"Сад земних насолод" від СВІТЛАНИ КИРИЛЮК

У Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського відбулася презентація книги Світлани Кирилюк «Сад земних насолод», яка з’явилася сьомою у серії «Третє тисячоліття: українська поезія» у чернівецькому видавництві «Друк Арт». На літературну зустріч прийшли ті, хто любить поезію та охоче долучається до розмови про неї. В стінах, які наскрізь пройняті любов’ю до книги та поетичного слова, зібрались вдячні учні та послідовники Анатолія Добрянського, серед яких були представники мистецької та наукової еліти нашого міста.

 

Світлана Кирилюк – це людина, яка все життя живе з поезією, яка щодня супроводжує її у житті, бо є якимось прихистком, що рятує у різних ситуаціях. Час від часу виникало бажання ділитися якимись «частинками» творчості й тоді вона публікувала цикли віршів у періодиці. У 90-х роках навіть видала збірку-«метелик» під назвою «Версія саду земних насолод» з 8 сторінок (тоді було відчуття, що не може використати Босхову назву «Сад земних насолод», бо «сад» – то щось масштабніше). На жаль, з того часу повноформатного видання книжки не вдавалося опублікувати. І ось нарешті настав той момент, коли на світ з’явилася чудова поетична збірка Світлани Кирилюк «Сад земних насолод». Ця книга – своєрідний замкнений світ, який завше може розмикатися, він існує разом з авторкою, і вона в ньому існує.

Все життя поетеси пов’язане з деревами, садами і людьми. З найперших років життя у маленької Світланки були різні асоціації з деревами. Вона любила споглядати їх, черпати енергію та натхнення. Дитинство проходило поряд з дідусем і бабусею, які мали сад, де дівчинка проводила дуже багато часу. Сад притягував її своїм магнетизмом та незвіданістю. Пані Світлана вважає, що саме перші 7 років життя формують особистість людини в подальшому, і тому сад постав у творчості невипадково, це такий збіг, котрий неможливо пояснити. Чи не тому передмову до книжки «Сад земних насолод» Ігор Набитович, професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, починає словами: «Людина – це рослина, яка мусить мати своє коріння…». До слова, сад з дитинства існує й досі, він залишився у спадок авторці, й вона намагається наводити там лад та черпати натхнення.

«Люди – це все з чим пов’язане моє життя, – розповідає наша гостя, – завше так виходило, що я мала від людей багато доброго, мені добре з ними, я їх поважаю. Люди відкривають у своїх розповідях і словах незвичайні світи, непередбачувані життєві історії, і ти розумієш, що це тобі цікаво, і ти живеш у цьому світі, напевне, саме для того, щоб відкривати упродовж життя різних людей». Саме тому наша літературна зустріч називалася «Дерева, сади і люди».

 

САД ЗЕМНИХ НАСОЛОД. ВЕРСІЯ

Коли Єва з Адамом зійшли із картини Босха,
була північ. І вітер холодний обмацував вигини тіл.
Біла ангельська одіж між небом й землею сохла.
Задивився Адам і для Єви зірвати хотів.
Була північ. І яблуко черви сточили. І Змія
слід застиг на стежках зеленім м’якім полотні.
І старий Саваоф, мов приречений, небо міряв
і вимірював кожному білі і чорні дні.
Тихо північ минала. Ішли без дороги в нікуди.
Затерпало в Адамовім тілі уперте насіння.
І вслухалася Єва, як дивно тепліють груди
Й проростає у лоні туге й прохолодне коріння.

