25-08-2016

ФРАНКО І ЧЕРНІВЦІ

Четвер, 25 серпня 2016 року

До 160 –річчя від дня народження поета, прозаїка, драматурга, вченого, етнографа, фольклориста, історика, філософа, соціолога, економіста, журналіста, перекладача, громадсько-політичного діяча Івана Яковича Франка (1856 – 1916).

Так вже сталося (долі судилося), що Чернівці для Івана Франка були тим містом, до якого він приїжджав у найскладніші моменти свого життя. І це місто, точніше його мешканці, безперечно люди освічені, які розуміли, що це знакова постать вітчизняної та світової історії й культури, завжди приходили йому на допомогу.

Уперше письменник приїхав до нашого міста в 1890 році, завершувати університетську освіту заради права вступити на докторські студії у Віденському університеті. Коли Франко став студентом, йому на той час було 34 роки, він вже був одружений, і в нього було двоє дітей.

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Університетська, 28. Корпус №1

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Слухачем Чернівецького університету Іван Франко був зарахований 19 грудня 1890 року, а закінчив навчання 30 квітня 1891 року.

Через «соціалістичний процес» 1877—1878 р. його виключили із Львівського університету. Про те, що спричинило до того, аби він зі Львова приїхав завершувати університет до Чернівців, сам Іван Якович пише в листі до свого друга Михайла Драгоманова 7 грудня 1890 року: « …Скінчив я свою дисертацію про Вишенського, вийшла величенька книжка в 300 сторін. Тоді сунувсь до університету Львівського. Щоб допустили мене держати докторський екзамен. Показалося, що мені по новому розпорядженю міністеріальному треба слухати ще один семестр лекцій (у мене досі було їх 7, а тепер треба 8). Подавсь я, щоб позволили вписатися, – і сенат університетський не прийняв мене і не подав жодної причини, для чого не приймає. Прийшлось перенестися на університет Чернівецький, де мене не тільки прийняли, але позволили так кінчити семестр, щоб приїхати 2-3 рази на лекції, та й годі.

Оце приходилося побувати два рази в Чернівцях. Я там записався на лекції Стоцького і Калужняцького, лекції обох цих професорів мені подобалися без порівняння ліпше, аніж лекції Огоновського, — все це видно більш європейський метод науковий».

Як блискучий знавець старослов’янської філології, стародавніх рукописів, архівних документів, палеограф, дослідник фольклору професор Калужняцький користувався великою повагою серед колег і любов’ю всіх, хто його знав. За свідченням сучасників, він вражав колосальними енциклопедичними знаннями зі свого фаху і глибоким, дуже своєрідним висвітленням тієї чи іншої теми. Умів подати слухачам матеріал солідно, глибоко і, водночас, у на диво зрозумілій, доступній формі. На його лекціях часто були присутні викладачі – не лише філологи, а й інші фахівці, тобто було багато тих, хто бажав послухати прекрасного лектора, красномовця. Професорові Калужняцькому доводилося читати свої лекції з відчиненими дверима, оскільки слухачі не вміщались в аудиторії, а стояли у коридорах. Кожна його лекція була ґрунтовна, глибоко продумана і містила широкий фактичний матеріал.

Тож студентом Чернівецького університету І. Франко був трохи більше чотирьох місяців. Але він отримав документ про закінчену вищу освіту, перед ним відкрилася дорога до захисту докторської дисертації, а також докторат давав право виставляти свою кандидатуру в посли до австрійського парламенту, брати участь у політичному житті, чим, звичайно, Франко в майбутньому не раз скористався.

По закінченні нашого університету він подався до Відня, де склав кандидатські іспити та погодив з відомим професором-славістом Ватрославом Ягичем тему докторату: «Варлаам і Йоасаф – старохристиянський духовний роман і його літературна історія», яку успішно захистив з відзнакою.

Проте повернувшись до Львова, так і не отримав обіцяного місця в університеті.

