16-09-2016

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ: ЧЕРНІВЕЦЬКІ ЕТЮДИ НА ТЛІ ГЛОБАЛЬНОГО ПРОЕКТУ

П'ятниця, 16 вересня 2016 року
 
29 вересня виповнюється 150 років від Дня народження історика, політика, громадсько-культурного діяча, літератора, публіциста Михайла Сергійовича Грушевського. З цієї нагоди у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулася зустріч «Перший президент України: чернівецькі етюди», у якій взяли участь доцент кафедри історії України ЧНУ ім. Ю. Федьковича Ганна Михайлівна Скорейко і декан факультету історії, політології та міжнародних відносин, завідувач кафедри історії України, доктор філологічних наук, професор Олександр Володимирович Добржанський, які розповіли (а точніше, прочитали сконденсовану і високоінформативну лекцію) про М. Грушевського як особистість, його роль у шляху до України як держави, у формуванні державницько-національного світогляду українців, про його зв’язки з Буковиною.


БЕЗКОМПРОМІСНИЙ ЛІДЕР, ГОТОВИЙ ДО ДОМОВЛЕНОСТЕЙ

На долю М. Грушевського та його сучасників випали часи, коли представникам духовно-інтелектуальної еліти доводилося приймати складні доленосні рішення і відповідати за них – не лише перед своїми сучасниками, а й перед багатьма прийдешніми поколіннями. Та як відомо, не помиляється лише той, хто нічого не робить. Хоча сфера політики потребує особливо зважених, притомних і далекоглядних рішень.
 
 

М. Грушевський, за словами Ганни Скорейко, заслужив багато і лаврів, і докорів. Досі немає одностайної думки щодо нього як політичної постаті. Безперечно, що М. Грушевський зумів вивести українців на шлях до української держави, виховав ціле покоління послідовників своїх ідей. З іншого боку, він вдавався до рішень, які досі викликають суперечливі думки. Як, приміром, його повернення до Радянської України, яке, за словами Ганни Скорейко, власне, і легімітизувало більшовицьку владу. Цього рішення свого колишнього політичного колеги категорично не сприйняв Володимир Винниченко, відгукнувшись украй негативно. Щоправда, наприкінці свого життя висловив іншу думку з приводу, сказавши, що це було грандіозною ідеєю повернутися в Україну.

Важливу роль відіграв М. Грушевський і тоді, коли Україна знову ставала на шлях своєї державної незалежності на зламі 80-х–90-х років ХХ століття. Його наукові праці знову стали базою української історіографії.
 
 

Ганна Скорейко розповіла, чому Михайло Грушевський – вихованець російської історичної школи – опинився у Львові і присвятив своє життя ідеї державного відродження України.

Як відомо, внаслідок прийняття злощасних Валуївського циркуляру (1863) та Емського наказу (1876) національно налаштована українська інтелігенція на підросійській Україні була позбавлена прав і найменших можливостей реалізації своїх задумів, прагнень. Тому представники Старої громади (зокрема Володимир Антонович, Олександр Кониський) пішли окольними шляхами, вирішивши зосередити свої зусилля на Західній Україні. Їхній вихованець Михайло Грушевський з’явився у Львові молодим професором, який мав зафіксувати новий центр боротьби за українську ідею. У тогочасному Львові вже діяли старі партії з абсолютно крайніми позиціями: народовці (праві) під авторитетним впливом Олександра Барвінського, що ґрунтувалися на ідеї національного відродження, та радикали (ліві), очолювані Іваном Франком і Михайлом Павликом, які робили основний акцент на соціально справедливому суспільстві. Звісно, що В. Антонович бачив М. Грушевського з народовцями. Та він, пішовши усупереч своїм наставникам, так би мовити, зробив ставку на І. Франка з М. Павликом. Ганна Скорейко пояснює цей його вчинок, що викликав чимало докорів, тим, що М. Грушевський був людиною лідерського типу. Для нього було важливо те, що передбачало справжню перспективу. Тому він пішов на зближення з більш прогресивними радикалами і спробував їх повернути у бік національної державної ідеї, справи. І йому це вдалося.

Свої державно-політичні задуми М. Грушевський намагався просувати на всіх рівнях своєї діяльності. Завідуючи кафедрою «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету, він прагнув розширити коло своїх однодумців і у фаховій сфері. Саме тому він активно висував на посаду завкафедри української мови та літератури Івана Франка. Що свідчить про дуже рідкісну рису – він не боявся конкуренції. Він міг знайти ту точку перетину, в якій вони можуть стати конструктивною силою, а не деструктивною.

Ще один напрямок діяльності М. Грушевського, один із його успішно здійснених проектів – НТШ. Коли товариство з’явилося, то це була спроба сконсолідувати поки що роз’єднані інтелектуальні сили. Як відомо, тоді український інтелектуал не міг собі дозволити існувати суто в інтелектуальному полі, він завжди був ще й частиною якихось політичних проектів, обов’язково ставав рупором нових ідей. І, звичайно, що НТШ було чудовою платформою для розробки, пропагування того, що для Грушевського та кола його однодумців було важливим. М. Грушевський, очоливши НТШ, взяв патріархальну організацію з поки що незрозумілими перспективами і у результаті цілковито її реформував. Він вміло розбудував стратегію, правильно поставив завдання, скоординував всі дії, змусив інтелектуалів функціонувати для однієї організації. Крім всього, він вміло вирішував питання матеріальних вкладень у НТШ.