                (збірка "Сад земних насолод", С. 41)

Книжка мала свою назву вже дуже давно. Але вона не з’явилася б друком, якби не ініціатива і зусилля людей, які наполягли видати, вклавши у цю збірку й частку своєї творчої енергії. Коли надійшла пропозиція від відомого письменника, редактора «Буковинського журналу» Мирослава Лазарука опублікувати книгу в серії «Третє тисячоліття: українська поезія», ініціатором створення якої він є, то Світлана Кирилюк відразу зголосилася. Він і став редактором її поетичної книжки «Сад земних насолод». Пан Мирослав належить до кола тих людей, про яких поетеса знала, ще навчаючись у школі, він тоді працював у газеті «Молодий буковинець», куди вона надсилала свої перші поетичні спроби. У той час у глибоцькій районній газеті працював журналістом Юрій Петричук, випускник факультету журналістики Львівського університету, котрому й нині пані Світлана дуже завдячує в житті, бо саме ця людина відкрила їй ту Світлану-поета, яку вона сама ще не знала. Так само він відкривав їй світ справжньої поезії, ділився поетичними новинками, які зʼявилися у видавництві «Молодь» на початку 80-х років. Юрій Петричук був дуже скромною людиною, писав вірші й публікував їх на сторінках періодики. Свого часу він видав єдину збірку «Дорогою до храму» (1990, Чернівці, видавництво «Буковина»), яка є у нашій книгозбірні.

Наша гостя цитує рядки вірша Юрія Петричука, який вразив її ще школяркою, бо тут не лише про дерева, а й про внутрішню тугу за рідним:

 

Я з лісу додому калину приніс,
В саду посадив біля тину.
За нею не плакав зажурено ліс –
За лісом ридала калина.

Отак і зі мною: як в інші краї
Іду й залишаю Карпати,
Карпатам – байдуже, а в серці моїм
Журба починає ридати.

 

Згодом поетичні тексти Світлани Кирилюк, опубліковані в «Молодому буковинці», вподобала Лариса Бережан, викладач філологічного факультету, написала до них музику. Вона взялася розшукувати авторку для подальшої співпраці та створення пісень, а потім зʼясувалося, що працює разом із нею на одній кафедрі (справа в тому, що вірші були надруковані під дівочим прізвищем Світлани – Лучак). Так поетеса відкрилася ще й як творець пісенних текстів. У її доробку є ще понад 100 сонетів, написаних у 80-х – на початку 90-х років минулого століття, інших поетичних циклів, але вони не увійшли до збірки, бо то, за її словами, якийсь зовсім інший етап життя, в якому сама авторка була іншою.

У книзі, що презентувалася, зібрані вірші, створені за останні чверть століття. Вони подаються в хронологічній послідовності і становлять три частини, кожна з яких включає по три цикли. Дуже символічним, як зʼясувалося згодом, є те, що кожна з частин книжки Світлани Кирилюк «Сад земних насолод» повʼязана настроєм і смисловою наповненістю з кожною із частин триптиха нідерландського художника Босха. Перша частина збірки має назву «Сад земних насолод. Версія (вибране 1991-2001 рр.)». Майже всі вірші, що увійшли сюди, свого часу були прочитані Анатолієм Добрянським. 

«Ніколи не можна було зрозуміти, чи сподобався вірш Анатолію Миколайовичу, він реагував на них по-своєму, особливо, але завжди наштовхував своїми висловлюваннями на роздуми, якісь моменти зауважував, багато що радив, навіть іноді ми вступали в суперечки… Але завжди з ним була дуже гарна розмова. Він завжди був і залишається тою людиною, про яку сьогодні думаєш: а що б він сказав, якби я йому розказала про те чи те, чи показала цю або ж іншу книжку… Ми любили говорити й про авторів книжок. Ми завжди багато говорили й обговорювали літературні новинки, бо він читав курс сучасної літератури на старших курсах, а я – для першокурсників», – пригадує поетеса.

У збірці-«метелику» Світлани Кирилюк «Версія саду земних насолод», який ми відшукали у фондах Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського із автографом від авторки, є поезія під назвою «Опівнічні мотиви», яка увійшла й до презентованого видання, і там є позначки Анатолія Миколайовича біля рядків, які очевидно його зачепили, привабили:

…Знаю
розмірені кроки часу у нав’язливім русі хвилин.
Це згіркле усвідомлення банального існування
як передчуття, що десь є межа,
    і страх, що вона остання…(С. 60)

У житті все крутиться навколо одних ідей, перетинів доріг, які мають значення.

