03-10-2016

ЩОБ ВНУКИ ТА ПРАВНУКИ ЗНАЛИ, БЕРЕГЛИ І ПАМ'ЯТАЛИ…

Понеділок, 3 жовтня 2016 року
 
Напередодні Дня міста у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулося третє святкове зібрання клубу «Бібліотека і місто», яке провела його засновниця директор книгозбірні Леся Щербанюк. Завжди у таких заходах на перше місце виходять люди та їхні розповіді, які творять історію рідного міста. Цього разу мова йшла про забудову румунського періоду на двох вулицях – Василя Сімовича та Університетській.
 
 
 
 
Вулицю Василя Сімовича та будинок №5 представила дуже небайдужа чернівчанка, маркетолог Інна Мікулеску. Дівчина у своїх історіях керувалася розповідями, які дісталися їй при купівлі квартири. Будинок зводили два брати, нібито для себе: перший поверх для прийому гостей, друзів – своєрідна вітальня, другий поверх планувався для проживання одного з братів із сім’єю, а третій поверх для іншого з братів, четвертий поверх завжди здавався в оренду. Ще у будинку є цокольне приміщення, де жила прислуга. 
 
Будівництво відбувалося в один період із спорудженням Будинку офіцерів (колись Румунський народний дім) в період 1933-1937 рр. Будинок № 5 дуже красиво і конструкторськи цікаво з архітектурного бачення вписано між будовою № 3, теж румунського періоду, та будинком №7 австрійської доби. 13-14 років тому на першому поверсі будівлі №5 була фірма з продажу меблів, власниками якої були євреї. Сім’я Інни проживала тут десять років і переїхали, на третьому поверсі жили люди років сім і переїжджали, четвертий поверх – завжди здавався в оренду, єдиною залишається сім’я, яка мешкає на другому поверсі (десь близько 20 років), але, на жаль, ніякої інформації щодо історії цього будинку вони не знають.
 
Оповідачка зауважує, що даний будинок чомусь не має аури постійності: «Я не можу це пояснити, в будинку завжди проживали приємні люди, але вони ніколи надовго не затримувалися». Інна пригадує, що колись на вулиці Кобилянській, одна пані їй розповідала про свій будинок, який будували теж два брати-архітектори, котрі мали американські проекти класу люкс і зводили будинки для продажу. Тому дівчина припускає, що і їхній будинок був призначений не для проживання братів, а саме для продажу. Леся Ілярівна підтвердила, що на той час було популярним будувати прибуткові будинки, які призначалися саме для здачі в оренду. 

Хоча будова має чотири поверхи, ліфта у ній немає. Побудовано його в стилі функціоналізму 1930-х років за оригінальним плануванням, яке враховує конфігурацію ділянки. Особливостями є заокруглений еркер та декоративні тяги над входом. На кожному поверсі одна простора квартира, яка має чотири кімнати. Треба зауважити, що це один із не багатьох будинків румунської доби, який на даний час не має змін у плануванні. Кімнати дуже великі та зручні, з широкого холу – вхід у кожну кімнату окремо.
 
У одній із кімнат збереглася оригінальна вбудована шафа-купе із скляними дверцятами. Не замінювалися всі міжкімнатні двері, у деяких з них збереглися кришталеві вікна. Залишилися також решітки на вікнах того періоду. Все збережено люблячи і гарно. Цокольний поверх (на який колись був окремий вхід) наразі у квартирі є кухнею, хоча раніше він був призначений для прислуг, а згодом там проживала бідна єврейська сім’я. Вікна квартири виходять на дві сторони, на вулицю Василя Сімовича та на внутрішній двір. Відомо, що у квартирі на першому поверсі колись жив єврей, який був добрим і знаним у місті стоматологом. Перші записи адресних книг датуються 1936 роком, за даними яких власником будинку був Давід Готтесман. Здавалися квартири різним людям, здебільшого це були працівники торгівлі.
Про саму вулицю та її історію продовжила розповідь Леся Ілярівна Щербанюк. 
 
