05-09-2016

ЗАПИТАТИ В ДОБРЯНСЬКОГО

Понеділок, 5 вересня 2016 року
 
 
4 вересня у Муніципальній бібліотеці вже вкотре зібралися друзі, учні, колеги, рідні Анатолія Миколайовича, аби згадати його. 26 серпня Анатолій Добрянський відзначав би своє 81-річчя. І звісно, що ця зустріч мала присмак смутку через усвідомлення, що така дорога багатьом людина могла б ще бути поряд і тішити усіх своєю присутністю.

Як уже заведено роками, спочатку пам’ять Анатолія Добрянського вшанували, зібравшись біля його могили. А потім – у бібліотеці. Спогади були найсвітлішими і найтеплішими, адже ця людина у життя багатьох увійшла незабутнім враженням. Анатолій Миколайович належить до тих людей, чиє місце ніхто ніколи не може зайняти – ні в душі, ні з погляду професійного, ні з погляду особливостей обдарування. І, як згадували доценти кафедри української літератури, учениці Анатолія Миколайовича Лариса Василівна Бережан та Валентина Андріївна Чолкан, таких лекцій, які він читав, такого вміння бачити кожного і до кожного, навіть, здавалося б, найбезнадійнішого слухача, знайти ключ, потрібне слово, потрібну інтонацію, правильний акцент, вони не зустрічали більше ні в кого.
 
 

В Анатолія Миколайовича можна було запитати будь-що і завжди бути певним у відповіді. Його феноменальна ерудиція – результат не лише особливої обдарованості, а й постійної праці над собою, вміння систематизувати знання, інформацію. Те, що він притягував до себе людей різного віку, різних за професіями, соціальним статусом – результат не лише природного шарму, комунікабельності, а й вміння любити, відчувати життя, цікавитися всім новим, вміння тримати руку на пульсі часу. Він належав до тих людей, до яких надто звикаєш, починаєш залежати від їхньої думки з приводу, з якими звіряєш свої думки і дії, на досвід яких покладаєшся, опираєшся. Тому ще довго після їхнього відходу живеш з відчуттям падіння у порожнечу.

Професор кафедри Богдан Іванович Мельничук, який товаришував з Анатолієм Миколайовичем півстоліття, розповів про їхню першу зустріч – уже в далекому 1954 році. Він тоді був абітурієнтом, а його майбутній друг саме перейшов на третій курс. З першого ж знайомства молоді люди заприязнилися і так і протоваришували довгі роки, завжди знаходячи спільну мову, взаємопідтримку у найрізноманітніших ситуаціях. Богдан Іванович згадав, як непросто було сину репресованого, як часто прихильники в якусь мить ставали недоброзичливцями – і часто не лише через «ідейні» переконання, а через банальну заздрість його таланту, ерудиції, просто привабливості, магнетизму. Та все це вже в минулому, а залишилася пам’ять про виняткову людину. І ще досі багато хто, на якусь мить забуваючи, що Анатолій Миколайович вже в інших світах, не знаходячи відповіді на важливе питання, несподівано для самого себе думає: «Треба запитати в Добрянського»…
 

Богдан Мельничук і Анатолій Добрянський. Травень 1955. Під час поїздки у музей Марка Черемшини в Снятині, у Коломию, Косів, Кобаки.

 

Головне фото: Анатолій Добрянський. Крим. Саки. Літо 1964 р. Підпис: «Гуцул у мексіканському сомбреро».

 

 Інга КЕЙВАН