01-06-2016

ТАК БАГАТО ЗРОБЛЕНО І ТАК МАЛО СКАЗАНО

Середа, 1 червня 2016 року

Календарна весна у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського завершилася авторською зустріччю з головою Хмельницької обласної організації НСПУ, директором Хмельницького обласного літературного музею, письменником Василем Горбатюком. Він є автором оповідань, повістей, романів, працює у галузі художньої прози, у тому числі – й для дітей, художньо-документальної прози, краєзнавчих досліджень. Під час зустрічі Василь Горбатюк повідав про себе, свій шлях у літературі, про основні напрямки і джерела своєї творчості.

Василь Горбатюк із захопленням та замилуванням розповідав про свої рідні місця. Народився він на межі Волині й Поділля, у крайньому подільському селі, на обрії якого було вже видно Волинь, або «Волúну» – як казали старі люди. Так склалося, що родина Василя Горбатюка, коли йому було приблизно чотири роки, переїхала на «Волúну». Там він познайомився з волинським фольклором, це ввело його у народний світ. На все життя закарбувалося у пам’яті великоднє видовище: ритуальний танець під пісню «Вербовая дощечка», під час якого дівчинка ішла по місточку, створеному із рук. Відтоді для нього «Вербовая дощечка» – «як свято у душі». За багато років після того якось в автобусі почув оповідь жінки про цей великодній ритуальний танець і збагнув, що оповідачка і є тією дівчинкою із його минулого. Вражений, згодом описав цю подію у статті для газети.
 

Пізніше сім’я знову повернулася у рідні Гнатівці, де Василь Горбатюк закінчив школу. Як і по багатьох українських родинах, по їхній також «пройшлася» історія. Батьки виросли у важкі роки – колективізація, голодомор, мама під час ІІ Світової війни потрапила до Німеччини. Знаючи свою родинну історію, відчував потребу і бажання написати про все. Але не вистачало досвіду, письменницьких навичок. Саме тоді до рук Василя Горбатюка потрапила книга новел Євгена Гуцала, яка його дуже вразила. Ця проза помітно відрізнялася від загальноприйнятих радянських белетристичних тенденцій своєю психологічною глибиною, людяністю, вмінням із деталі побудувати об’ємний образ, а то й сюжет. Саме під сильним враженням від прози Євгена Гуцала почав писати свої образки, новели і сам Василь Горбатюк. Щоправда, на якийсь час перервав цю діяльність, а повернувся до неї, поступивши 1981 року на філологічний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. І вже 1983 року з’явилася книга оповідань «Ясен-дерево».

Ще одна літературна особистість, яка вплинула на формування письменницького світогляду Василя Горбатюка, – це Григір Тютюнник. Перше знайомство з майстром новели відбулося через книгу «Деревій». Не можна було не захопитися його жилавим письмом, яке було на такому ж високому рівні майстерності, як і Євгена Гуцала, але «жорсткіше, гостріше, крутіше». Згодом випала нагода познайомитися з Григором Тютюнником особисто. Відповідально було давати йому свої тексти і тривожно було спостерігати за тим, як змінювалася його міміка, коли їх читав. І неймовірно втішно і радісно ставало, коли на обличчі письменника з’являлася зацікавленість. Григір Тютюнник був досить відвертим з Василем Горбатюком. Фраза, яку колись промовив своєму молодшому колезі, запам’яталася йому на все життя і увібрала в себе усю трагедію видатного прозаїка: «Якби я написав всю правду, мене б давно вбили». Пізніше Василь Горбатюк написав спогади про свою зустріч з Григором Тютюнником і дав їх прочитати другові письменника Петрові Засенку, якого вразило, що автор спогадів розкрив деякі риси Г. Тютюнника, яких навіть він, будучи йому досить близькою людиною, не помічав.
 

Василь Горбатюк працював журналістом, був на різних посадах, познайомився з архівною справою, але його не полишала думка осмислити художньо свою родинну історію. Так почалася робота над романом «Кручі». Він замислювався як історія українського села протягом століття. Опрацював письменник період від 1914 року по 1948. Кручі – це урочище у селі Гнатівці, де був черешневий сад. Приблизно у класі восьмому довідався від мами, що цей сад був колись їхнім, його посадив дід. А потім усе перейшло у колективне господарювання. Назва «Кручі» – не лише буквальна, вона має ще й символічне значення. Це ті вічні кручі, які стоять перед нашим народом, які затягують українців. Крізь призму родини Василь Горбатюк спробував показати долю України. Та головним героєм роману, за словами автора, є земля, яка спочатку належала людям, потім – колгоспам, згодом і колгоспи зруйнували, тепер земля не знати кому належить, і загалом, село з його мешканцями зайве. В основі роману – розповіді батьків, інших родичів. Коли письменник побачив, що не вистачає матеріалу, аби поглибити фактологічну сторону тексту, то звернувся до архівів. Пошукова робота відкрила багато цікавих і цінних документів. На основі одного із них письменник навіть побудував окремий розділ. Автора так захопила колоритна мова документів, що він почав вводити уривки із них у текст.