Прокладена вулиця 1870-х років і тоді її називали Albertinen Gasse, що означало алея Альберта, тому що на той час там ще не було багато будинків. Така назва була на честь Альберта Казимира Августа Саксонського – герцога Тешенського, молодшого сина польського короля Августа III (з саксонського роду Веттинів) і Марії-Йозефи Австрійської, останнього намісника Австрійських Нідерландів. Прославився як невтомний збирач графіки і гравюр, які увійшли у одну із найвідоміших у світі збірок такого роду – галерею Альбертіна у Відні.
Наприкінці ХІХ ст. на Albertinen Gasse була створена невелика шестикутна площа оточена кам’яничками будинків № 3, 5, 4, 6. У 1930-х на місці кам’яниці збудували два будинки в стилі функціоналізму (тепер це вул. В. Сімовича, 3 та 5), а колишня кам’яничка № 5 має тепер № 7.
 
В міжвоєнний період румуни перейменували вулицю на пошану свого історика-медієвіста, академіка Румунської академії (1905), з 1920 її президента – Дімітрія Ончула (Dimitrie Onciul).
За радянської влади вулиця ставала Комсомольською, Конотопською, а з 1992 року вже названа іменем професора Василя Сімовича. Детальніше про цього видатного вченого-мовознавця читайте на нашому сайті за посиланням http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=539921

У будинку під № 4 мешкала на поч. ХХ ст. родина капітана і старшого рахівника Мозеса Бодека. Саме тут у них з дружиною Фредерікою-Анною 13 квітня 1905 року народився майбутній художник та фотограф Карл Роберт Бодек, на жаль, мало знаний на батьківщині. На цю вулицю і дотепер приїжджають мистецтвознавці з Європи, аби побачити і відчути ту атмосферу, в якій зростав митець.
 
Вулиця Василя Сімовича є особливою, адже вона знаходиться в близькій доступності до різних добре знаних туристами об’єктів, а також має дуже затишну атмосферу. Трішки підправити якісь недоліки і можна створити питомо Чернівецький, доби Кобилянської, затишний і висококультурний простір.
 
За сприянням Чернівецької міської ради наша бібліотека забезпечена мультимедійним обладнанням, завдяки якому всі учасники заходу мали змогу побачити вулички, які презентувалися, в реальному часі і з уважністю розглянути фото певних частин будинків чи квартир та їхні особливості. Тому ми, наші гості та читачі радіємо, що крокуємо в ногу з часом і розвиваємося не тільки інформаційно, а й технологічно.
 
Ми переходимо на вулицю Університетську. Шум, гам, життя кипить, та люди там до сих пір люблять свої квартири, свій будинок, оберігають, починаючи від вхідних дверей. Вулицю, вірніше будинок під номером № 14 представила інженер-конструктор модного одягу і дуже небайдужа до свого будинку та Чернівців загалом жителька – Олена Михайлівна Боднар. Вулицю Університетську оповідачка знає з 1953 року. 
В під’їзді її будинку не просто двері, а витвір мистецтва, які, до слова, наша гостя довго і ревно відстоювала, щоб залишити. В будівлі є багато квартир, де двох- і чотиристулкові скляні міжкімнатні двері із матовим склом.
 
Весь будинок дуже красивий, на деяких вхідних дверях квартир є металеві розсувні решітки румунської доби. В під’їзді збереглися прекрасні підлоги із оригінальним орнаментом. «Видно, що ті люди, які проектували ці будинки, вклали душу, і старалися зробити кожен будинок зі своїм обличчям», – зауважує чернівчанка. Такі підлоги можна зустріти у багатьох будинках міста, але кожен візерунок неповторний. Рами вікон та двері, які були колись у будинку, виготовляли за виробленою роками технологією, дуже довгий час, висушуючи спеціальну деревину. Більше того, все зберегло свій вигляд і цілісність протягом багатьох років експлуатації, не з’явилося ні щілин, ні деформацій, бо використовувався якісний матеріал, а якість роботи була високою.
 
