09-06-2016

ЛЮДИНОЮ ГОВОРИТЬ ЕПОХА

Четвер, 9 червня 2016 року
 
8 червня виповнилося мудрих 90 років дружині Петера Деманта Ірині Петрівні Вєчной. У Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського за круглим столом зібралися шанувальники творчості Петера Деманта, знайомі Ірини Петрівни, аби послухати розповідь Юрія Чорнея про цю унікальну жінку-епоху, інтелектуалку, неперевершено цікаву оповідачку, її родину, про їхню з чоловіком історію.

Мама Ірини Вєчної, Марія Шумакова, була родом із Таганрогу, походила із родини залізничника. Вчилася на Бестужевських курсах. Революція її застала у Санкт-Петербурзі. Втекла разом з родиною у Воронеж, де і познайомилася з Петром Пантелеймоновичем Вєчним. Він був нащадком запорізьких козаків, яких Катерина ІІ виселила на Кубань. Петро Вєчний закінчив чотири класи церковно-приходської школи. Далі він займався самоосвітою, постійним розширенням простору своїх знань і досягнув великих результатів: на сьогодні він відомий як генерал-лейтенант, кандидат військових наук, доцент, свого часу закінчив Військову академію РККА ім. Фрунзе. Як згадує, Ірина Петрівна українське походження її батька давалося взнаки протягом усього його життя: він так і не позбувся української артикуляції, у його повсякденному словнику було багато українізмів.
 
Марія Шумакова, Таганрог, 1921 рік. Ірина Вєчная з мамою.
 

Петро Вєчний брав участь у І Світовій війні як прапорщик-піхотинець. Коли владу взяли «червоні», то йому запропонували продовжити службу у лавах Червоної Армії – він погодився.

Саме під час громадянської війни Петро Вєчний та Марія Шумакова одружилися. Вони багато переїжджали, пережили ті поневіряння, що і всі люди, яких захопив цей історичний вир. Троє перших їхніх дітей, померли. Ірина Петрівна була четвертою – батькам вже не вірилося, що ця дитина зможе вижити, але її даром, очевидно, була велика воля до життя.
 
Петро Вєчний, Воронеж, 1920 рік. Сім'я Вічних, Іркутськ, 1929 рік.
 

Петро Вєчний мав дар оповідача, вмів добре формулювати думки, тексти. Він був редактором усіх військових статутів. За це його дуже цінували у військових колах. Та, звісно, що не лише за це. Він був дуже порядною, чесною, щирою, скромною людиною. Він вірив у ту ідею, на боці якої боровся. Його непідробні позитивні людські якості, безпосередність оцінив навіть Сталін, у близькому оточенні якого Петро Вєчний працював перед початком ІІ Світової війни та на її початку (був начальником 2-го відділення Управління бойової підготовки Червоної Армії). З березня по травень 1942 року він був начальником штабу Кримського фронту. І коли після провалу Керченської операції, він потрапив до списку винуватців, яких мали покарати, то Сталін, дійшовши до його імені, просто мовчки його викреслив.
 
У своїй відомій книзі генерал, правозахисник Петро Григоренко згадує Петра Вєчного, його оповідь про стосунки зі Сталіним.
 

Поки батько займався військовими справами (а до всього згаданого було ще й перебування в Іспанії, участь у Каталонській операції), його дочка виросла. Вона була дуже жвавою дівчинкою; у школі їй навіть дали прізвисько «червь» Вони з мамою жили справді в іншому світі, ніж більшість радянських людей – як справжні дочка та дружина високопоставленого військового. Уже в 1944 році Ірина Петрівна з багатьма іншими дітьми свого кола оздоровлювалася в Криму. Вона запам’ятала спорожнілі до пустки кримсько-татарські села, голодних німецьких військовополонених, які просили хоч щось із їжі… Закінчивши престижну московську школу, Ірина Петрівна поступила на видавничо-редакторський факультет Московського поліграфічного інституту. Ще студенткою пробувала себе разом з друзями у видавничій справі. Вони випускали самвидавський журнал «Віддієслівні іменники» («Отглагольные существительные»). По завершенні навчання пішла працювати у відділ комсомольської літератури видавництва «Молода гвардія». Перше завдання, яке вона отримала, виконувала у Луганську.