Робота з архівними матеріалами привела Василя Горбатюка до художньо-документальних творів. З’явилася книга нарисів «З-під трави забуття: подільські шляхи українських письменників» (2011), а трохи згодом – «Слово і меч» (2013).

Художньо-документальний роман «Слово і меч» розкриває постать літератора періоду раннього модернізму, редактора і видавця легендарного журналу «Українська хата», учасника визвольного руху Павла Богацького. Щодо фактологічної бази роману, то її становлять матеріали, надані авторові Левком Богацьким – сином П. Богацького, активним учасником українського громадсько-культурного життя в Австралії, з яким Василь Горбатюк вів переписку. Серед цих матеріалів були щоденникові записи, спогади, листи. 2 червня 2010 року письменник отримав листа від Левка Богацького, в якому була згода на художньо-документальне осмислення наданих ним матеріалів, і одразу взявся за активне написання роману. Готуючись до основної роботи, Василь Горбатюк також досліджував пов’язані зі своїм головним персонажем архівні документи. Він знайшов, приміром, листи Павла Богацького до Ольги Кобилянської (відомо, що «хатяни» прагнули співпраці з письменницею), на основі яких зробив публікацію для журналу «Дзвін». Хронологічно автор події роману довів до 1920 року. Загалом йому було важливо показати роль Павла Богацького у літературному та суспільному житті України. Без нього не було б «Української хати», адже він ніс на своїх плечах усю рутинну роботу.

Натрапляє Василь Горбатюк на матеріали про Павла Богацького і тепер, коли працює над новим романом – про учасника «Празької школи» поета, драматурга, фейлетоніста, балетмейстера, актора Миколу Чирського. Шляхи цих двох неординарних особистостей перетиналися. І це зрозуміло, адже Павло Богацький мешкав у Празі. А, крім того, пов’язував їх і Кам’янець-Подільський, який для Миколи Чирського був рідним містом, а Павло Богацький у 1920 році був архіваріусом Кам’янець-Подільського університету. Саме на цій посаді його у січні 1921 року замінив Володимир Свідзінський.

Коли Василь Горбатюк вперше відкрив для себе Володимира Свідзінського, то виявилося, що вони були земляками. Дитячі роки поета пройшли у сусідньому з Гнатівцями селі – Моломолинцях. Зацікавившись цією постаттю, Василь Горбатюк, взявся за дослідження документів, пов’язаних з його родиною, познайомився з племінником Володимира Свідзінського. У результаті пошукової роботи з’явилася книга «Там на рідній межі», яка розповідає саме про дитячі та підліткові роки, проведені поетом у Моломолинцях.

На зустріч з чернівчанами Василь Горбатюк привіз збірку поезій Володимира Свідзінського «Тай-зілля», упорядковану доктором філологічних наук, професором Елеонорою Соловей, з якою вони давно співпрацюють у напрямку популяризації поета, чимало зробили для його повернення.
 

З Елеонорою Соловей Василь Горбатюк вперше познайомився, коли запросив її у Моломолинці на ювілейний захід, присвячений 125-річчю від Дня народження Володимира Свідзінського, який проводив уже як голова Хмельницької НСПУ. Від того часу вони поступово почали популяризувати ім’я Володимира Свідзінського на його батьківщині, у Кам’янці-Подільському, на Вінниччині.

Книга «Тай-зілля» – ще один крок у напрямку популяризації цієї унікальної поезії. Формат кишенькового видання дозволяє мати цю книгу напохваті, додає читанню, так би мовити, інтимності. Увійшли сюди не видана за життя поета книга «Медобір», вірші із збірки «Поезії» та ті, що залишилися поза збірками. Це неоціненний подарунок шанувальникам вишуканої, естетично досконалої, густої, контекстуально широкої поезії.

«Тай-зілля» – зразок шляхетної подвижницької праці двох ентузіастів, адже у її видання Елеонора Соловей та Василь Горбатюк вклали свої кошти. Це викликає велику повагу і захоплення і, в той самий час, засмучує. Адже держава повинна бути зацікавлена у популяризації таких авторів, поезії такого високого рівня. З творчістю Володимира Свідзінського можна і варто виходити у світовий літературний простір. Його тексти потрібно перекладати. Адже вітаючи переклади українською зарубіжної поезії, варто пам’ятати і про популяризацію своїх духовно-інтелектуальних скарбів, які й іміджу України посприяють лише позитивно, і значно доповнять літературну картину світу.

Зустріч з Василем Горбатюком дозволила охопити різні напрямки українського культурного життя. Ще багато питань і тем залишилися не озвученими. Але сподіваємося, що Василь Горбатюк ще не раз завітає до Чернівців, аби розповісти про свої нові знахідки, відкриття, результати своєї роботи. Тим більше, що його дослідницькі шляхи не раз перетинаються з Буковиною.
 
 
Інга КЕЙВАН