На жаль, у наш час все прагнуть осучаснювати, замінювати оригінальне, первинне на таке, що не несе ніякої архітектурної краси, а старе викидати і знищувати. До того ж в архітектурний ансамбль вписують скляні великі вітрини – руйнуючи несучі стіни і ставлячи під загрозу саме існування будинку.
 
«Довгий період у будинку була аура дружби, взаєморозуміння, та багато людей покинули наше місто, і тепер нинішнім жителям всеодно, адже вони не переймаються містом, його життям і проблемами, не дбають про благоустрій будинку, взагалі не цікавляться в якому стані самі будови», – із трепетом каже пані Олена. Колись при вході в будинок був люк, через який можна було потрапити до підвалу, опустити вугілля, дрова, різні продукти. Решітка для очищення взуття від бруду - зникла, а діру залили бетоном, не звертаючи увагу на старовинність підлоги і функціональне призначення заглиблення. «Коли не має господаря біля будинку, то там багато всього руйнується і не цінується. Багато орендаторів чи то власників хочуть зробити собі благоустрій і зручності, не враховуючи особливості архітектури, руйнуючи фасад», – додає жінка.
Олена Михайлівна дізналася, що будинок побудований із цегли виготовленої в с. Біла Кіцманського району Чернівецької області, а ще пригадує, що колись з кранів текла вода голубого кольору і без будь-якого запаху, бо були свинцеві труби, а вони не окислювалися та не давали іржі. Квартири мали чудове планування і могли вмістити багато жителів, ось приміром у сім’ї оповідачки жило 9 людей. В середній кімнаті квартири можна було не топити, оскільки там в стінах були димоходи.
 
Архітектурний ансамбль вулиці Університетської складається з три будинків № 12, 14, 16, які видно на фото 1933-36 рр. Ці будинки побудували три брати. Кожен із будинків мав свій внутрішній дворик, де гралися діти. На жаль, тепер все знищується, запускається, не доглядається і не використовується функціонально. Будинки мали колись консьєржів, останній з яких помер десь 40 років тому. Також була обслуга, яка доглядала під’їзди будинків. Прибирали і чистили все, навіть перила, до того ж кожну ковану деталь протирали керосином, щоб вони виблискували і радували око мешканців.
 
Будинок № 14 збудований у 1930-х у стилі функціоналізму. Має чотири поверхи. Його особливістю є карниз, що виступає на вулицю та два бокові фронтони з віконечками. Також пари балконів на першому поверсі мають іншу конструкцію, ніж на другому і третьому. Колись на першому поверсі був прекрасний магазин тканин із широким асортиментом, згодом було фабрика індивідуального пошиття одягу "Світанок", де працював один із братів Шихман, поряд було домоуправління. 
Коли розпочинали будівництво, то наймали таких майстрів свого діла, що навіть понині будинки особливого ремонту не потребують. Лишень поглянути, як збереглися дерев’яні балкончики, які виходять на внутрішній дворик будинку, між дошками яких навіть немає щілин. Просто все потребує любові та коштів, щоб підтримувати в порядку.
Напроти комплексу будинків на Університетській розташований сквер, який колись був обгороджений металевим парапетом. «В нашому будинку жила жінка, яка ще пам’ятала як його саджали, – пригадує Олена Боднар, – Колись там були низькорослі, як кущ, акації, їх підстригали на рівні парапету, внизу кам’яна кладка, всередині скверу було дуже багато унікальних рослин: і плодові дерева, і ліщина, і слива ренклод, і горіх, який має специфічний запах, але назва його невідома, і горобина». Колись у сквері було багато алей і лавок. Вздовж кожної алеї був бордюр шириною до 70 см, який три рази в сезон засаджували різними квітами, викладаючи їх орнаментом. Напроти будинку № 16 росло шість крислатих акацій, коли вони цвіли, то аромат заповнював мало не всю вулицю. Вздовж усієї Університетської і зліва, і справа колись росли клени, підрізані ніби кулі, а коли з’явилися тролейбуси їх почали знищувати. Та й нові саджанці не бережуться людьми, адже тепер можна побачити у парках і скверах, що лише з’являється саджанець – через декілька днів його знищують. 
 