Поета зрозуміти повністю ніколи ніхто не зможе, бо іноді й сам він себе не розуміє остаточно. «Коли з’явилася вже вся книга, – розповідає авторка, – то я почала мовби відкривати себе заново – бувало, читаю вірша і думаю: звідки це воно в мене, а потім згадую якісь емоції, враження, які минули вже з тим часом, але все ж десь зафіксувалися, зреалізувавшись уже по-іншому. Мабуть, у цьому є якийсь глибший сенс, бо виявляється, що ти не знаєш себе зовсім».

ти списав пустелі своїми слідами
бо думалось: виростуть там дерева
на них за гніздяться птахи
нанесуть насінин у дзьобиках
потім виведуть пташенят
і в музиці того дива
новий народиться час…

(С.110)

«Все перетинається у житті, і диву даєшся, коли проходять роки і розумієш, що немає нічого випадкового», – каже Світлана Кирилюк. Мабуть, так трапилося і з художнім оформленням книги, яке дуже подобається авторці. Павло Бедзир (1926 – 2002) – художник, що мешкав в Ужгороді та досі не поцінований в Україні належним чином. До його творчості порадив звернутися чернівецький художник і перекладач Юрій Якимчук. Коли поетеса побачила його картини, зокрема із серії «Життя дерев», то зрозуміла, що це «її» художник, саме його картин не вистачає для цілісності збірки, її смислової й художньої завершеності.

Гості нашого заходу дали найвищу оцінку авторці, а також висловили свою прихильність добрими словами та квітами.«Сьогодні ми слухаємо справжню поезію, те, що ми можемо читати, те, від чого ми можемо відчувати насолоду! – з упевненістю висловився Борис Бунчук, декан філологічного факультету, що був присутнім на презентації. – Перше, що важливе у поезії – це душа, а душа має набрати другої частини – майстерності. У Світлани Кирилюк є і перше, і друге! У поезії пані Світлани спостерігається рідкісна і похвальна начитаність у світовій літературі, є свій кут зору на будь-яке явище, яке вона намагається описати, передати ті свої відчуття, в неї є її власний стиль, який виробила в собі, добра лексика, чудова образність, прекрасні порівняння, є гнучкий синтаксис, ненав’язливий звукопис, особливо коли римуються не закінчення рядків, а закінчення одного рядка з початком наступного (другого) рядка – це вищий пілотаж поезії, це не кожен може так розставити ті два слова, три, чотири, які потім в шосте-сьоме «упруться» і своїм звуковим наповненням, і своїм змістом».

 

Засновник та редактор серії книг «Третє тисячоліття: українська поезія» Мирослав Лазарук розповів про особливості роботи над такими виданнями та зазначив: «Справжню поезію треба друкувати, але спершу її потрібно знайти. Запалити смолоскип чи свічку, щоб роздивитися, де ж той справжній поет?! Справжній поет – перед вами!». 

 

залишилися символи слів
мов облупані хати

у пустелю мого століття
злітаються бузьки вмирати

розтриножили коника янголи
кличуть у поле

а він бузьків лишити не хоче
не хоче на волю

тоді янголи крила свої поламали
і у Бога прощення просити
на землю голу ставали

Господи ми не за себе дбали
білі крила ламали

Ти поможи їм невірним Боже
може вони ще прозріють

зелені жита
у пустелі часу засіють

може (С.51)

 

Поезія Світлани Кирилюк надзвичайна, коли читаєш її, слухаєш, осмислюєш, вона розкривається щоразу по-іншому і тонше, ніби той сад навесні, переповнений різними ароматами цвітіння дерев, голосами птахів та внутрішнім світлом у людях, тим світлом, яке десь глибоко в душі має кожен із нас. Бо й справді, хіба люди не є деревами, а дерева не є людьми?!.

 

Тож якщо схочете відкрити поетичний світ Світлани Кирилюк, завітайте до нашої бібліотеки і поринайте в цей світ, відшуковуючи власні «сади»!

завжди завершуються:

the end

гасне екран

але знаєш:

за секунду-дві

плівка вистрілить світлом 

 

Підготувала Інна Лакуста