Франко навіть планував приїхати до Чернівців викладати в університеті, вів про це серйозні перемовини з Осипом Маковеєм. Ось як він сам про це пише в листі до Комарова: «…у Львові не викладаю. Бо власть (гр. Бадені) не затвердила мене. Тоді ж просив його заявити, що справа була б далеко легша здобути мені veniam legend (дозвіл викладати, лат.) на якімсь іншім університеті, приміром, на Віденськім або Чернівецькім…. Ся пропозиція прийшла мені на думку вчора. Коли я розмовляв де з ким із буковинців про тамошні відносини. Вони підносили, що тамошній університет стоїть страшенно слабо… Земляки-буковинці висловили думки, що русини могли б на університеті зайняти поважне становище. До Чернівець можна би тягнути ще молодіж із сусідських галицьких повітів і втворити з них гарний центр українського життя. Не знаю, чи зумів би я се зробити, але ті земляки-буковинці, що розмовляли зо мною… конче налягали на мене доложити старань, щоб обняти приватну доцентуру української літератури в Чернівцях.

…коли б мені запевнено на кілька літ підмоги по 1000 рублів річно на удержання жінки й дітей, я міг би обняти приватну доцентуру в Чернівцях і при тім заробити собі працею у виданнях Тов. ім. Шевченка на власне удержання. Для мене особисто було би се велике добродійство. Бо спасло би мене від механічної праці: коректури, читання рукописів, перекладання і т.ін., а надто від нетрів галицької політики, що грозиться знов проглинути мене. Та я думаю, що се було би корисно й загалом для нашої національної справи…».

Але як це часто буває, життя зі своїми клопотами внесло свої коректури і Франко залишився у Львові до кінця днів своїх.
Проте навіть у такі короткі приїзди він встигав працювати в науковій бібліотеці (перший поверх першого корпусу, Університетська, 28) і користувався приватною бібліотекою Калужняцького, в якій було понад 400 літописів, які він привіз із монастирів. У його приватній бібліотеці знаходилось багато вартісних стародруків. Про що потверджує Франко «…извлечено мною из рукописной книги курренд деканата днистрянского 1786-1896 гг., принадлежащей ректору Черновицкого университета проф. Калужняцкому».

Університетська, 60. Тут мешкав Омелян Калужняцький.

Коли Франку потрібно серйозно аргументувати якийсь давній літературний твір, про його виникнення і джерело, то він кожного разу посилається на такий авторитет, як проф. Калужняцький і цитує його видані праці: «Бо ж такий авторитет, як Калужняцький…»; «Про сей рукопис згадує проф. Калужняцький….»; «Одинокий галицько-руський учений (О.Калужняцький), що знав із нашого старого письменства безмірно більше від Ом. Огоновського».

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Професор Омелян Калужняцький

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Стаття Калужняцького про рукописи галицькі зберігається в бібліотеці І.Франка і нині під № 1680. (Е.И.Калужняцкий «Обзор славянорусских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах Львовских («Труды третьего археологического сьезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г.». Т.ІІ. Киев).

Як видно із спогадів, і в наступні приїзди, при кожній нагоді, коли Іван Франко відвідував Чернівці, він зустрічався із своїми університетськими викладачами, користувався вартісними книгами з їхніх домашніх бібліотек.

Особливі стосунки були в нього з професором Чернівецького університету Ст.Смаль-Стоцьким, який ставився до І.Франка дуже прихильно, завжди надаючи йому дуже посутню підтримку і допомогу, приймав його в своєму помешканні. На той час він завідував кафедрою (1885–1918). Коли Франко записався студентом до нашого університету, професор з родиною мешкав на вулиці, що нині носить ім’я митрополита Андрея Шептицького, у будинку під номером 31.

Вул. Андрея Шептицького, 31. Тут мешкав професор Ст.Смаль-Стоцький, у нього гостив І.Франко.

Іван Франко завжди з повагою ставився до професора Ст. Смаль-Стоцького як співавтора «Руської граматики» (разом з Т. Ґартнером). Він одразу відгукнувся в «Літературно-науковому віснику» на вихід книжки науковця «Буковинська Русь: культурно-історичний образок» (Чернівці, 1897): «В тій книжці мусимо повитати перший систематичний і на основі документального огляду зроблений огляд історії, просвітного, літературного і національно-політичного руху буковинської русі, огляд, якого для галицької Русі, на жаль, ще не маємо і не швидко будемо мати».

Від його прискіпливого і критичного ока не заховалися, безперечно, деякі огріхи. Насамперед, у цій праці не подано докладної історії українського письменства на Буковині та періодичних видань. Це та вузька тема, яку дуже добре знав Франко, але не все міг відстежити проф. Стоцький. Це розуміє і сам Франко.