Лоза, що в’ється по будинку, майже ровесниця самого будинку. Вона зеленіє у будь-яку погоду, хоча росте із маленького клаптика землі, а її основа шириною більше, ніж 20 см. Олена Михайлівна стверджує, що «цей комплекс будинків дуже красивий та несе велику архітектурну цінність, і якби серед людей з’явилося бажання вдосконалювати все навколо, берегти і реставрувати – наше місто засяє, а внуки і правнуки будуть знати і пам’ятати!!!».
 
Наступним оповідачем історій будинку № 12 по вулиці Університетській став начальник патронатного відділу Чернівецької міської ради – Володимир Олександрович Пулинець, який розповів багато ексклюзивної інформації не тільки про свій будинок, але й свого відомого батька. 
 
Сім’я Пулинець жила тут з 1952 року на третьому поверсі, де й народився наш оповідач. У сусідньому будинку напроти, по вулиці 28 Червня, розташовувався молочний магазин, який о 6-ій ранку всіх будив і скликав до своїх прилавків, а поряд була «Пончикова», де за 17 копійок можна було поснідати. Наріжний будинок № 12 збудований у 1930-х рр. на ділянці, де стояла одноповерхова будівля ХІХ ст. (її видно на фото), в стилі функціоналізму. Має п’ять поверхів, а також кілька вставок на даху. Заокруглений наріжник акцентований невеликою вежею. Є два входи (і відповідно дві адреси) з вулиці Університетської та 28 Червня.
Будинок виходить на площу, де перетинається п’ять вулиць і рух дуже інтенсивний, але «коли проживаєш в такому вже багато років, то не звертаєш уваги».
 
Будинок має шість поверхів – по три квартири на кожному, дві квартири дзеркальні по плануванню трикімнатні та одна – чотирикімнатна. Аптека на першому поверсі була в будинку постійно. Шостий поверх був призначений для обслуги будинку, вже зараз він більш пристосований до життя, власники його трохи розширили. Двері були скляні (матований кришталь) розсувні, двох та чотирьох елементні. Володимир Олександрович розповідає, що у них не міняли фурнітуру – вона оригінальна румунська, що говорить про високу якість виконання роботи майстрами. «Хоча при будівництві у використанні матеріалів не дуже розганялися, – зауважує оповідач, – стіни-перегородки покладені на четверть цегли, навіть не на половину. У 1977 році під час потужного землетрусу у Чернівцях на диво нічого не трапилося, адже як виявилося вже потім, побачивши в підвалі фундамент, при будівництві була закладена величезна бетонна подушка, яка розрахована на великий бал землетрусу і будинок хитається з подушкою. Чим румунське будівництво відрізняється від австрійського?! Тим, що австрійські будинки практично всі без фундаменту, на жаль». До того ж фундамент зроблено із бетону синього кольору, саме це є показником високої якості матеріалу. Вхід в під’їзд з вулиці 28 Червня. Колись був запасний вхід – з боку вулиці Університетської, але його замурували.
 
Будинок №12 один з небагатьох будинків, де був ліфт. Наш гість ще пам’ятає, коли він працював і всі діти з округи прибігали кататися на ньому. У 70-ті роки, румунський ліфт був замінений на радянський і пропрацював не довго, тепер його взагалі нема. Цікавим є те, що довгожителі цього будинку три рази міняли адресу не переїжджаючи, бо вулиця спершу була Університетська, потім стала Рязанська, коли розпочалася дружба з містом Рязань (тоді й універмаг так назвали), і потім знову була названа Університетською. Жителі цієї вулиці пригадують, що мовляв колись вона ще називалася Складською.