Це було щасливе зовні, яскраве, гарне, наповнене життя. Але чомусь, коли 1956-57 рр. виникла потреба у редакторові багатотиражки на Цілині, то серед чотирьох претендентів опинилася і вона. Можливо, що тут не обійшлося без втручання Петра Вєчного з його життєвими принципами. Як згадує Ірина Петрівна, на Цілині було важко, холодно, інколи під час сну до подушки примерзало волосся. Результатом її перебування у тих краях стала повністю відредагована нею книжка «Листи з Цілини» («Письма с Целины»), яку склали ніби листи, написані робітниками з Цілини, але зрозуміло, що основна робота належала саме редакторові.

Повернулася Ірина Петрівна з Цілини за три місяці до смерті батька. Коли він помер, то одразу у найкращих традиціях «Собачого серця», їх з мамою прийшли «уплотнять». Ірина Петрівна залишилася без роботи, на її попередньому місці у «Молодій гвардії» вже був Булат Окуджава. І тоді підключився зять Хрущова, журналіст Олексій Аджубей. Він був головним редактором «Комсомольської правди», куди і влаштував свою колегу. Ірина Петрівна була чудовою, талановитою журналісткою, її репортажі завжди прикрашали сторінки цієї газети. Саме журналістська професія і привела її до Петера Деманта. 1962 року вона отримала відрядження у пустелю Кизилкум, аби висвітлити стиковку газопроводу Бухара– Урал. У Бухарі, вона була проїздом. Саме у той час там перебував у відпустці і колимчанин Петер Демант (таку можливість він мав раз на три роки). Зустрілися вони біля відомого Мавзолею Саманідів (або Ісмаїла Самані), який фотографували з різних боків. Петер Демант, який був хорошим фотографом, почав радити Ірині Петрівні, з якого ракурсу краще зняти пам’ятку. Звичайно, що не могла не зачарувати його непідробна галантність, вміння поштиво поводитися із жінками. Ну і акцент. Ірина Петрівна згадує, що звернувши увагу на його акцент, під час знайомства подумала: «Ти подаєш руку ворогові»… Це був березень 1962 року.
 
Місце першої зустрічі Ірини Вєчної та Петера Деманта.
 

Уже за кілька місяців Петер Демант знайшов Ірину Вєчную у Москві, а в серпні 1962 року вони вже разом сплавлялися по Десні. Далі по життю ці люди йшли разом, навіть незважаючи на те, що тривалий період жили окремо: він – у Ягідному, вона – у Москві. Відпустки проводили разом. На день народження своїй коханій Демант завжди надсилав листівку-гербарій з Колими. Окремою яскравою сторінкою стосунків цих двох неординарних, харизматичних людей є їхній епістолярний роман. Загалом, можна стверджувати, що писати Петер Демант почав саме задля Ірини Вєчної. Він писав детальні, цікаві подорожні нотатки і надсилав щоденники їй.
 
 
Ось такими вони були 1962 року.

У Москву Петер Демант переїхав, коли вже вийшов на пенсію. Вони з дружиною знімали дачу під Москвою, де він писав свої твори. Ірина Петрівна не лише була прискіпливим редактором його текстів, а ще й ілюстратором деяких, адже вона добра художниця. До речі, вона мала можливість безпосередньо відчути ауру міста, про яке читала у Петера Деманта у «Першому житті» – у вересні 1973 року під час однієї із своїх мандрівок вона відвідала і Чернівці. Детально описала свої враження. Особливо захоплювалася вулицею Юрія Федьковича та її будинками. Була і на вулиці Український, у 22-му будинку якої через багато років оселилася бібліотека її чоловіка, – у записах згадано Вірменську церкву. Дала Чернівцям характеристику красивого міста, давнього слов’янського.

До речі, вони часто подорожували і окремо. Петер Демант не вписувався у московське життя, атмосферу. Його завжди манили мандрівки. У 1980-х роках він здійснив чимало подорожей, які описав у листах до друзів, щоденниках.