Михайло Грушевський створив у Львові справжній інтелектуальний центр. Навіть його вілла стала осередком інтелектуалів, їхніх зустрічей, дискусій. Це був взаємообмін досвідом, знаннями, ідеями. Оповідачка відзначила ще одну добру рису М. Грушевського: він ніколи не боявся бути учнем. Приміром, коли він прагнув опанувати навички публіциста, то запрошував до себе на віллу визнаного майстра у цій сфері І. Франка, читав йому уголос свої публіцистичні тексти, вдячно приймаючи зауваги. Він усе робив для того, аби правильно, чітко і переконливо донести до людей свої погляди на розвиток України. Він був вимогливим до себе, але так само і до свого оточення, своїх студентів. Працюючи з архівами, Г. Скорейко знайшла записку Мирона Кордуби. У якій той писав про прикрість М. Грушевського, позаяк той змусив його виправляти значну частину вже завершеної роботи. І це єдино правильний підхід, який свідчить про те, що М. Грушевський переймався тим, аби із навчального закладу виходили справжні, професійно впевнені в собі спеціалісти, які б з часом могли не лише продовжити його справу, а й стати будівничими і господарями своєї держави.

Ганна Михайлівна у своїй розповіді намагалася наголосити саме на позитивних моментах діяльності, особистості М. Грушевського, яких було чимало і вони, на її думку, переважили усі негативи.

М. Грушевський мав свої магістральні шляхи, з яких ніколи не сходив. У нього були свої чіткі переконання. Він вважав, що духовно-інтелектуальним, історичним центром України є Київ, і саме там має концентруватися культурно-політичне життя. Власне, це випливає і з його основоположних історичних поглядів: він був переконаним, що Київська Русь – держава українців, а не росіян, історію яких треба починати з Володимиро-Суздальського князівства. І це цілковито прозоро мотивує його києвоцентричні переконання: якщо українці не заявлять свої права на Київ саме як на свій спільний центр, то це зробить ласа і заздрісна на українську історію Росія.

Отже, Михайло Грушевський, пройшовши еволюцію, завжди залишався прихильником української національної держави. Це для нього, як образно відзначила Г. Скорейко, було як далека мрія, яку треба тримати на горизонті, щоби до неї рухатися.

І попри свої переконання, свою безкомпромісність М. Грушевський все ж пішов на зближення з владою більшовиків. Це пояснюється, звісно, і його соціал-революційними симпатіями, і тим, що він був прихильником політичних домовленостей з системою, яка дасть гарантії подальшого розвитку. Простіше кажучи, із двох зол він обирав, як йому видавалося, найменше. Та й за спогадами сучасників М. Грушевського, як пізніше розповів Олександр Добржанський, він в останні роки таки певною мірою піддався магнетизму більшовицьких гасел і почав думати, що, може, все-таки вони зможуть змінити щось, що, може, майбутнє за ними. І як сказав О. Добржанський, розплата М. Грушевського за довіру більшовикам була дуже жорсткою. І його власна смерть за дивних обставин, і загибель у таборах його брата Олександра, його доньки Катерини – неймовірно талановитих науковців. І якщо розмірковувати про те, що насправді зумовило таку кармічну трагедію, то це знову-таки ота мрія, яку він тримав на горизонті, яка заворожувала і вабила його своєю красою, його примхлива богиня, якій було принесено стільки жертв. Саме заради неї він повернувся додому, де вже ґаздували інші господарі. І можливо, його захоплені висловлювання про більшовиків мали насправді приспати їхню пильність, а він планував продовжити втілення у життя свого глобального проекту під назвою «Україна»? Та у тієї системи був надто загострений нюх і вміння проникати у найпотаємніші думки. Вона, очевидно, розпізнала небезпеку, і вирок був однозначним.


«ЗВ’ЯЗКИ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО З БУКОВИНОЮ… МОГЛИ БИ БУТИ ТІСНІШИМИ»

Після укладення 1890 року відомої угоди під назвою «Нова ера» українці Галичини отримали значно більше можливостей у сфері культурно-політичній. Було створено українські кафедри у Львівському університеті. А коли постало питання про заміщення посади завкафедри Всесвітньої історії, то на неї, крім Грушевського, було ще два претенденти – Володимир Антонович та чернівецький професор Володимир Мількович. Те, що призначили саме М. Грушевського, стало доленосним, оскільки професор, завідувач мав право визначати напрямок роботи кафедри. І М. Грушевський одразу знав, що його кафедра буде кафедрою історії України. А от Чернівці через В. Мільковича такий шанс втратили. Він був москвофілом і, звісно, робив зовсім інші акценти. Його принципи навіть спричинили студентський страйк 1908 року, основною вимогою якого було створення у Чернівецькому університеті кафедри історії України.
 