У будинку проживало чимало відомих людей. В радянський період жили: академік Зербіно Д. Д. – головний патологоанатом України, Герой Радянського Союзу, радянський космонавт Тітов Герман Степанович, адвокат Кашкер , його брат Андрій грав на сцені Большого театра, Анна Цуркан, заступник обласної ради виконкому. В сусідньому будинку № 14 певний період мешкала Софія Ротару. Ну і звісно, проживав відомий літературознавець, батько нашого гостя – Олександр Степанович Пулинець, про нього далі пішла мова.
 
Олександр Пулинець опинився у цьому будинку після війни. У 1945 році вийшов наказ про демобілізацію старших війсковослужбовців і Олександр Степанович був демобілізований та пішов працювати в університет, де став першим деканом філологічного факультету. У 1903 році в Ніжині, у сім’ї козака Степана Пулинця і його дружини прачки Євдокії народився син, якому дали ім’я Олександр. Метрика козака передається по чоловічій лінії і приписані вони до Баришівської сотні Переяславського полку, цікаво що ще у реєстрі 1658-59 року є прізвище Пулинець.
 
Закінчив вчений Ніжинський педінститут. Працював у Луганську (тоді Ворошиловграді) та був дуже відомою людиною там, очолював кафедру української літератури. Серед його учнів був Михайло Матусовський – відомий російський поет, перекладач українських авторів, автограф «Із вдячністю за перші уроки поезії» якого зберігся донині.
 
Пан Володимир розповів, що у 1936 році його батько був заарештований за звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, за те, що він нібито в своїх лекціях використовував твори М. Грушевського і В. Винниченка, про що досі не було зазначено ніде. Далі він розповів, що за неперевіреними даними, один із студентів доніс, до того ж цей студент потім став професором МГУ і парторгом. А врятували Олександра Пулинця студентки, які передали до нього в камеру олівець і аркуш паперу, тоді він зміг написати звернення до уряду з проханням розібратися. Десь до року його відпустили, але позбавили всього і з 1937 року він не викладав ніде.
 
У 1941 році пішов добровольцем на фронт. І в перші ж дні був знову врятований студентом. Був наказ не грузити в ешелон, який ішов на передову, тих хто має вищу освіту, студент заклав свого викладача начальнику поїзда. В перший же день Олександр Степанович отримав 10 діб гауптвахти. «Ешелон через 3 доби розбомбили, мало хто залишився живий, а батько став курсантом піхотного училища і одночасно викладав у авіаційному училищі», – розповідає наш гість. В кінці 1943 року закінчив навчання і пішов на фронт, де в боях дійшов до Пардубице Чехословаччина. 
Після того академік був уже в Чернівцях, де більше 30 років очолював кафедру теорії літератури, у співавторстві з Василем Максимовичем Лесином видав три видання «Словника літературознавчих термінів», яке залишається в пріоритеті в Україні донині. Після того були спроби щось видавати, але такого фундаментального твору досі не вийшло. Видавав журнал «Теорія літератури», встигав ходити на вистави і концерти, ще й писати про це в «Радянську Буковину», де він був членом редколегії. Помер Олександр Пулинець у 1980 році. Його збив мотоцикл на вулиці Лесі Українки, водія якого досі не знайшли. На 100-річчя від дня народження батька Володимир Пулинець встановив меморіальну таблицю. 
 
До вулиці Університетської мало би бути особливо шанобливе ставлення. Сімнадцять споруд, розташованих на ній, належать до пам’яток архітектури місцевого значення. Треба запам’ятати, що все зроблене і збережене з любов’ю – буде мати красу і велику вагу. Всі учасники заходу дуже сподіваються на те, що чернівчани зможуть зберегти і відновити неоціненно великий дарунок – наше чудове місто Чернівці, починаючи з вхідних дверей…

 
Щиро дякуємо львівському автору Ігорю Мельнику за прочитання архітектурної стилістики і розшифрування кадастрових карт та адресних книг міста Чернівців. А також подяка за старовинні фото екскурсоводу Тамарі Рудязі.
 
 ІННА ЛАКУСТА