Щодо стосунків Ірини Вєчної та Петера Деманта, то вони були щирими та яскравими. Цих людей до останніх земних днів Петера Деманта пов’язувало пристрасне кохання. Це була яскрава і пристрасна пара. А чи могло бути інакше? Донька військовослужбовця і політичний зека з незрозумілим минулим, якого на Колимі звично називали (і вважали!) «австрійським шпигуном». Що могло їх об’єднати? Звичайно, лише справжні почуття та незгасний інтерес одне до одного як до особистостей непересічних. Пізнаючи одне одного, вони ніби відкривали відмінні виміри. І навіть після смерті чоловіка 11 грудня 2006 року Ірина Петрівна продовжує всім серцем кохати свого чоловіка. Незважаючи на своє істинно королівське 90-ліття, вона досі сповнена пристрасті і безмежної любові до цього «гулагівського романтика» із Чернівців.

Стосовно життя та смерті Петера Деманта особливо добре підходить відоме визначення «іронія долі». Він народився в Інсбруку, жив у Чернівцях, на Колимі, а похований у Москві в могилі генерала Петра Вєчного та Марії Вєчної. Неподалік знаходиться могила одного з головних виконавців сталінських репресій Василя Ульріха. Ірина Петрівна згадує, як Петер Демант, приходячи з нею, на могилу її батьків, виконував обов’язковий ритуал: клав квіти на могилу Микити Хрущова і плював на могилу Василя Ульріха…
 
 
 

На зустрічі були присутні люди, які особисто знайомі з Іриною Петрівною: Володимир Килинич, Микола Федорук, які здійснили волю Петера Деманта і посприяли тому, аби його бібліотека оселилася у місті його дитинства, юності, молодості.

Володимир Килинич розповів, що, очевидно, був останнім хто із чернівчан розмовляв з Демантом (це була телефонна розмова). Він згадує, як уже вдова Петера Деманта, складаючи його книги у коробки, прощалася з кожною, цілуючи і розмовляючи з ними. Коли Володимир Килинич познайомився з Іриною Петрівною, спілкувався з нею, то відчував, що це людина з величезною історією.

Микола Федорук також досі зберігає найяскравіші враження про цю жінку, називаючи її непересічною особистістю. Пригадує, як насторожено вона спочатку їх зустріла, а потім розговорилися, вона навіть тоді жартома запропонувала Миколі Трохимовичу замінити Лужкова, до якого відчувала антипатію, на посаді мера Москви. Помітно було, що книги свого чоловіка Ірина Петрівна відривала від серця, але вона тоді і не підозрювала, що у Чернівцях його бібліотека буде оберігатися, знайде своїх читачів і відповідальних, скрупульозних дослідників, таких, як Юрій Чорней. Микола Трохимович тішиться, що свого часу зробив правильний вибір, доручивши «справу» Деманта Юрію Чорнею. Результати виправдовують сподівання на всі 100%.
 
Володимир Килинич. Микола Федорук. Крайня справа             Неля Селецька.
 

Була на зустрічі також Неля Денисівна Селецька, який випала унікальна можливість познайомитися у 1970-х роках з Петером Демантом на Колимі. Згадує, як поїхала до друзів у Ягідне. Там їй і представили її земляка, «бандеру» письменника Петера Деманта. Перше враження під час знайомства, що Демант був худеньким, ніби аскет. Тоді вона ще й не могла уявити, з якою людиною спілкується. Пані Неля розповіла, що вже тоді для себе відзначала, що на Колимі було безліч знаменитостей, багато висланих кримських татар.

Цікаво, що у цей же період, 1973 року, на Колимі зі студентською будівельною бригадою був і Микола Федорук. Уже тоді він міг познайомитися з Петером Демантом. Воістину, стежки Господні невідомі.
 
 

Свою розповідь Юрій Чорней супроводжував великою кількістю фотографій, які йому надала Ірина Петрівна. Загалом, вона знайшла в ньому людину, якій можна довіритися, передала йому свої записники, щоденники. І об’єднала цих людей не лише спільна пристрасть – Петер Демант. Юрій Чорней завжди наголошує, що Ірина Петрівна стала його найбільшим другом, і це не дивно, адже справжнім інтелектуалам завжди є про що поспілкуватися. Та й Ірину Вєчную варто слухати, чути, адже вона свідок непростої епохи.
 
 
Інга КЕЙВАН