Але він однако відзначив манеру викладу: «Додамо, що праця проф. Стоцького писана живо, гарячо; він оглядає історію справи, до якої прилип усією душею, справи любої і дорогої йому. …оком об’єктивного вченого з-поза деталів і особистих інтересів уміє добачувати все одно головне: елементарний зріст сили, освіти і свідомості руського народу. З сего погляду книжка проф. Стоцького впливає на нас, як подув свіжого вітру в спеку: вона освіжує, додає сили».

Професор, попри академічну посаду (вчений керував кафедрою і факультетом) та високий соціальний статус, завжди з неприхованим пієтетом і незміною повагою ставився до Івана Франка.

Наступний візит Івана Франка, про який ми маємо документальні спогади, відбувся вже аж 1909 року в дуже скрутний для нього час – він був важко хворий.

На той час професор перебрався в помешкання на Новому Світі, 37 (нині вул. Тараса Шевченка, 55).

Вул. Шевченка, 55. Після 1900 року тут проживав професор Ст.Смаль-Стоцький, і в свої пізніші приїзди до Чернівців в нього тут бував І.Франко.

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Цей скромний ошатний будинок був добре знаний не тільки в Чернівцях. Про нього знали всі освічені люди поза межами Буковини. Тут завжди мали прихисток і приходили за підтримкою як відомі політичні та наукові діячі, так і письменники й журналісти того часу. Переступали цей поріг О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Черемшина, В. Сімович, О. Луцький та, власне, увесь освічений люд нашого міста.

Про важкий стан поета на той час згадує Михайло Мочульський у статті «З останніх десятиліть життя Івана Франка» (1896–1916): «…десь у жовтні 1909 року Франко постановив їхати до Одеси, перейнятий думкою, що там в Одесі є замурований в університеті рукопис з описом чудотворного ліку на його недугу. Бандрівський радився з Мочульським та Гнатюком, що йому робити з Франком, коли той впреться й захоче конче їхати. Всі разом вирішили не противитися Франкові та порадили Бандрівському піти з пашпортом Франка до російського консули, в тім переконанні, що він не дасть Франкові дозволу на в’їзд. Бандрівський зробив так, як йому радили і консуль справді відмовився дати візу Франкові. Але поет був хитріший за нас. Коли з пашпортом не вийшло йому нічого у Львові, він поїхав у Чернівці і там, не знати за чиєю допомогою, йому підписали пашпорт і він просто з Черновець у листопаді того самого року поїхав в Одесу».

Про цей приїзд пізніше професор Стоцький у своєму спогаді «Іван Франко і Буковина», який був надрукований 1933 року в газеті «Час», згадував: «Іншим разом Франко, як уже був хорий, зник зі Львова і приїхав прямо до мене в Чернівці та був доти, поки за ним не приїхала його донька зі Львова». Професор Стоцький допомагав йому коштами, а також його клопотаннями в Чернівцях Франку виготовили паспорт і він зміг через наше місто (перебував тут 21 жовтня 1909 року) виїхати в Одесу на лікування, де йому стало значно краще.

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Професор Степан Смаль-Стоцький

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Саме про цей приїзд залишив свої спомини син професора Стоцького – Роман. Йому було на той час 16 років, і він добре знав творчість Івана Франка.

«Я хотів би виповнити цю прогалину спогадом із моїх хлопячих літ, бо перебування Франка в Чернівцях врізалося з незвичайною яскравістю в моїй памяті, в памяті гімназиста, що переживав як велику подію цю можливість бачити з близька великого поета.

Отже одного гарною ранку ранньої осени задзвонив хтось до брами батьківського дому, домагаючися побачення з батьком…. Він довідався, чи мати дома і сказав слузі: «Ви тільки там доложіть, що Франко зі Львова приїхав та й мене приймуть». Коли мати з недовірям вийшла у присадок, перед нею справді стояв – Франко. Зараз покликала мене мати із саду і ось перший раз я побачив перед собою Франка. Вразило мене передовсім те, що Франко, як я ствердив при привітанні, мав покручені руки — покручені пальці в скорчі.

Перше вражіння: людина середнього зросту, голова з багатоповерховим чолом, сині, змучені, немов задивлені кудись – очі, лице скупчене, овіяне глибокою повагою, нерадісно стиснуті уста, що по них, як здавалося, ніколи не пробігла усмішка.