М. Грушевського офіційно призначили на його нову посаду 11 квітня 1894 року. Про це одразу ж повідомила газета «Буковина». А вже 17 вересня цього ж року історик прибув до Львова. Діяльністю М. Грушевського цікавився професор Чернівецького університету, громадсько-політичний діяч Степан Смаль-Стоцький. Аби познайомитися з колегою, він спеціально поїхав до Львова. І саме тоді запросив М. Грушевського до Чернівців, який запрошення прийняв і 19 листопада 1894 року приїхав до нашого міста. Науковець зупинився у помешканні Ст. Смаль-Стацького (нині вулиця Шептицького, 31).

 
У Чернівцях він провів три запланованих зустрічі. Дві із них – в Українському Народному Домі. Перша була зі старшими діячами народного руху. А друга, у вигляді лекції, – зі студентами Чернівецького університету, членами товариства «Союз». Думки М. Грушевського, які тоді прозвучали, він пізніше розвинув у своїй «Історії України-Руси».
 
 
 

 
 
Третя зустріч відбулася у готелі «Вайс» (Центральна площа, 9). З М. Грушевським мали можливість поспілкуватися представники громадськості Чернівців та Кіцманя. Від Кіцманя, зокрема виступив Омелян Попович. О.Добржанський наголосив, що варто було б на цій будівлі встановити меморіальну таблицю, яка б повідомляла про визначну подію, яка відбулася тут 19 листопада 1894 року.

Наступного дня М. Грушевський поїхав, пообіцявши ще навідатися до Чернівців, та цього так і не трапилося. Але стосунки з буковинцями все ж підтримував. Спілкувався зі Ст. Смаль-Стоцьким. Підтримував зв’язки з буковинськими письменниками як редактор «Літературно-наукового вісника». Його відома рецензія на повість Ольги Кобилянської «Царівна» була однією із перших, і свідчила про те, що автор у письменниці бачить одного з найкращих представників української прози. Підтримував він зв’язки і з Осипом Маковеєм, та 1906 року між двома неординарними особистостями з певних причин стався розрив.
 
 

Уважно стежив М. Грушевський за політичним життям Буковини, критикуючи наших політиків за надмірний лоялізм. Особливо діставалося прибічникам руху автохтонів. М. Грушевський категорично виступав проти найменших проявів сепаратизму, вважаючи, що всі українці мають триматися ціло, лише тоді можливий розвиток національного руху.

Ще один буковинський епізод Грушевського пов’язаний з постаттю вже згадуваного Володимира Мільковича, який, очевидно. Так і не зміг забути своєму конкуренту перемогу у, так би мовити, конкурсі на заміщення посади завкафедрою Всесвітньої історії. Коли 1907 року вийшов німецькою мовою перший том «Історії України-Руси» (під назвою «Історія українського народу»), то було чимало відгуків – як позитивних, так і негативних. І один із украй негативних і необґрунтованих відгуків прозвучав, на жаль, саме із Чернівців – від В. Мільковича. Тоді за М. Грушевського вступилася громадськість та І. Франко, зокрема. А вихід цієї праці у німецькому перекладі мав неабияке значення для України – про неї заговорили.

Після Першої світової війни стосунки М. Грушевського з Буковиною припинилися. Ще лише раз він обізвався до буковинців. Коли 1927 року Буковина відзначала 40-річний ювілей літературної діяльності Ольги Кобилянської, М. Грушевський надіслав привітання письменниці від ВУАН.

На думку. О. Добржанського, зв’язки М. Грушевського з Буковиною могли би бути тіснишими. Зрештою, у нього було чимало учнів, послідовників, серед яких державник, науковець, публіцист Мирон Кордуба, науковець, видавець Зенон Кузеля, які працювали на Буковині, активно співпрацювали зі своїм учителем. Мирон Кордуба навіть опрацьовував для М. Грушевського архіви, допомагав у написанні «Історії України-Руси». Був навіть у 1910 році задум створити у «ЛНВ» розділ «Буковиніка», який би вели саме Мирон Кордуба та Зенон Кузеля. Перший мав би подавати бібліографію праць, що стосуються історії, а другий – літератури і мистецтва. М. Грушевський підтримував цю ідею, з її приводу було активне листування, та, на жаль, ідея так і не була втілена. А така систематизація інформації могла б дуже посприяти сучасним дослідникам.

Власне, такими є чернівецько-буковинські епізоди М. Грушевського. І що важливо, розповідь чернівецьких істориків для багатьох привідкрила його постать, прояснила окремі суперечливі питання та упередження.
 
 
 

Михайло Грушевський, безперечно, належить до українських пасіонаріїв. Він ще довго викликатиме найрізноманітніші думки, оцінки, та інтерес до нього ніколи не згасатиме, адже замислюватися над долею і діяльністю Михайла Грушевського – це замислюватися над історією України.
 
 
Інга КЕЙВАН