок Учителю і захоплені слова вдячності. 

 

 
Але попри всі професійні наукові досягнення Анатолія Волкова, найбільшим залишаються все ж його учні. Серед присутніх були і доктор філологічних наук, професор, член НСПУ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу Елеонора Соловей; доктор філологічних наук, професор, завкафедрою теорії та історії світової літератури Ольга Червінська; відомий гоголезнавець Людмила Волкова (прекрасна дружина Анатолія Романовича також свого часу була його студенткою); доктор філологічних наук, професор, декан філологічного факультету Борис Бунчук; кандидат філологічних наук, доцент, перекладач Валерій Лавренов; доктор філологічних наук, професор, перекладач Петро Рихло;перший в Україні вчений, який здобув звання кандидата філологічних наук за спеціальністю «порівняльне літературознавство», один із найпопулярніших сучасних літературних критиків та публіцистів Олександр Бойченко; редактор газети «Час» Петро Кобевко; журналістка Лариса Хомич та інші цікаві, яскраві особистості. Їхня професійна реалізація – свідчення того, що свого часу Анатолій Романович обрав правильний шлях. Бути справжнім Учителем, вміти навчити, вчасно підтримати і спрямувати – це винятковий талант. Для людини, яка робить перші важливі професійні, життєві кроки, важливо, аби хтось, кому довіряєш, на кого можна покластися, хтось досвідченіший і мудріший взяв за руку і допоміг пройти тих кілька кроків. Тепло від такої людини буде відчуватися в долоні і зігрівати, буде світлим маячком-орієнтиром протягом усього життя. Саме такою людиною є Анатолій Романович для своїх учнів.
 
Людмила Петрівна Волкова з неприхованою ніжністю, любов'ю і захопленням дивиться на свого чоловіка.
 

На адресу Анатолія Романовича прийшло чимало привітальних телеграм: і від завідувача, професора кафедри журналістики Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка, доктора філологічних наук Олександра Волковинського, і від докторів наук, професорів, котрі завідують кафедрами в російських університетах, Вадима Смірнова (Іванівський університет) та Бориса Іванюка (Єлецький університет). Хочеться завершити словами, які написав у привітальній телеграмі своєму учителю літературознавець Олег Гайнічеру: «Не змогли приїхати цього разу, але обов’язково приїдемо на Ваше сторіччя – чекайте!»
 
 
Інга КЕЙВАН