Скоса я поглядав на Франка здивований, що цей поважний і сумний чоловік написав «Лиса Микиту», твір повний безжурного гумору, з якого сотні віршів цитовано при кожній нагоді в нашім хлопячім товаристві.

За кілька хвилин приїхав, викликаний матір’ю – батько. Франко зразу приступив до справи. Він почав скаржитися на львовян, що його переслідують. Львовяни, мовляв, пішли до російського консуля, намовили його не давати йому візи. І ось тому він не може поїхати до Одеси, щоб викупатися в лимані. А ці купелі негайно вилікували б скорч його рук. Тому він приїхав до Черновець, знаючи, що батько, як віцемаршалок краю, зможе дістати йому в російського консуля візу до Росії.

Російським консулєм у Чернівцях був тоді зросійщений поляк Доліва-Добровольський, дуже освічена і культурна людина, збирач старовини.

Тому зрозуміло, що один телефонат батька до Доліви-Добровольского – і віза до обіду була вже в пашпорті Франка.

Мушу підкреслити, що ввесь час Франко робив цілком нормальне вражіння й цілком ділово розмовляв. Аж при обіді запанувала здивована тиша, коли він почав оповідати про свої розмови з духами. І маю вражіння, що батько може вже й жалував свого поспіху, що видобув візу для Франка.

На чай батьки запросили для товариства Франкові – але тут я вже не цілком певний – Василя Сімовича або Остапа Луцького. Глухо пригадую собі довгі розмови про апокрифи.

Ввечір Франка відвезли на залізницю і він поїхав далі до Одеси, але ще й тепер стоїть переді мною ця перша зустріч з Франком. Постать Франка полишила в моїй хлопчачій уяві незатерте вражіння якогось глибо-трагічного противоріччя. Це чоло, що било такою могутністю духа, повязано було із скорчем рук, який з велитня робив немічного каліку».

Зупинявся він за цією адресою і в свій останній приїзд, 6-8 травня 1913 року, коли він приїхав до Чернівців по смерті свого улюбленого молодшого сина Андрія вже зовсім немічним. Теплі і ґрунтовні спогади «Іван Франко в Чернівцях» про той останній приїзд залишив відомий мовознавець Василь Сімович: «Той рік, 1913 рік, рік великої господарської кризи. Рік балканської війни, був для національного і громадського життя українців на Буковині одним з найважчих років у передвоєнній добі. Над нашим життям нависала тяжка хмара непорозумінь, внутрішніх сварів, невідповідальної розперезаности, якоїсь повної дезорганізованости.

Але між інтелігенцією – розклад, наростало щораз глибше провалля, непрохідне провалля.

…молоді треба було завдячувати, що до Чернівців приїхав Франко. Його приїзд був на той час чимось ясним на захмаренім нашім овиді. Бодай на якийсь часок можна було забути домашню гризню.

…запрошувала його вся студентська молодь, що гуртувалася тоді в 4-х товариствах. І вітали його – від усієї студентської молоді.

До слів Франкових «Каменярів» уклав навіть музику один із них (І. Карбулицький) і перед війною скрізь виконували цей твір на Буковині.

Ні, наша молодь дуже любила Франка й високо його шанувала.

Це було навесні.

Був вівторок, 6 травня. Св. Юрія, православне свято – день від науки вільний».

…вже давно Народний Дім не бачив багато людей. Від самого долу до І поверху залягли гості сходи. В залі ніде голки пропустити. …свято заповіджено на 5-ту годину.

Коли поет у назначений час увійшов до зали, бурхливим оплескам кінця не було. А він сам, маленький, низький, усе ще з великим болем на обличчі по недавній смерті улюбленого сина Андрія (помер нагло вночі з 21 на 22 квітня 1913 року, на 26-му році життя), в довгому чорному сурдуті, стояв напереді, збоку столика, дивився на людей, що його вітали, хитав злегка головою і зі сльозами радощів на зболілих від праці очах усміхався.

А в залі…Відколи вона стояла відновлена, вона ще такої тиші не знала.

Дзвінок. Студент Заклинський вітає дорого гостя.

