15-09-2016

АНТОНІ КОЦІПІНСЬКИЙ: до 200-річчя від Дня народження

 
Четвер, 14 вересня 2016 року 
 
 
У вересні виповнюється 200 років з дня народження фольклориста, етнографа, композитора, педагога, видавця Антона (Антоні) Гіацинтовича Коціпінського (Коціпинського, Коципінського, Kocipiński) (1816 – 26 (14).05.1866).

Народився він у родині музиканта в місті Андрихів поблизу Кракова (Польща) і за походженням поляк. Батьки: тато – Яцек (Гіацинт) Коціпінський (Jacek Kocipiński), мама – Аполлонія Борковська (Apolonia Boskowska). Дата народження непевна. Припускають, що Антоній народився у вересні, можливо, у день Св. Антонія. Такі дні в католицькому календарі припадають на 3, 10 та 21 вересня.

Проте своєю творчістю він належить до польської та української культур.

Перші і серйозні уроки з музики, як-от гра на фортепіано, органі та на фісгармонії, яка на той час була дуже модним музичним інструментом та мистецтво композиції, він отримав від свого батька Яцека Коціпінського, який на той час був органістом і керівником оркестру Львівського кафедрального собору Вознесіння Пресвятої Богородиці. Вже в дитинстві мав гарний голос, співав 1-м дискантом у Львівському архиєпископському хорі. Загальну освіту і виховання здобув в училищі Львова. Це могла бути школа при Латинській катедрі, яку австрійський уряд перетворив на Головну міську школу.

Молодим чоловіком був призваний до війська і його як здібного музиканта направлено служити в австрійський військовий оркестр. Таким чином, цілих десять років своєї творчої праці, з 1835 до 1845 року, він присвятив Чернівцям, коли служив музикантом у австрійському військовому оркестрі, а потім був військовим капельмейстером 41 піхотного полку. Цісарсько-королівський Буковинський піхотний полк № 41 ім. ерцгерцога Євгена (k.u.k. Bukowinisches Infanterie Regiment „Erzherzog Eugen“ Nr. 41) був створенй у 1701 році і розташований у Чернівцях.

На початку ХІХ ст. цей полк перебував в Галичині, брав участь у Наполеонівських війнах. У 1815 р. був серед окупаційних військ в Ельзасі (Франція), а у 1819 р. переведений до Буковини. Штаб полку (будинок полковника) та більшість підрозділів розташували у Чернівцях. Окремі сотні (роти, компанії, батареї) перебували в Сучаві, Сереті, Коломиї, Косові, Заліщиках.

На той час це капельмейстер (диригент) військового оркестру був шанованою людиною. Ця посада була дуже престижною. Військовий диригент мав статус офіцера, носив спеціальну уніформу.

Перша кам'яниця Чернівців "Генеральський дім"
Так чи інакше, Антоні Коціпінський у Чернівцях протягом 10 років грав у військовому оркестрі. У віці від 19 до 29 років він шліфував свої навички музиканта, формувався як особистість і з роками уславив своє ім’я як відомий композитор, музикант, видавець, збирач українських народних пісень.

А військовий оркестр на ту пору посідав дуже важливе місце під час забав та відпочинку чернівчан у парках, на площах, у концертному залі. А також під час офіційних урочистостей, як-от приїзд монарших осіб, які відбувалися в Чернівцях. Гра духового оркестру забарвлювала найменшу подію гарним та піднесеним настроєм, створювала святкову атмосферу.

Назагал ХІХ століття вважається «золотим століттям» військової музики. Майже кожен з полків у піхоті, на флоті, кавалерії та артилерії того часу мали свої оркестри. Музиканти відрізнялися дуже хорошою музичною освітою та володіли кількома інструментами, адже військові оркестри того періоду мали такий склад інструментів, що нагадувало симфонічний оркестр.

