09-12-2016

" У СВІТІ ГУЦУЛІВ "

П'ятниця, 9 грудня 2016 року
 
У грайливих перезвуках Троїстих музик у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського відбувся діалог на три голоси «У світі гуцулів». Добре знана у Чернівцях, та й не тільки, гуцулка за покликом серця та пера Іванна Стеф’юк запросила усіх присутніх у літературні мандри світами Марка Черемшини та Раймунда Фрідріха Кайндля.

Чому саме ці дві визначні постаті опинилися разом у одній імпрезі, здавалося б письменник та науковець-теоретик, що спільного? А спільними виявилися гуцули! Обоє любили Карпати та гуцулів, досліджували їх, описували, але кожен по-своєму. Марко Черемшина передавав своє бачення світу гуцулів за допомогою літературних прийомів, зображував побут, життя, вірування, пояснював взаємодію цих людей зі світом. Р. Ф. Кайндль же зробив етнографічний нарис, який навіть чужинцеві дозволяє завітати у цей замкнений і водночас цікавий світ місцевих жителів Карпат із своїми традиціями та звичаями. Та жоден з них не прикрашував гори, показували життя гуцулів як воно є: з недоліками, іноді навіть з трагедіями, та все ж вони зображували їх з поезією, зачудовано, «ніби рідні брати у тому».
 

 
Іванка Стеф’юк повела мову про гуцулів, ілюструючи сказане цікавими цитатами та уривками творів Марка Черемшини під звуки музики Карпат. «Ще тільки дитина живе під серцем матері, а вже керує нею народне повір’я», – писав Кайндль. У Марка Черемшини в багатьох оповіданнях постає образ дитяти, народженого чи навіть ще ненародженого. Описуються відносини між дитиною і батьками, та ще частіше взаємодія малечі була із старшим поколінням дідусем і бабусею. Перша збірка «Карби. Новели із гуцульського життя» Марка Черемшини, яка вийшла в Чернівцях у 1901 р., розповідає саме про таку взаємодію поколінь, про те як жити в житті і що робити чи не робити. Адже коли дитя лише з’являється на світ, то воно чисте і невинне, вже з роками набуває всього того, що йменує автор «карбами».

 
« – Тото, синку, перед смертев кождому карби показуються, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, шо учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, шо гріх, а шо ні, за що карбуєси карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не помнітаємо, шо робимо, а то все йде на душу. Шо гріх, то все карб на палици у пана бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси – та й вже є, вже тото у бога карбовано. А за кождий карб треба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилися…»
(Марко Черемшина, "Карби")
 

Далі пані Іванна розповіла про звичаї і традиції пов’язані зі смертю у гуцулів. У гуцульському світі якось так є, що радість і біль, народження і смерть, вони ідуть поруч, навіть у літературі. Оповідання «Грушка» розповідає про однойменний звичай, який ще називався «лопатка», а тепер вже кажуть «сидіти біля тіла», це своєрідний обряд проводу мертвого у інше життя. Це були ігрища, різні забавляння, ворожіння тощо, які символізували те, що смерті нема, бо гуцули більше вірили в життя, ніж у смерть. Навіть слово «померти» зустрічається у гуцульському фольклорі лише тоді, коли загадується на майбутнє, коли говорять про те, що може бути, а про сам факт смерті вже говорять дуже поетично «піти у вишеньки», «піти горі» і виходить, що гуцул не помирає. Про це можна знайти і в дослідженні «Гуцули» Р. Ф. Кайндля, де дуже багато повір’їв, які науковець записував від носіїв, передав у своїх працях.
 
 
«Для мене завжди було загадкою, чому така нібито далека, така високогірна Гуцульщина, чому до неї, рано чи пізно, приходять носії зовсім інших культур, скажімо Параджанов чи Коцюбинський, навіть Кайндль?! І потім, я собі зрозуміла, що гори – живі, вони спочатку придивляються до свого гостя, закритим характером своїх ґонорових жителів, і тільки потім, коли вони розуміють, що йому можна довіряти, Карпати відкриють свої таємниці..», – каже Іванка Стеф’юк.
 

 
Ще одну важливу гілку життя гуцулів описано у оповіданні «За мачуху молоденьку…», яка перекликається і з розділами праці «Гуцули» – «Чоловік і жінка», «Сім’я». Саме тут описується проблематика нерівних шлюбів, де 14-річна дівчинка, яка ще майже дитя, виходить заміж за 70-річного діда.  
 
 
 
Дуже часто це було й своєрідне неусвідомлення того горя, трагедії дівчини нею ж самою, але водночас і радість її таки ж за нові убрання.
 
«Не похочувала Єленка, а відтак таки поглянула. Коли до шлюбу допустила, то не гія дідові противитися, не гія дідовим словом помітати. Але-бо ж і ті запаски за очі ловлють, ту хустки міняться, гей цвіт напротив сонці! Що уберя пишна, що чобітки мудрі, що плечики, як дуги, що коралі палають, що ґердани моргають!..»
(Марко Черемшина, "За мачуху молоденьку")
 
Іванна Стеф’юк та фотограф Руслан Трач дали нове життя цій темі у фотоісторії-монолозі Єленки, де Іванка у образі тієї напівдитини передала усю драматичність такої ситуації. Також цю роль зіграла у виставі. Перейнятий образ дав можливість відчути те, про що написано, ще яскравіше і повніше.
 
 

 
Розгалуженість крони життя та побуту гуцулів більша за найстарішу смереку в Карпатах. У цій бездонній глибині людського духу та сили, загартованості та таємничості є ще дуже багато незвіданого та неосмисленого, тому перші кроки до діалогу зроблено, а третій голос має бути в кожного свій. Для тих хто захоче поринути у світ гуцулів, чи це буде через творчість Марка Черемшини, чи з працями Раймунда Фрідріха Кайндля, чи разом із неперевершеною та загадковою Іванкою Стеф’юк – вирішувати Вам!

Адже третій голос у діалозі на три голоси «У світі гуцулів» в цій варіації чи іншій завжди матиме чисті сторінки…
 

 
Підготувала Інна Лакуста