Поволеньки поет підходить на підвищення, перед ним на підставці – його «Мойсей». А збоку – студент Василь Мороз. Він буде перегортати поетові листки його великого твору.

І знов тиша. І тільки спереду лунає спокійний, одноманітний голос поета. І знов слухачі ніяковіють. Думали, почують сильний, повен переливів, із ріжними перемінами, то високий, то низький живий голос, – а то легко, спокійно пливе слово, як та подільська річка. Слухачі, що привикли до голосних деклямацій, поволі звикають. Це ж не декламатор перед ними, не той, що завчив чужу поему, а творець сам, той, що виносив свого «Мойсея» під серцем, що цілого себе вклав у нього, це ж він той Мойсей, народний провідник, що дивиться вже позад себе, має за собою сорок років важкої праці і спокійно, зрівноважений, перед зібраною громадою про неї розповідає.

Заля починає поволі розуміти, в чому справа, й зі стриманим віддихом стежить за кожним словом поета. Читання тяглося, здається, дві години. Спершу поема, пізніше увід до неї. Ніхто не ворухнувся. І як поет скінчив, спершу не хотілося вірити, що вже кінець. Поет устав. Бурхливі оплески. Оплескам нема кінця. І найважніше – ніхто не йде. Плещуть і дивляться в обличчя поетове. А він стоїть – скромний, усміхнений, уста наче хотять щось вимовити, та зі зворушення не вимовлять слова.

У повітрі чується велика вдячність за те, що Франко приїхав і розвіяв хоч на один день тяжкий, придушений настрій серед нашої громади в Чернівцях».

Вул. Петровича, 2. Український Народний Дім. Тут читав свого "Мойсея" І.Франко у травні 1913 року.

Це була дуже важлива подія для Чернівців, яка мала найбільше значення для громадсько-політичного та культурно-освітнього життя українців міста і всього краю, про яку писала вся місцева преса і залишили багато спогадів очевидці тієї зустрічі. В. Сімович: «Його приїзд був на той час чимось ясним на захмаренім нашім овиді». А цією подією місто завдячувало студентським товариствам, які створили ювілейний комітет, аби відзначити 40-річчя літературної і громадської діяльності І. Франка. Вся організація проходила під керівництвом студента Корнила Заклинського.

Тодішня преса писала, що Чернівці будуть зустрічати «… дорогого гостя, гордість українського народу Івана Франка. Буковинці побачать перед собою великого українця, чоловіка, який, хоч зовсім ще не такий старий, бачив і зробив стільки, скільки в приближенню не зробив і не бачив ніхто другий на великій соборній Україні».

Після такої зворушливої зустрічі Іван Франко в оточенні товариства повернувся в помешкання на вулицю Новий світ, 37. І знову спогади у В. Сімовича : «А після викладу – мила гутірка в домі проф. Смаль-Стоцького, що гостив у себе поета. Дочка годує недужого батька. А він розбалакався, жвавий, веселий. … Розмова наукова. Присутній на гостині покійний професор Калужняцький із дива не виходить: Франко з пам’яті проголошує довгі уступки якоїсь давньої церковнослов’янської пам’ятки. І все знає, за що зайшла розмова: історія, письменство, культура, політика. І які ріжні думки, які глибокі, які своєрідні, цікаві. І нічого – про себе… Той вечір так і залишиться на весь вік незабутнім. І вечір, і цілий день. День 6 травня 1913 року в Чернівцях.

Пробув тоді поет на Буковині недовго. Здається, днів зо два».

Саме на цьому будинку (тоді ще він був під номером № 37) 1941 року 8 травня об 11 годині відкрита перша меморіальна дошка, яка сповіщає про те, що тут перебував І.Франко. Але не було вказано, що то помешкання професора Ст. Смаль-Стоцького, оскільки радянська влада Івана Франка зарахувала до революціонерів-демократів, а професора Стоцького, одного з чільних керівників національно-культурного відродження Буковини, українського мовознавця і педагога, який був противником москвофільства, – до українських буржуазних націоналістів.

Саме професора Ст. Смаль-Стоцького в 1913 році запросила віденська громада підготувати «виклад» про Івана Франка до 40-річчя його літературної діяльності. Він був надрукований у львівській газеті «Діло» та вийшов там же окремим відбитком. Це був єдиний «ювілейний виклад» –«Характеристика літературної діяльності Івана Франка, який «вповні вдоволив» письменника. А це було майже неможливо для критичного розуму та оцінки самого І.Франка. Стаття й до сьогодні не втратила своєї вартости.