Склад інструментів у австрійських військових оркестрах зазнав великого впливу після турецького вторгнення в 16 ст. та облоги Відня. В оркестрі були вже тоді мідні духові та ударні музичні інструменти, які мають турецьке походження: цимбали, дзвіночки, труби, литаври, барабани. Використовувались також волинки, валторни, тромбони, гобої, кларнети, фанфари, тарілки та інші потрібні інструменти.

Атрибутом духових оркестрів був бунчук – ударний шумовий інструмент. Його тримав капельмейстер. Бунчук був різного вигляду: це могла бути довга палиця з кулькою зверху або він мав вигляд древка з блискучим мідним турецьким півмісяцем та зіркою або лірою, прикрашеним дзвіночками, кінськими хвостами, бубонцями.

Військовий оркестр того періоду складався з 25-30 музикантів. Вони виконували як військові марші, так і твори класичної музики та народні мелодії. У репертуарі військових оркестрів були твори видатних класиків музики, таких як Йоганнеса Брамса, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Гайдна, Майкла Гайдна, Франца фон Зуппе, Антоніна Дворжака, Россіні, Вагнера, Йоганна Штрауса I, Йоганна Штрауса, Карла Майкла Ziehrer, Франца Легара, Юліуса Фучика. і т.д. Хоча виконували не тільки марші, а й польки, танцювальну музику, увертюри і спеціально складені попурі опер та оперет, а також симфонічні поеми.

На початку 19 століття у містах Австро-Угорщини жодні урочистості, свято або вихідні були немислимі без виступів військових оркестрів. Відбувалися концерти під відкритим небом у парках, на площах, на зборах і різних конкурсах, а також у концертних і театральних залах. Тому в Чернівецькому парку культури і відпочинку ім. Т.Шевченка, який тоді називався Народний або Публічний сад (Volksgarten), кожні вихідні і на свята тішив публіку своїми концертами військовий оркестр. На світських балах також завжди були присутні «члени військового корпусу». Вже в першій половині 19 століття у Чернівцях відкрили спеціальний зал для балів.

І хоч праця у військовому оркестрі забирала весь час і багато енергії, проте Антон саме в Чернівцях захопився видавничою діяльністю музичної спадщини. Ще перебуваючи в нашому місті, він видав 1844 року у Відні збірку мелодій.
Але тут за його творчістю стежили і знали. Такий шанований викладач і композитор, як Сидір Воробкевич був добре знайомий із збірниками пісень А. Коціпінського, дуже високо цінував його працю і ставив її в один ряд зі здобутками Миколи Лисенка та Кароля Ліпінського.

Проте праця у військовому оркестрі була дуже виснажливою, а сувора військова дисципліна не залишала часу на творчість. І він приймає рішення залишити військову службу.

Після Чернівців, у 1846 році Антоні Коціпінський перебрався до губернського міста Кам’янця-Подільського, який на той час належав до Російської імперії. Там проживав його брат Йосиф, тому наступні 4 роки він жив і працював на Поділлі. За такий короткий час йому вдалося багато чого встигнути. Тут він разом з братом давав уроки музики, викладав гру на фортепіано та теорію музики.

Наступного року він став на службу в музичний магазин Модеста Биховського. Пороте в нього виявився неабиякий підприємницький талант і він відкрив у місті друкарню та свій музичний магазин, в яких продавав ноти і музичні інструменти. Одночасно Антон Гіацинтович збирав українські народні пісні, займався етнографією та музичною справою, брав участь у громадському житті міста. У Кам’янці-Подільському Антон Коціпінський заснував музичне товариство, яке потім перевів до Києва та відкрив друкарню в місті у 1846 р.

Мав ще до того й підприємницький хист, який поєднував з поширенням музичної спадщини. Відкрив нотні магазини в Кам’янці-Подільському, Львові, Києві, Кишиневі (нині столиця Молдови), Житомирі (останній мав назву «магазин музики, інструментів музичних і всякого роду приборів артистичних»). Пізніше Коціпінський віддав його під завідування своєму братові Юрію.

Саме тут він захопився фольклористикою і як один з перших етнографів в Україні він почав активно збирати й записувати українські народні пісні . Збирав подільський пісенний фольклор, обробляв найкращі мелодії для голосу з фортепіано і для хору та активно пропагував українські пісні в концертах.