На честь Івана Франка в Чернівцях ще в 1944 році одна з центральних вулиць, яка виходить на Центральну площу і прилягає до ратуші, була названа іменем Івана Франка. Мабуть, не останню роль при цьому мав і той факт, що на цій вулиці останні роки жив, працював і видавав першу в краї українську газету «Буковина» письменник Юрій Федькович, якому Франко присвятив найбільше місця в своїх літературних дослідженнях Буковини.

Вулиця Івана Франка. Перспектива.

Музей Юрія Федьковича. Франко цінував творчість Ю.Федьковича і високо ставив газету «Буковина», редакція якої знаходилась також тут, оскільки це приміщення винаймала «Руська бесіда».

Із експозиції музею.

Портрет І.Франка в експозиції музею.

ФРАНКО І ЛІТЕРАТУРА ЧЕРНІВЦІВ

Проте ще навіть до приїзду в Чернівці, І. Франко вже дуже уважно і ретельно спостерігав за Буковиною літературною. Своєю пильною увагою він не оминув, по суті, кожного більш-менш вартісного художнього явища в краї, кожного бодай чимось цікавого імені в нім – і не тільки другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Його цікавили пам’ятки української літератури від найдавніших часів.

Власне, завдяки І. Франкові маємо можливість сьогодні говорити про літературне життя в краї.

Найперше місце в літературознавстві Буковини для Івана Франка посідав Юрій Федькович. Науковець уважно слідкував за його творчістю з перших поетичних спроб поета, знав і цінував, високо ставив творчість Ю. Федьковича. В 1887 році надрукував у «Зорі» статтю «Осип-Юрій Федькович». У довідковому томі до зібрання творів Івана Франка у 50-ти томах (1989) зафіксовано понад двісті його звертань Каменяра до імені й творчості Юрія Федьковича в його художній, публіцистичній, науково-критичній, історіографічній та епістолярній спадщині – більше, ніж до будь-кого з інших діячів Буковини. В останніх, 53 та 54 томах, є ще майже 50 посилань на ім’я Юрія Федьковича. Причому ці звертання були постійними впродовж 35 років, тобто майже всього творчого життя нашого буковинського поета.

Іван Франко відгукнувся некрологом у всіх тодішніх часописах, українських і польських, на смерть Ю. Федьковича: «Юсип-Юрій-Ігор Гординський-Федькович перший із сучасних руських поетів. Гідний наступник Шевченка, помер позавчора в Чернівях від вибуху крові, проживши 54 роки.

Ця велика втрата для братнього народу перейняла нас глибоким смутком. Адже був то першорядний талант, справжній поет з Божої ласки, щирий русин, неприятель московського монгольства, а тому приязний до нашої народности, шляхетні ідеї якої як поет зумів ти краще відчути.

Слава великому талантові, вірному синові Русі!».

Саме І. Франко започаткував перше повне видання (в чотирьох томах, семи книгах) творів буковинського письменника – «Писання Осипа Юрія Федьковича», а своїми працями заклав підвалини наукового вивчення спадщини буковинця.
Він навіть збирався переїхати в Чернівці, якби Стоцький допустив його до своєї теки по Федьковичу. Коли Франкові стало відомо, що С.Смаль-Стоцький має багату теку матеріалів до біографії Ю. Федьковитча, то в листі до О. Маковея від 29 жовтня 1901 року він висловив готовність приїхати до Чернівцівь, якщо знатиме, що професор не відмовить йому доступі до своєї теки.

У його приватній бібліотеці до цих пір зберігається 17 книг, які вийшли в друкарнях в Чернівцях. Дуже високо ставив українську газету «Буковина».

ФРАНКО - КОБИЛЯНСЬКА

Після Ю. Федьковича найбільше уваги письменник приділив Ользі Кобилянській, поставивши її на дуже поважне місце серед письменників кінця ХІХ століття: «Це покоління має дуже талановиту представницю в особі буковинки Ольги Кобилянської…». І трохи пізніше додає : «На чолі їх треба поставити Ольгу Кобилянську. Вихована на німецьких письменниках нової школи і на скандинавцях, вона зачала зразу й сама писати по-німецьки, правда, в дусі старшої німецької сентиментальної школи. Але швидко її надзвичайний талант розвинув крила і знайшов свою власну дорогу. …вона дала нам ряд майстерних малюнків людської. Особливо жіночої душі і здобула собі заслужене признання не тільки у нас, але і в Німеччині і в Росії».

Дуже високо цінував повість «Царівна»: «…се перша у нас повість, основана …на психологічній аналізі буденного життя пересічних людей».

І мабуть, вершиною оцінки письменниці Ольги Кобилянської є його стаття в славнозвісному словнику Брокгауза-Єфрона : «…самый сильный и оригинальный женский талант в австрийской Руси».

І ще оцінка Франка – літературний портрет письменниці на отримання нею стипендії : « …Ольга Кобилянська – визначне явище в українській новітній літературі. Її перші твори були свіжим подихом у цій літературі, особливо завдяки сміливості її стилістичної манери і відсутності будь-якого шаблону, це є характерним для О. Кобилянської. Серед українських письменниць вона не має суперниць в жанрі новели й роману, а її роман «Земля», крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття».

ФРАНКО - ВОРОБКЕВИЧ

Не оминув своєю увагою і творчість Сидора Воробкевича, видавши 1901 року його єдину прижиттєву збірку «Над Прутом», у передмові до якої назвав буковинця «одним з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження». Іван Франко, не вельми щедрий на похвали (а деколи й надто критичний), визначаючи історичне місце Сидора Воробкевича, назвав його одним із «перших жайворонків нової весни нашого народного відродження», які своєю жертовною працею заклали глибинні основи для високого духовного розвитку українців. «Справді, він, може, й не соловей між поетами, – писав Осип Маковей у «Загальних замітках про поезії Ізидора Воробкевича» до впорядкованого ним видання «Твори Ізидора Воробкевича», – може, дійсно лише жайворонок, але й жайворонкова пісня дуже люба – та ще по такій тяжкій зимі, по такій безпросвітній темноті, в якій жила Буковина до часів Воробкевича та Федьковича. Багато було у Воробкевича і таланту, і свідомості, і енергії, і доброї волі, і любові до свого народу – і він служив йому щиро цілих сорок років».

Ця збірочка зі вступним словом Івана Франка була дуже важливою підтримкою в останні роки хвороб і певного забуття особистості Сидора Воробкевича. У передмові Франко найкращі поетичні твори поета оцінив як «запахущу китицю». Також він писав: «Ім’я Данила Млаки, певно, звісне у нас кожному письменному чоловікові, та не можна сказати, щоб воно й для молодшого покоління сяяло таким блиском, як колись, у 60-их і 70-их роках ХІХ віку, коли талант Млаки ставлено поруч Федьковича і покладено великі надії особливо на його епопеї… Близькість до народу і його життя та простота вислову – все те прикмети, що запевнюють кращим поезіям Данила Млаки почесне місце в нашім письменстві…».

Найповнішим і найсоліднішим виданням творів Сидора Воробкевича на сьогодні є тритомник, підготовлений Осипом Маковеєм на прохання Івана Франка.

І. Франко не оминав своєю увагою творчість багатьох інших письменників Буковини – Євгенії Ярошинської, Осипа Маковея, Сильвестра Яричевського, Теодота Галіпа, Данила Харов’юка.

Можна сказати, що дуже пощастило в добрій оцінці своїх творів Д. Харов’юку. Вже перше оповідання «Палагна» припало до душі І. Франку, він його одразу надрукував в «Літературному віснику». Дав як для першої публікації високу оцінку: «Оповідання мені дуже подобалося як зразок гуцульського життя й діалекту… Прошу також і о дальші такі причинки». Твір надрукував у віснику із переднім словом: «… у самім житті гуцулів він оком правдивого артиста вміє доглянути такі моменти і риси, яких не добачив ніхто перед ним».

ФРАНКО – ТЕОДОТ ГАЛІП

На вулиці Івана Франка на будинку під № 3 знаходиться меморіальна дошка, на якій написано, що в цьому будинку проживав український політичний діяч, письменник, адвокат Теодот Галіп (псевдонім «Наполеон Бігарій») (1873-1943).
Іван Франко відгукнувся на його повість з життя чернівецької інтелігенції «Перші зорі» просторою рецензією в журналі «Житє і слово» за 1896 рік. Письменнику на той час було 22 роки.