На той саме час, 1846 рік, припадає перебування в Кам’янець-Подільському художника Тараса Григоровича Шевченка, як співробітника Тимчасової комісії з розгляду давніх актів (Київської археографічної комісії). Тому сучасні дослідники припускають, що Т.Г. Шевченко міг цікавитися діяльністю Антона Коціпінського.

На Поділлі Коціпінський розгорнув активну видавничу та педагогічну діяльність. У числі його найкращих учнів був, зокрема, Владислав Іванович Заремба (1833–1902) – український композитор, автор багатьох популярних пісень, серед яких «Дивлюсь я на небо», «Така її доля» та багатьох інших. Відомо, що в 1846 р. сім’я композитора переїхала з м. Дунаївець (теперішньої Хмельницької області) до Кам’янця-Подільського, де Владислав здобув музичну освіту у братів Йосипа і Антона Коціпінських.

Така його активна громадська просвітницька праця викликала підозру. В травні 1849 р. за збереження в своєму домі заборонених віршів одного із найбільших на той час польських національних поетів-пророків Юліуша Словацького його було вислано губернською владою з міста Києва як «неблагонадійного». З 1849 по 1853 рік він жив і працював у музичній столиці Європи – Відні, водночас контролюючи свою музично-торговельну справу у Львові, Кишиневі і Кам’янці-Подільському.

У 1853 році повернувся до Кам’янця-Подільського, де в нього був добре налагоджений, як би тепер сказали, бізнес. Проте на той час там уже не було таких сприятливих умов для його улюблених справ.

Тому в 1855 р. він згорнув свою видавничу справу і перебрався до Києва, де було набагато більше можливостей втілити свої підприємницькі і творчі таланти. Видавав нотні видання українських композиторів, Людвіга ван Бетховена, Фридерика Шопена.

На базі нотних книгарень відкрив на Хрещатику новий музичний магазин з філією у Житомирі (останній мав назву «Магазин музики, інструментів музичних і всякого роду приборів артистичних»). Пізніше він віддав його під завідування своєму братові Юрію. Також продовжував викладати гру на фортепіано і теорію музики. І цілковито занурився в музичне життя Києва як організатор аматорських музичних вечорів і як співак-виконавець (тенор).

Щочетверга влаштовував у своєму магазині музичні вечори, на які збиралися місцеві любителі музики та гастрольні артисти, звучали пісні та інші музичні номери, які користувалися незмінним успіхом в опозиційно налаштованого студентства. Сам Антон Коціпінський володів грою на кількох інструментах, зокрема добре грав на фісгармонії, з успіхом виступав на численних концертах. Знаменитий енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона представляє Коціпінського як «прекрасного соліста на фісгармонії».

За роки проживання і праці в Україні він так захопився народною творчістю, народними піснями, що присвятив їх вивченню, записам, обробці і виданню українських і польських народних пісень весь час і енергію, за що й поплатився життям.

На той час Коціпінський вже став відомим композитором і аранжувальником народних мелодій. Мода на домашнє музикування вимагала нової продукції для любителів музики. Все більшої популярності набувають українські пісні, здебільшого в перекладах для фортепіано або для голосу. Композиторська спадщина Коціпінського охоплює типові для салонного музикування того часу жанри: фортепіанні полонези, мазурки, романси, пісні. Автор кантати для голосу і фортепіано, творів для фортепіано, полонезів, мазурок для фісгармонії. Низка творів Коціпінського заснована на українських народних піснях. Серед його творів – полонези, мазурки для фісгармонії («Козак-полька», «Українська мазурка»). Він записав на ноти, гармонізував, склав фортепіанний супровід пісні «Гандзя» (слова і музика Д. Бонковського), яка в ті часи набула особливої популярності; «Ярмарок на Україні» (для голосу та фортепіано, також існує фортепіанний варіант з підзаголовком «Козак-полька», 1856); «Мазур з українкою» для фортепіано; «Ой на горі та женці жнуть»; «Ой місяцю, місяченьку»; «Віють вітри» (на слова І. Котляревського) та ін. Виявляв неабиякий інтерес до збереження перлин народної творчості. Видавав також етнографічні розвідки, зокрема «Ярмарок на Україні» (1856).