Дуже неоднозначна була його оцінка повісті: « …автор будь-що-будь оповідач талановитий і писательську техніку виробив собі незгіршу, а при тім обсерватор добрий, хоч для дуже тісного обсягу явищ». А далі він піддає твір гострій критиці і визначає як «слабке оповідання». Так, що за твір Галіпа заступився Агатангел Кримський. Пізніше І.Франко був вдячний Галіпу за допомогу у підготовці та виданні творів Ю.Федьковича.

ІВАН ФРАНКО – ВАСИЛЬ СІМОВИЧ

У Чернівцях Василь Сімович з родиною мешкав за адресою Franzensgasse, 52 (нині вулиця 28 Червня, 52).

У Чернівцях Василь Сімович (фото) з родиною мешкав, як про це за адресою Franzensgasse, 52 (нині вулиця 28 Червня, 52).

Заслуговують на увагу і взаємини видатного вченого-мовознавця, видавця, публіциста, редактора, педагога, організатора просвітницького руху, громадського і культурного діяча, дійсного члена НТШ Василя Сімовича з Іваном Франком. На той час, коли поет приїжджав до Чернівців в останні два свої відвідини, Сімович входив в активне літературне коло українських чернівецьких науковців.

Як згадує сам Сімович у своїй статті «Друг молоді», «Я належав до молодшого покоління і вважався учнем Франка. Наше знайомство почалося в 1901 році. Я тоді вчився в Чернівцях на Буковині, і тому наші відносини з Франком були, так би мовити, «на віддалі»…я також мав щастя зустрічатися з ним. Особливо цікавився Франко мовознавством, і людям, які займаються мовою, міг подати ряд цінних порад, Вказував їм відповідну літературу, нові книги тощо».

Сімович залишив дуже теплі, і, мабуть, найправдивіші спогади про останній приїзд Франка в Чернівці «Іван Франко в Чернівцях 1913 р.» . А також ряд наукових праць та передмов до творів Івана Франка.

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Професор української філології Василь Сімович біля своєї бібіліотеки. Фото з сайту Наукової бібліотеки ЧНУ ім.Ю.Федьковича

≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈≈

Ось його думки з приводу постаті І. Франка у праці «Місяць травень – Франкові» (1934): «Бо ціла терниста життєва дорога Мойсея Галицької Землі це – була безнастанна, вперта праця! Він же ж колись тільки й одного у своєму житті просив у Матері-Землі, щоб дала йому «працювати, працювати, працювати, у праці сконати». І ця його праця дала нашому народові такі скарби, що на них ми можемо бути горді перед усім світом. Він нам тут, у Галичині, віконце відкрив до Европи, він нас витягнув із заскорузлости….»; «На скарбах, що їх придбав нашому народові Франко, вже вчилося чи одне покоління, на них учитимуться ще цілі довгі покоління тепер і в майбутньому. Широке було поле його письменницької праці (поет, оповідач, повістяр, драматичний письменник, учений, історик письменства, публіцист, автор дитячих творів і т.д. і т.д.), та не вужче поле його громадської й політичної праці. Крізь усю широченну діяльність Франкову проходять такі цікаві й потрібні для нас, як народу, вимоги, які він ставив до себе й до цілого народу 6 почуття обов’язку й потреба безнастанної праці. « Нам усім, як нації, ніщо не пройде задармо, нам ні від кого ніякої ласки сподіватися; тільке те, що здобудемо своєю працею, те буде наше придбання, і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром!»; «Себе самого Франко вважав не за поета, не за вченого, не за публіциста, а просто – за звичайного чоловіка. На його думку, найвища мета життя – бути хоч хвилиночку правдивою людиною…

ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ БУЛА ДЛЯ НЬОГО – ВСЕ!».

При підготовці використано дослідження Б. Мельничука «Поріднений з Буковиною: Літературознавчий нарис про Івана Франка» (2007), 50-титомне видання творів Івана Франка, 53 і 54 томи Івана Франка в електронному форматі з сайту «Чтиво», 2 том «Літературознавство. Культура» Василя Сімовича, матеріали із сайту Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського.

Фото Олі Щербанюк.

Леся ЩЕРБАНЮК