Видавнича діяльність Коціпінського сприяла популяризації в Україні музичної, насамперед фортепіанної і пісенної літератури, особливо творів місцевих композиторів М. Завадського, В. Заремби, Й. Витвицького, Ф. Яроньського, Д. Бонковського та інших. Поміж видань Коціпінського – кілька пісень Людвіга ван Бетховена.

Крім того, він займався виданням та розповсюдженням нотної літератури. Пропаганда народної пісні відіграла велику роль у суспільно-політичному русі другої половини ХІХ ст.

Результатом його захоплення та багаторічної праці стало видання в 1861 році власної збірки «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» (2-ге вид. — 1862, «Pisni, dumki i szumki ruśkoho naroda na Podoli, Ukraini i w Małorossyi: Persza Sotnia). Це була дуже серйозна на той час науково-етнографічна публікація українського музичного фольклору й водночас містила матеріал для домашнього музикування. Пісенні зразки в ній були підтекстовані слов’янським і латинським шрифтами. На розгортці сторінок праворуч друкувався український текст з музикою, а ліворуч – латинський. Це давало можливість читати і співати українські пісні у будь-якій європейській країні. До збірки увійшли записи самого Коціпінського, а також інших музикантів (М.Вигорницького, Й.Витвицького, Й.Шпека) і деякі запозичення зі збірників. Всього в ній представлено 45 пісень, 42 думки і 13 шумок. Була видрукувана у 2-х варіантах: один — із записами мелодій, другий — у вигляді обробок для голосу та фортепіано. Передмову до 2-го видання, написану Коціпінським польською мовою, було перекладено українською мовою О.Гулаком-Артемовським. Пізніше В.Зентарський здійснив інструментальну транскрипцію матеріалів збірки для фортепіано. Тексти були надруковані кириличним і латинським алфавітами, чим було порушено урядову заборону (Валуєвський закон) друкувати польською та українською мовами. Видання одразу викликало полеміку в київській пресі і в кінці кінців було заборонено і конфісковано.

Збірку Коціпінського в Російській імперії було вилучено з продажу й заборонено. Її перевидання з’явилося лише в 1885 році, наступні перевидання були здійснені 1891року (під редакцією Г.Ходоровського) та 1899 року.

З цими вже направду раритетними музичними виданнями Антонія Коціпінського, які проте не втратили своєї мистецької вартості, можна познайомитись у фондах Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г.Короленка у відділі «Українські нотні видання 1864 – 1923рр.», про що свідчить електронний каталог.

Він зазнав переслідувань за те, що пропагував українську народну пісню та видавав книжки з текстами українських пісень, що й спричинило до передчасної смерті. Він помер, коли йому не виповнилось навіть 50 років.

Антон Коціпінський відійшов у вічність 26 травня 1866 р. у Києві, про що сповістили некрологом такі популярні київські газети того часу, як «Киевский телеграф» під №58; Коципинский А. [Некролог] та «Киевлянин» від 26 мая;

Його музична спадщина хоч і помалу, але таки повертається українському народу.
 
 

У Кам’янці-Подільському сучасні дослідники музичної спадщини повернули ім’я Антона Коціпінського як одного із перших найвидатніших фундаторів і представників «подільської школи» польських музикантів професійної музичної освіти у цьому регіоні.

У виданні «Романси та обробки народних пісень українських композиторів-класиків», яка була видана в 1966 році, представлена і його спадщина.

При підготовці цього тексту використані матеріали різних, зокрема іноземних, енциклопедичних видань та електронних ресурсів, (у вільному перекладі з німецької та польської Т. Дугаєвої), які надала мистецтвознавець Тетяна Дугаєва.
 
 
Підготувала Леся ЩЕРБАНЮК